Олександра Никитюка знають у Вінниці всі, хто хоча би трішки цікавиться сучасним візуальним мистецтвом. Або ті, хто знайомий із творчістю Стівена Кінга, позаяк художника часто з ним порівнюють – принаймні, візуально.

Художник, куратор арт-проектів і організатор фестивалів – він зумів поєднати це все і захоплено розмірковує про сучасне мистецтво.

Зараз кожен, хто малює, може назвати себе художником, а справжні художники часто соромляться і кажуть, що їм ще вчитися і вчитися. Вони малюють вдома, на вулиці, у запилених майстернях, у закладі та навіть у транспорті. Для когось створення картини  – це сакральний процес, в якому має бути тепло, обов’язкова тиша і музика. Інші ж можуть малювати у будь-яких умовах. Хтось говорить, що малювання – це талант, інші вбачають у цьому постійну роботу. Для когось важливою є допомога молодим митцям.

До Дня художника, який всі митці України відзначатимуть 14 жовтня, VежА поспілкувалася з п’ятьма вінницькими художниками і художницями, щоб у коротких розмовах дізнатися про їхній творчий шлях, процес створення картини, ставлення до мистецтва, його розвиток у Вінниці та мрії.

Голова правління ГО «Лабораторія актуальної творчості», куратор таких відомих всеукраїнських фестивалів і конкурсів, які відбуваються на Вінниччині, як «Міфогенез» і конкурс сучасного візуального мистецтва імені Натана Альтмана, а також проекту «Vin art city», завдяки якому у місті впродовж трьох років з’являються нові мурали.

Никитюк не сидить на місці, постійно відвідує різноманітні резиденції, конкурси, фестивалі, воркшопи для художників як в Україні, так і закордоном. На його рахунку десятки реалізованих проектів спільно з іншими митцями та лише дві персональні виставки у Вінниці з різницею майже у 10 років.

Олександр – це рідкісне поєднання менеджера культури та митця, який окрім власної самореалізації постійно підтримує молодих художників. Маючи дві вищих освіти – історичну та художню (графіка, живопис), незакінчену медичну і спеціальну у школі арт-менеджменту при асоціації арт-галерей України, Никитюк вміє надавати звичайним речам сенсу та володіє неабияким інтелектуально-філософським почуттям гумору.

Митець працює в жанрі сучасного мистецтва та часто використовує у своїх роботах каміння та пір’я, яке може бути як частиною картини, так і повноцінним елементом експозиції.

Олександр зустрічає нас біля під’їзду будинку, де знаходиться офіс громадської організації і його невеличка майстерня, де художник працює та зберігає деякі роботи.

• Кажуть , що художник має бути голодним, – вітається митець і дожовує свій обід.

Тоді ми навіть не підозрювали, що цієї зустрічі будемо багато говорити про їжу: духовну і звичайну. А також про перехід із класичного до сучасного мистецтва, про його розвиток, першу «зустріч» із сучасним європейським мистецтвом, сприйняття простору, любов до міста, мурали та те, коли ж суспільство нарешті “наїсться” і почне споживати культурний продукт.

Художник і арт-менеджер: як це поєднувати і любити митців

В мене є декілька освіт: незакінчена медична, закінчена історична вища, вища освіта художника (живопис графіка) і школа менеджменту сучасного мистецтва при Національній академії.

На випуску із школи арт-менеджменту, де я отримав великий багаж знань, запитав у одного викладача чим мені займатися далі і він сказав: «Тобі головне вирішити, чи хочеш бути художником чи менеджером мистецтва.»  Бо це дуже важко… це надважко, коли ти працюєш менеджером, галеристом, замаєшся експозиційними проектами, ти працюєш з іншими художниками і ти маєш їх любити, а як художник маєш свій смак. Це надважке завдання, але найголовніше, що я навчився – це любити художників, любити митців, розуміти їх, розуміти їх потреби і залишатися художником, бо я дуже рідко роблю виставки, проекти.

