Зворушлива, інтимна та камерна – такою видалася зустріч з гуртом “Jazzforacat” у Вінницькій обласній філармонії минулого тижня. Після концерту нам вдалося поговорити з солістом “котів”, який поділився своїми враженнями від першого домашнього концерту.

24 жовтня у Вінниці відбувся концерт гурту “Jazzforacat” – в акустичному форматі та вперше у такому масштабі. Це був перший великий концерт гурту в рідному місті, яким розпочався їхній тур Україною та Польщею.

Тьмяне “м’яке” світло, тиха аудиторія, стриманий одяг музикантів та струнні інструменти викликали асоціації з концертом класичної музики. Міні-оркестр дійсно створював, навіть візуально, дещо академічну атмосферу, що “пом’якшувалася” щирими та безпосередніми розмовами зі сцени соліста гурту Сергія Асафатова.

 

 

 

Зала була майже повністю заповнена публікою різного віку – люди приходили парами, з друзями, також на концерті час від часу було чутно дитячі голоси. Загалом публіка була доволі “дорослою” та вихованою – між піснями крім оплесків було досить тихо, хоча й присутні не шкодували гучних оплесків після кожної пісні. Протягом концерту атмосфера залишалася спокійною та розслабленою, а голос Сергія Асафатова разом із мелодією скрипок створювали інтимний та заколисуючий ефект.

Саксофон додавав джазу та динаміки до загального звучання, а Сергій Яцюра, саксофоніст гурту, часто підспівував солісту, підтанцьовував, посміхався публіці та запрошував глядачів плескати під час виконання пісень.

 

 

 

– Коли ми кудись їдемо, завжди розповідаємо про Вінницю: яке у нас чудове місто, і як ми майже жодного разу не співали в нашому рідному місті, –  сказав зі сцени Сергій. – Ми щасливі, що сьогодні наш перший концерт у Вінниці та взагалі перший концерт нашого туру. Ми щасливі, що він розпочинається у нас вдома. 

Всі пісні сьогодні будемо грати трохи по іншому, надіємось, що вам сподобається.

 

 

 

 

“Друг”, “Останній вальс” та “Романс”  – перед кожною піснею Сергій спілкувався з публікою, ділився спогадами з дитинства та жартував. Легка нервовість чи то сором’язливість соліста додавала відчуття справжності і непідробності моменту: відчувалося, що Сергій йшов зі слухачами “на ти”. Час від час у залі було чутно дитячі голоси, що звучало доволі органічно з розповідями соліста про “саме круте, що було в житті” – про дитинство.

– Пам’ятаю, як я навчився розбиратися в механічному годиннику, щоб знати що означає час. Я також не міг зрозуміти, що таке “сквозняк”, думав, це щось таке страшне.

 

 

 

Кілька разів до сцени підходили слухачі та дарували солісту квіти, м’які іграшки та інші подарунки. А він обіймався на вдячність і жартував, що відчуває себе як “Іво Бобул”. Наприкінці концерту гурт зіграв одну з нових пісень “Туман”, на яку нещодавно зняли кліп, а кульмінацією концерту стали ввімкнені ліхтарики на телефонах.

 

Пісню “Згораємо” Сергій Асафатов зіграв вперше “привселюдно”, виконавши її на фортепіано. Ніжна композиція викликала шквал оплесків, після чого музиканти виконали свою останню пісню “Горизонт”. Після того, як частина слухачів залишила залу, а передні ряди залишилися аплодувати стоячи – гурт вийшов “на біс”, під час якого зазвучала ще одна пісня на фортепіано.

– Спасибі що ви нас підтримуєте, що ви тут є.

 

 

На наступний день після концерту Veжа зустрілася з солістом гурту “Jazzforacat” Сергієм Асафатовим, аби поговорити про враження від “хвилюючого” вінницького концерту, про публіку “котів” та про особливість першого великого концерту в рідному місті.

Далі – пряма мова Сергія.

