Мсьє Василь Хмелюк: із села під Жмеринкою до мистецьких галерей світового рівня

Оновлено: 26 Травня 2021, в 13:27

Василь Хмелюк, як і багато інших українців початку ХХ століття, змушений був емігрувати закордон через прихід в Україну радянської влади. Його життя дуже схоже на роман Ремарка, а його твори і сьогодні радують око відвідувачів світових музеїв.

Ця стаття не є історичним дослідженням та не претендує на відкриття історичної правди. Це лише огляд біографії видатної особистості. Матеріал опирається на дослідження Олександра Федорука, що зібрані в його книзі “Василь Хмелюк”.

Читайте також: Винахідник антибіотику, що переміг туберкульоз або Як вінничанин Нобелівську премію отримав

Український президент зі Жмеринки: як Микола Лівицький очолив українську державу в екзилі

Події Української революції 1917-1921 років змінили життя та подальші долі мільйонів людей. Тисячі українців мігрували та поселились в європейських містах. Хтось з них продовжував плекати ідею вільної держави, інші просто жили своїм життям і намагались займатися улюбленою справою. До таких належить і Василь Хмелюк.

Разом з братом та відступаючим українським урядом він спочатку опиняється у Польщі, а згодом осідає в Парижі. Там відбувається його становлення й визнання як художника. Столиця Франції фактично стає новим домом для митця.

Родина, дім та війна

Про дитячі роки Василя Хмелюка відомо вкрай мало, тому детально описати його український період, на жаль, неможливо. Народився він 3 липня 1903 року в селі Березівка неподалік від Жмеринки. Незадовго до того його батько Михайло Хмелюк перевіз сюди свою родину з Чернятина.

Михайло був інженером та досить заможним акціонером. Його дружина переважно займалась вихованням дітей. Окрім Василя були ще старший брат Ілько та молодші Павло, Петро і Марія. Ілько навчався в жмеринській школі, потім вступив до політехнічного інституту. Вищу освіту завершити не вдалось – через два роки Ілько проходить швидкий курс в старшинській школі Симона Петлюри і бере участь в Першому зимовому поході.

Василь перед війною встигає повчитись тільки в школі. Малювати почав ще в 9-річному віці. Як відомо зі спогадів, батьки влаштували йому вдома “таке ательє, якого не мав ніде пізніше”.

Навчання та пошуки себе

Невдовзі після відступу уряду УНР, Василь опиняється в Кракові. Там він вступає до Краківської академії мистецтв і повністю присвячує себе малюванню. Хмелюк був здібним учнем і не мав проблем з виконанням академічних завдань. Це багато в чому пояснювалось здобутим попереднім досвідом, адже малював він ще з дитинства і батьки цьому активно сприяли.     

 – Дуже приємна робота щодня по вісім годин. Рисую вдень, ввечері, різблю також і ходжу на виклади анатомії, котра мене дуже цікавить, – писав Василь в листі до свого брата Ілька.

Та жилося йому там голодно і важко. Жодного достойного заробітку він не мав, тому часто доводилось голодувати. Зазвичай гроші він здобував завдяки репетиторству та продажу власних малюнків. Такою була доля багатьох молодих українських художників у Кракові. Вони жили одним днем, важко працюючи, щоб розвивати власний талант. На все інше часу просто не вистачало.

Саме в Кракові у Василя починається вироблятися його власний стиль малювання з пріоритетом на колористику.

З 1920 року Хмелюк переїжджає до Праги. Тут живе його брат, тут осіло багато українців та й влада до них прихильна. В Карловому університеті в 1923 році створили Українську пластичну студію. Цьому посприяло чеське міністерство освіти. Дмитро Антонович став директором студії, а курс навчання тривав чотири роки. Так пройшла більша частина 20-х років для Василя – серед інших українців, на малярському відділі професора Сергія Мако.  

