Маленька кімната, яскраві кольори на стінах, з-під стелі звисають тюбики з фарбою та щітки. Посеред кімнати – ширма, а за нею – чорна стіна та уривки спогадів полонених про катування в донецькій тюрмі. Так виглядала робота вінницьких мисткинь Олени Танадайчук та Анни Новікової на «ДІЛИ еко фесті», що відбувся минулими вихідними у Вінниці.
Вінничанки працювали з кімнатою в приміщені «арт-простору», який був облаштований в межах фестивалю на території вінницького санаторію Коцюбинського. Тут митці та мисткині з України представляли свої арт-роботи – картини, фото, інсталяції та відео-проєкти. Серед них і кімната з «Ізоляцією», яку створювали дівчата з мистецького угруповання «ARTХАТА «ВиТвори».
Кімната поділена на чотири частини, де кожен кут зображає певний аспект життя: кут з великими блакитними літерами – це кут творчості. Обклеєний лотками та яскраво розмальований кут – це місце продуктивності та роботи, де дівчата планували записувати подкасти. Ще один кут – блакитний та спокійний – це кут мрій, сну та дитячості. Зліва від нього – темний кут з червоними плямами, кут, що відображає стрес, біль, травми та війну.
Фото Марини Сербінович
За словами Олени Танадайчук, ця кімната – це метафора до життя «здорової» цілісної країни, яка мріє, працює, творить, але завжди пам’ятає та пропрацьовує свої травми. Відтак, каже мисткиня, цей кут болі та травм, хоч і болючий, але має бути у фокусі країни та громадян.
– Проблема України в тому, що ми не пропрацьовуємо наші стреси, проблеми та болючий досвід. У нас колективний ПТСР (Посттравматичний стресовий розлад, – прим, ред.). Ми держава постімперіалістичного світу, ми умовно колишня колонія, колишня окупована територія. Ми затискаємо травми, і коли ми це робимо, ми заходимо на нове коло травм. Бо історія з нами повторюється, колективне несвідоме нас веде знову в травматичний досвід, поки ми не пропрацюємо колишні «рани». Ігнорувати – це означає не пропрацьовувати.
Проблеми, які «затискаються» – проблема мови, війни, страждання, експлуатації, насадження чужої культури, меншовартості – з’являються в іншому поколінні. Якщо у людини з’явився стрес, вона його в собі затисла – потім “вилазять” проблеми зі здоров’ям, нервові зриви. Так само це відбувається в колективній свідомості України.
Це рана, яка постійно гноїться. І чим більше її ігноруємо, тим більший ризик отримати ампутовану ногу. Яку ми маємо або пришивати назад, або ми маємо відчищати гній, тобто говорити про наші проблеми, навіть точково – репостами в соцмережах, в ефірі радіо, через мистецькі твори. Тобто піднімати тему війни та говорити, що вона в нас є.
Зайшовши до кімнати, єдиний куток, якого не видно з порогу – це куток саме «Ізоляції». «Так само наша психіка закриває від нас болючі моменти, це захисний механізм, каже Олена. Ще одним бар’єром до цього кутка є чорні стрічки з тканин, які нагадують грати. «До речі, діти набагато вільніше забігають до цього кутка, а от дорослих зупиняють ці умовні грати. Це теж цікавий момент».
– Коли люди намагаються абстрагуватися та говорять «ми втомилися від війни», «какая разніца» і «ми аполітичні» – то ми будемо завжди ходити з одного кутка в інший, але куток “травм” буде залишатися. І це буде неповна країна, це не буде цілісний простір. Ми не будемо усвідомлювати цілісність цього світу, включно з його проблемами, якщо не будемо звертати увагу на наші травми.
«Ізоляція» – це так звана тюрма в Донецьку, де утримують та катують полонених та заручників. Як пише Радіо. Свобода, до початку російської агресії у цехах колишнього заводу ізоляційних матеріалів у Донецьку діяв центр сучасного мистецтва «Ізоляція». Його приміщення захопили контрольовані Росією угруповання у 2014 році. Пізніше зі слів полонених і заручників, котрі поверталися за обмінами, стало відомо, що в «Ізоляції» діє в’язниця. Існують десятки свідчень про катування там.
Це місце також називаються концтабором через жорстоке ставлення до утриманих.
– Стус казав, що травма ГУЛАГу – це проблема ще чотирьох поколінь мінімум. А в нас ще є тема голодомору, теперішньої війни.
Військові, які повертаються з психічними травмами, також потребують лікування і уваги. Ми не можемо це ігнорувати. Ми маємо це проговорювати та виносити це в публічний простір. І точково “бити”, говорити, що у нас є рана, яка нам болить. І просто її перемотавши, ми ж робимо ще гірше собі. Постійно говорячи про це – ми навпаки в процесі розв’язання проблеми. І це ми маємо зробити самі, як країна.
Коли людина хвора, вона йде до лікаря і лікується. А якщо людина не хоче – вона просто буде затягувати проблему і хвороба стає хронічною. В найкращому випадку – це зруйноване здоров’я, в найгіршому – смерть. Так само з країною. Ми великий живий організм, ми маємо діяти в інтересах цього організму, бо ми тут всі в одному човнику.
Нагадаємо, “ДІЛИ еко фест” відбувався 4 та 5 вересня на території санаторію Коцюбинського. Наразі приміщення санаторію перебуваютть в закинутому стані, але кілька років тому мистецьке об’єднання “PLAI” почало влаштовувати там події, відтак частково “оживило” це місце. “ДІЛИ еко фест” відбувся у Вінниці вдруге, першого разу він розташувався на території заводу “Кристал”, що на Вишенці.
Більше про фестиваль можна прочитати у наших матеріалах за посиланнями нижче:
Дякуємо!
Тепер редактори знають.