 

– Це перший концерт у Вінниці такого масштабу, перший концерт коли люди купують квитки, коли все відбувається так, як має бути, по-правильному. У Вінниці ми грали, наприклад, на відкритті “Квадрату”, але то зовсім інша атмосфера, бо то там у більшості був випадковий слухач. Коли на концерт приходить аудиторія, яка тебе слухає, люди які люблять та цінують те, що ти робиш – це абсолютно різні речі, інша атмосфера – невимовна.

 Я насправді дуже хвилювався, не знаю чому. Я завжди хвилююся перед кожним виходом на сцену, а концертів до цього було насправді багато на різних майданчиках і для різних аудиторій. Але чомусь у Вінниці – завжди присутнє якесь хвилювання, не знаю з чим це пов’язано.

Я до останнього моменту, поки не вийшов на сцену, не знав скільки було продано квитків і скільки буде людей. Для мене це не настільки важливо, але коли ти виходиш на сцену і бачиш повну залу людей – це круті емоції. Важливо, що це комусь потрібно.

 Вчора був якийсь взагалі крутий вечір, з класною атмосферою – величезний зал, багато людей. Дуже часто ставлять запитання – хто наша публіка? Я не знаю, я вчора бачив абсолютно різних людей: і молодь, і старших людей. Немає такого, що приходять тільки 15-річні підлітки, або “вовчиці”. 

Мене інколи питають – ну що, у вас є робота? Я до цього не ставлюсь як до роботи, хоча я щасливий, коли від цього є якийсь фінансовий фідбек, бо це теж важливо насправді.

– Вчора дзвонив концертний директор з вінницької міської ради:  “Запрошуємо вас 4 січня на новорічну ялинку. Ми поставимо два UFO”. 

– А гроші?

– І все. 

– Я два рази на місяць змінюю струни, вони коштують 700 гривень, гітара у мене не дешева, а віолончель коштує чотири тисячі євро. І ця людина дзвонить та каже, давайте ви на морозі пограєте? Тупо безкоштовно. Я взагалі не розумію. А в той же момент вони запрошують Могилевську і платять їй.

Є концерти, які ми граємо абсолютно безкоштовно в дитячих будинках, або якщо хтось збирає на операцію. Бо це треба.

Ми в гримерці розмовляли, що було б круто зібрати такий невеликий оркестр, аби це звучало повноцінніше. Усі наші пісні в інтернеті записані так, якби вони мали бути – фул бенд версія. А вчора я грав на бас-бочці, під ногою ще якийсь “бубен”, гітара, мікрофон. Також саксофон, дві скрипки та віолончель – це дуже дивний склад, просто якось так вийшло. Мені здається, що зі струнними можна попадати прямо в серце.

– Мені подобається виступати в будь-яких приміщеннях, головне це відчуття того що це треба не тільки тобі. Важливо, що є люди, яким це потрібно – не важливо чи це тисяча людей, чи двадцять.

– Чи було таке відчуття вчора, у вчорашньому залі?

– Думаю так. Така тиша була. На наших концертах завжди тиша. 

Ми зрозуміли, що наша аудиторія хоче на півтори дві години просто сісти і забути про абсолютно все, відключитись. Тому ми намагаємося робити концерти в тих залах, де не п’ють, не їдять, не палять, де спокійна затишна атмосфера.

Після Х-фактору розширилася наша аудиторія, ми проїхали вісім міст – я не скажу що ми збирали стадіони, але невеликі зали були забиті людьми. Це класно. Я для себе це сприйняв як можливість бути трохи більше почутим, бо зараз такий час медіа інтернет простору, і коли тебе там немає – тебе взагалі немає. Це таке як вікно, через яке можна показати що “ось є такі чуваки у Вінниці, ми тут щось робимо – послухайте, можливо, це для вас”.

Фото Ольги Мірошниченко

Читайте також: “За будь-яких обставин буду цим займатись”: гурт Jazzforacat про музику, любов до Вінниці та “Х-фактор”. ВІДЕО