В цей час Василь випробовує себе в якості поета. Життя в Празі надихнуло його на видання трьох маленьких збірок поезій: “Гін”, “Осіннє сонце” та “1928, 1926, 1923”. Та, на жаль для митця, те ж саме “Осіннє сонце” не витримує літературної критики. І навіть тут без малювання не обходилось: Хмелюк власноруч оформлював книги та створював малюнки до них. Допомагав йому в цьому ще один художник та його друг Юрій Вовк.

Після цього він не видаватиме вже жодної збірки, хоча вірші писав постійно. І лише в 1966 році в Парижі влаштують “Літературний вечір Василя Хмелюка”. Для всіх, хто тоді прийшов на цей вечір до української бібліотеки імені Симона Петлюри, було величезним відкриттям, що відомий художник ще й вірші колись писав.

Залишімо Прагу, курс на Париж

Брати Хмелюки зуміли досить вдало облаштуватись в Празі. Вони відкрили майстерню з фарбування хусток і активно збували свою продукцію. Ілько отримав диплом інженера і це давало їм надію на сталий заробіток.

Але Василь мав інші плани. Після завершення навчання в Українській студії пластичного мистецтва він вирішує переїхати до Парижу. Можливо йому як художнику було затісно в Празі, а може просто хотілось змінити оточення. Цього достеменно не відомо. В середині 1928 року без мінімального знання мови він переїжджає до французької столиці.

Спочатку рятувало Василя те, що й тут було багато українців. З деким з них він навчався у Кракові, з іншими працював у Празі. Та й словосполучення “українське мистецтво” не було чужим для Парижу. Французька преса час від часу передруковувала матеріали українських видань, а самі українці були важливою частиною місцевої мистецької “тусовки”. Станом на кінець 20-х років таких українців тут було близько 40.

Хмелюк облаштовується в одному з готелів, де платить 140 франків за маленьку кімнатку. Він одразу береться до роботи.

 – Я готую образи до виставки і те, що готується протягом місяців, хочу скінчити протягом півтора тижня. Якщо мої образи приймуть, то це велика зарука моїх успіхів у Парижі. Це найбільша виставка Парижу, яка влаштовується завжди осінню. І має дуже строге жюрі. Образи маю подати зарамовані за чотири дні від сьогодні. Уже їх кінчаю, побачимо як буде далі…, працюю від рання до смеркання. Оглянув Париж. Чудово. Пишу вночі вірші про паризькі речі. Оглядав різні галереї, був у Луврі. Джоконда! Венера Милоська – золото!!!, – пише Василь в листі від 26 жовтня 1928 року до брата.

На перших порах йому доводилось досить важко, але попередній досвід виживання при мінімумі грошей був корисним. В перший місяць Василь витратив близько 1400 франків. Більша частина грошей пішла на фарби і полотна. Його друзі казали, що він ще досить економно живе. Водночас, заробляти було нелегко. “Тутейший народ не любить, щоб чужі люде заробляли легко” – пише він до брата. Але їжа була дешевою, її було вдосталь і це давало можливість повністю зосередитись на малюванні.

В перші паризькі місяці життя Василя було більш-менш стабільним. Вдень він йшов до ательє, де за 100 франків у місяць мав можливість малювати з натури. Потім гуляв містом, відвідував музеї, де постійно вивчав творчість інших художників. Ввечері ходив до державної школи. Паралельно з цим усім Василь швидко вивчав французьку (вже за два місяці вільно розмовляв) і писав вірші. Про це все дізнаємось з листів, які Василь постійно писав до брата. В цих посланнях він розповідає про своє повсякденне життя, просить вислати грошей і дає поради стосовно їх спільного бізнесу – розфарбовування хусток. Намагався листуватись і з батьком (мати на той момент вже померла), але крізь радянську “завісу” відповіді отримував рідко.

На шляху до визнання

Не відомо як довго би протягнув Хмелюк в такому ритмі, якби не щасливий випадок: зустріч з російським купцем Сергієм Щукіним. Той був представником російської аристократії, що мігрувала до Європи після занепаду імперії. Щукін цікавився мистецтвом і був знаним колекціонером.