Коза в пір’ях і мумія щура Ганса: у Вінниці експонують “Філософію” Олександра Никитюка. ФОТОРЕПОРТАЖ

Я відношуся до цього дуже ретельно. Це не прості проекти, це не “взяли просто і повішали на стінки”. Це проекти сontemporary-art, сучасні проекти, хоча на вигляд вони можуть виглядати просто. Я не скажу, що мої виставки підкорюють світ, але якийсь внесок у розвиток цієї культури, цього мистецтва я теж роблю як художник.

Але менеджмент сучасного мистецтва, кураторські проекти – мені дуже подобається це робити і кожен раз ти вчишся, кожен раз ти пізнаєш щось нове. Можна побачити проект із зовнішньої сторони як глядач – це одне враження, інше враження – коли ти бачиш проект із внутрішньої сторони: ти докопуєшся до  самих-самих глибин, до дна цього проекту, розумієш як він виник, як він розвивався, тобі художник розказує такі подробиці, які він ніколи не скаже глядачу, які не будуть зазначені в прес-релізі. І тому це набагато цікавіше і це такий багаж знань і знайомств. Треба буде колись про це написати в літературному плані. Саме про кураторські менеджерські практики.

«Навіть бабка на базарі має стояти продавати оленів та русалок на коврику»: про класичне і сучасне мистецтво

Я вважав і до цього часу вважаю, що в еволюційному розвитку не можна відразу народитися і взяти вилку в ліву руку, ніж в праву і сісти і красиво з’їсти салат.

Спочатку треба пройти якісь етапи і ми всі ці етапи бачимо по маленькій дитині, коли вона вчиться ходити, робить перші спроби говорити і вона ніколи не стане людиною, якщо не пройде ці етапи.

Так і в мистецтві – щоб стати митцем потрібно пройти окремі етапи еволюційного мистецького розвитку. А це традиційне малювання, вміти робити “наброски” мінімалістичні, академічний рисунок зробити – це та база, по якій ми рухаємося і вже пишемо.

Наприклад, кожну людину візьмемо, вона спочатку в школі вчилася що робити? Писати палички, рисочки, нулики. Потім вони перетворювалися в буковки, буковки в склади, склади в слова, слова вже в речення і десь в класі другому дитина могла написати диктант.

Дивишся, дитина виходить зі школи і вона вже пише не диктант, а твір дуже гарний. Не всі можуть, але далі вже з’являються Кафки, Еріх-Марія Ремарки, Гемінгуеї. Це вже вища форма, але всі вони колись писали ось ці палички, проходили всю школу.

І це практично у всіх сферах. Кожна сфера має той розвиток і це первинна освіта. Далі, якщо ми хочемо чогось досягти, або ми стаємо професіоналами, то відшліфовуємо гарно свій академічний стиль  і стаємо майстрами живопису: малюємо картини, пейзажі, портрети, стіни розмальовуємо, квартири, але залишаємося в межах ремесла, високого ремесла насправді.

Це як музикант, виконавець в симфонічному оркестрі, так і художник виконавець – може гарну копію зробити. Це теж досить серйозна і важлива робота і цих художників я також ціную дуже.

Є художники, яким цього мало і вони йдуть в нестабільність, залишають зону комфорту і йдуть вперед – це авангардисти. Вони шукають бурю, шукають проблем на свою голову і знаходять, а потім ці проблеми стають сучасним мистецтвом, стають їх концепціями.

Має  бути все: і сучасне і народне. Те, з чого починалося. Навіть бабка на базарі має стояти, продавати оленів і русалок на коврику. Це теж культура. Маленька, але культура.

Про власне прийняття та дослідження сучасного мистецтва

Перше зіткнення з сучасним європейським мистецтвом відбулося, коли мені було десь 9 років, це було в Одесі. Не пам’ятаю ім’я художника, але батьки мене повели в музей західно-європейського і східного мистецтва на вулиці Пушкіна. На першому поверсі була розташована виставка абстрактного художника чи то з Німеччини чи то з Голландії. Я був маленький, тому я не запам’ятав. І всі сміялися, казали, що “я так тоже магу”, що “тут якась фігня”. Але мене це якось зачепило: чому я це розумію, а вони не розуміють. Бо я зрозумів, що хотів сказати художник, хоча був тоді маленьким.