Щукін купив декілька творів Хмелюка і цього було цілком достатньо, щоб його помітили інші грошовиті клієнти. Невдовзі французький колекціонер Амбруаз Воляр вже експонував роботи українського художника у своїй галереї. Подальший успіх було гарантовано. Талант Хмелюка помітили, а сприяння Щукіна та Воляра надали йому відповідного іміджу. Попереду було, можливо й не дуже світле, та все ж підкріплене першим успіхом, майбутнє.

Мсьє Василь Хмелюк – художник

В період з 1932 по 1939 роки Хмелюк мав дванадцять виставок, з них вісім були персональними. Його картини виставлялись в галереях Марселя, Варшави, Лондона. Зараз вкрай важко визначити точне число намальованих Василем картин. Багато з них розлітались по приватних колекціях. Шанувальників його творчості ставало все більше і лише в Парижі в ті часи набереться з десяток колекціонерів, що постійно щось в нього купували.

В 30-х роках Василь одружується з Марією-Антуанеттою Шаперон, донькою гравера, що мешкав у одному з Хмелюком будинку. В них народився син, але, як пише дружина Ілька Хмелюка: “через вісім днів помер з вини лікарів”. Це сильно вплинуло, як на самого Василя, так і на подружнє життя. Вони багато сварились і жили певний час окремо.

1943 рік важливий для Хмелюка-художника. Йому вдається налагодити ділові стосунки зі знаною галереєю Дюран-Рюель. Це стає ще одним кроком до визнання його творчості на серйозному професійному рівні. Підписаний контракт дозволяв повністю зосередитись на малюванні й не думати більше ні про що.

Того ж року брати (Ілько тепер живе в Парижі) отримують останню звістку від батька. Той, ніби, прощається, описуючи своє погане самопочуття. Він радіє за синів, що в них усе добре та водночас жаліється на те, що вони його покинули. З цього моменту про Михайла Хмелюка невідомо нічого.

Як художник, Хмелюк постійно розвивався і зростав. Він не зосереджувався виключно на чомусь одному. Малював портрети, пейзажі, натюрморти, займався графікою. Його стиль визначають як постімпресіонізм, та навряд чи це слово може повністю передати всю глибину його творчості.

В останні свої роки Василь стає замкнутим, мало з кимсь спілкується і живе ізольовано.

В січні 1987 року Святослав Гординський пише коротку замітку у виданні “Сучасність”: “Другого листопада 1986 року помер у Парижі видатний мистець-маляр Василь Хмелюк. Від років він уже не багато малював і рідко виставляв, тож відхід його у вічність пройшов майже непомічений українською пресою… Тим часом це був один з найвидатніших представників української Паризької школи малярства ще з початку 30-х років”.

Читайте також: Леві Ешкол: шлях від парубка з Вінниччини до прем’єр-міністра Ізраїлю, який виграв війну

У підпіллі за кордоном або Як вінничани стали національними героями Італії та Франції

Таким чином, змушений тікати з рідного дому, Василь Хмелюк знаходить прихисток та новий дім у мистецькій столиці світу (як мінімум у ті часи) і розкривається на повну. Зараз його роботи зберігаються в музеях Лондона, Парижа, Філадельфії, Нью-Йорка, Стокгольму, Мюнхена, Львову й багатьох інших міст. Десятки, а може й більше, його робіт осіли в приватних колекціях.

Його життя чимось схоже на сюжет роману Еріха Марії Ремарка: колишній військовий поневіряється в еміграції. От тільки тут обійшлось без трагічних смертей та сумних закінчень. Василь Хмелюк прожив довге життя і подарував світові велику кількість прекрасних робіт. Не зважаючи ні на що, йому вдалося стати художником світового рівня, якого пам’ятатимуть ще довго.

Фото: http://uartlib.org, https://www.auction.fr та з книги О. Федорука