Вже наступного року мені батьки заборонили малювати взагалі, бо я багато шкодив цим малюванням. Але це взагалі довга і окрема історія. Потім я все ж таки вирішив повернутися і навіть вів студію малювання для дітей. Дуже був прихильником саме традиційних форм, традиційного живопису, академічного і вивчав його дуже ретельно, багато копіював творів інших художників.  Дуже любив це і дивився на авангардних митців з підозрою.

Друга моя зустріч із сучасним мистецтвом відбулася десь у 80-х роках, коли вчителька англійської мови взяла мене до своєї подруги в Санкт-Петербург. Звісно, я там тиждень провів в Ермітажі. Ранком я приходив, а ввечері мене звідти виганяли, вимітали зі сміттям бабульки і це тривало тиждень. Потім вже в останній день Таня, в якої ми гостювали, каже давайте з’їздимо – тут дуже класна виставка нашого емігранта (це тоді почали повертатися емігранти-дисиденти, яких було вигнано із Радянського Союзу), художника з Франції Юрія Жаркіх.  Він один із таких яскравих представників радянського авангарду.

Я побачив тоді те мистецтво і в мене була така агресія, я вийшов і мене чуть не знудило. Ввечері ми багато сперечалися і Таня мені каже «ну подумай». А я кажу, що я вже думав, мені дурно від тієї виставки, мене вивертає навиворіт вже. Вона каже, що автор якраз і цього хотів добитися, щоб тебе вивернуло, коли ти думаєш про це, щоб ти  відчув важливість цієї теми.

І ось десь під ранок в мене такий “щєлчок”: і я це прийняв, і почав розуміти, що існує інше мистецтво, інший світ  існує і потрібно бути відкритим для всього.

Почав вивчати. Я зрозумів, щоб для того, щоб зрозуміти, що сьогодні роблять в Європі, у світі сучасні митці треба заглибитися в самий початок авангарду. Прослідкувати, що за чим слідує, де коріння, що на чому будується. Це як арт-піраміда така.

Щоб зрозуміти сьогодні Ройтбурда чи Олега Куліка, який гавкає собакою, скаче, то потрібно дуже добряче знати все ще починаючи з печерних малюнків і закінчуючи сучасними ініціативами.

Не буває такого, що “хлоп” – і в один день вчора було традиційне, а сьогодні імпресіонізм. Такого не буває, воно все йшло таким чином, вживлялося десь болісно, важко, з непорозумінням, не завжди люди готові до нового.

Взагалі люди ніколи не готові до нового, людині комфортна стабільність. Вони голосують за стабільних президентів, нехай буде хєрово, але стабільно. Люди хочуть стабільності. Так само і в мистецтві: “ось це я розумію, а далі не хочу думати. Мені так комфортно”. А залишити цю зону комфортну дуже важко пересічній людині.

Про розвиток і підтримку сучасного мистецтва в Україні

В нас, на жаль, в Україні нема підтримки сучасних художників на нормальному рівні. Не сформовано такої глобальної підтримки, немає спеціальних  фондів. Зараз маємо надію на Український Культурний Фонд. Ми ж бачимо схеми, по яких мистецтво існує в європейських країнах, в Америці. Ми маємо в себе теж щось робити подібне, щоб ідентифікувати себе як цивілізована країна.

На жаль, в Україні немає легального ринку сучасного мистецтва. Є спроби якісь, є якісь потуги. Але художники продають свої роботи з майстерень, якимось чином в салонах. Колекціонерів дуже обмаль, фондів зовсім немає. Якщо візьмемо ці ж Штати, то там дуже активно все вариться, дуже багато благодійних фондів різних, вони кожен день з’являються, там є соціально-відповідальний бізнес, який готовий частину свого прибутку віддавати на розвиток культури і мистецтва. В нас якщо дають, то або під вибори або ще щось, під якісь такі штуки.

«Зараз в Україні існує культура споживання»

Зараз українське суспільство знаходиться на етапі переходу, це суспільство споживання. Україна не може наїстися, вдягнутися. Я думав, що прийде покоління молодих, молодь виросте, ці діти, що народилися вже в Україні, не знатимуть цих проблем, які знали ми. Що таке дефіцит, наприклад. Бо тоді, щоб знати про сучасне мистецтво ,треба було це все десь шукати. Про музику треба було таємно, втіхаря, слухати “Голос Америки” або “Радіо Свобода”. Це давалося дуже важко.

Зараз все дуже просто, але з цим просто прийшла ідея життя-споживання і люди перестають думати, вони краще витратять гроші на нову машину, на новий холодильник.

“Я краще дві машини, три машини накуплю з литовськими, польськими номерами, але в мене буде багато цих машин”. Він вже не знає куди їх ставити, але купляє  купляє. Ну це голод! Знаєте, коли людина з бідної родини, то вони дуже багато їдять. Як потрапляють в гості, то їсть, їсть і не може зупинитися. Він їсть не тому, що хоче їсти, а він їсть, бо боїться, що завтра цього не буде. В нього страх підсвідомий такий є. Я думаю, що в нашого суспільства є такий підсвідомий страх: оце знову нам попустило трошки, потеплення, а завтра знову прийде якийсь Ленін і все закінчиться. Тому треба бігом наїстися того всього, находитися в класних шмотках, нагулятися.

Але сьогодні, якщо заходимо в «Пінчук арт-центр», ми бачимо багато молоді і якщо уважно придивитися, то мало хто читає ті концепції взагалі. Вони приходять туди сфотографуватися. Це вже добре. Вже є популярність відвідування таких виставок серед молоді. Завтра їм вже буде мало фотографуватися і вони подивляться про що там і почнуть читати концепції, роздумувати, вникати.

Це не робиться відразу. Я думав, що покоління пройде і все зміниться, але як виявилося все так швидко не міняється. Треба 40 років по пустелі ходити і тільки тоді щось відкриється, знайдеться.

Ми живемо в умовах, коли існує гонка заробляння коштів, гроші вирішують дуже багато. Якщо  в тебе є гроші, то маєш якийсь статус інший, іншу сходинку займаєш в цьому суспільстві, в цьому ліфті. Звісно, люди готові багато жертвувати своїм часом, силами і здоров’ям для того, щоб опинитися на цій вищій сходинці, йде змагання між людьми в цьому світі в кого більше машин, в кого більше холодильників, в кого ковбаси більше в холодильнику.

На жаль, в цьому моменті вони втрачають інше – втрачають відчуття життя. А життя дається тільки раз і відчути його можна лише через мистецтво, через високий продукт мистецький, через роздуми, через зупинку, оглянутися подумати і відчути, що ти живеш, а не біжиш в якомусь колі за ковбасою.

Художник має вільно працювати, а не думати про те як заробити

Зі своїх виставок, персональних проектів в Україні я не отримав жодної копійки, тільки кожна моя виставка це мінус 5-6 або 10 тисяч з бюджету родини.

Прибутку як такого немає. Бо для чого я виставляю? Продати? Приходять там, питають скільки коштує, ти називаєш нормальну європейську ціну, а тобі не вірять, що вона може так коштувати.

Звісно, я не хочу її продавати за 2000, якщо я вклав 10 000. Навіщо я тоді буду це робити. Бо 10 000 – це прожите життя, вона не написана за один день. Для того, щоб написати картину її треба виростити.

Художник має вільно, без обмеження в часі роздумувати над цією темою, вирощувати її, вишиковувати її, а потім якісно видати на полотні. Якщо він не має можливості це вільно робити, він думає про те, як знайти гроші. І це не дає можливості йому створити якісний продукт. Дуже просто насправді – він будете думати про гроші, а не про те як зробити картину або продукт мистецький. І тому ця ситуація не сприяє розвитку митця. Я знаю дуже багато художників навіть у Вінниці, які для того, щоб заробити на життя фарбували машини, наприклад.

Дуже така дивна ситуація, мабуть суспільство ще не наїлося після розвалу Радянського Союзу і нам таки треба чекати, щоб всі наїлися, вдягнулися і купили собі по машині.

«Вінниці не вистачає справжнього паблік-арту»: про мистецький розвиток і атмосферу

Вінниця – місто, яке має свою ауру і це вже складено не за один рік, а за багато років. Якісь традиції вже напрацьовані. Але воно існує собі як якесь таке європейське містечко, дуже приємне для життя, дуже комфортно, але для мистецької революції не зовсім.

У Вінниці, на жаль, немає таких умов, щоб реалізувати дуже смілий проект, наглий такий. Це ментальність міста, люди не готові до таких проектів-провокацій. Були у нас спроби робити такі проекти-провокації, але вони не сприймалися ні владою, ні мешканцям, ні середовищем.

Скоро буде Гогольфест – це такий провокаційний фестиваль. Досить жорсткі втручання в простір і в голови глядача, відвідувача. Побачимо реакцію. Це буде щось цікаве. Чим мені подобається, що в нас буде Гогольфест, тим що у Вінницю заїде дуже багато гостей Гогольфесту, а це люди які вживають сучасний мистецький продукт, люди, яким це цікаво, люди, які  будуть навколо себе розповсюджувати цю енергетику. Можливо таким чином вдасться інтегрувати такі серйозні процеси в сфері сучасного мистецтва у Вінницю.

У Вінниці на території заводу відбудеться “Air ГогольFest”

У нас не вистачає паблік-арту, справжнього такого. Мурал – це більш декоративна робота по оздобленню,по узгодженню якогось простору. Це не є якоюсь формою образотворчого мистецтва. Вона може бути паблік-арт, але те, що у нас у Вінниці це не паблік-арт – це просто присвята місту Вінниця, як прикрашання міста. Якісні роботи, я як куратор можу сказати, що всі роботи дуже якісні, всі зроблені дуже класно, але коли ми говоримо про паблік-арт, то там має бути соціальний контекст. Є мова сучасного мистецтва і там має бути ця мова, вона має звучати.

Ми пам’ятаємо історію з Ейфелевою вежею в Парижі. Інноватор Ейфель поставив вежу і всі сказали «фу, яка гидота». А сьогодні це символ Парижу.

Те ж саме можна говорити про театр на Подолі. Був резонанс: місто розділилося на дві частини, яким дуже не подобається театр і тим, кому дуже подобається і хто розуміє, що зробив архітектор. Це конфліктна ситуація і конфліктні ситуації з одного боку дають негатив, неприємність, неприємно читати у Фейсбуці якісь відгуки, а з іншого боку дають позитивний результат. Але як позитивний результат? Через що? Через те, що збуджується, активізується, актуалізується розвиток цього місця, цього середовища. Всі почитають вболівати чомусь, всі починають кидати свої ідеї і йде процес думання, а коли люди думають, вони вже по-іншому відносяться до цієї території.

Якщо вона раніше була якась чужа, чиясь територія, міста і тут він вже вважає, що це вже теж його територія, він себе ідентифікує як частину цього, територію як частину себе. Зміни цього відношення формують любов до свого міста. Людина починає на якомусь етапі розуміти, що я люблю цю Вінницю. Тому такі проекти провокативні, мабуть, що потрібні.

Мені дуже важливо, щоб у Вінниці була творча молодь. Жаль, що у нас немає навіть місця для розвитку цього креативного молодого середовища. Такого центру сучасної культури для молоді з майстернями, резиденціями, з великою нормальною програмою. Тому багато молодих митців їде до Києва шукати цю комунікацію і підтримку.

Я постійно також кудись їду, бо художнику просто надважлива ця комунікація з іншими митцями. Бо що робить середовище: воно мотивує один одного, наприклад, митця до подальшої творчості. Ти розумієш, що ти потрібен комусь. У Вінниці ти не відчуваєш, що потрібен комусь.

Фото та відео Андрія Завертаного

Марина Однорог

See Full Bio