Сотні, тисячі, десятки тисяч вінничан та гостей міста щоденно чують їх у транспорті – трамваях, тролейбусах, автобусах, і на вокзалах. Вони говорять, якою буде ваша зупинка, скільки коштує проїзд, застерігають вас від того, аби ви не забули своїх речей у транспорті. Вони кажуть, коли прибуває і від’їжджає ваш автобус – до Хмельницького, а, може й далі – десь у Чехію чи навіть Іспанію.
Але ніхто не бачив як же виглядають вони – ці «голоси Вінниці». А якщо і бачили, то не одразу здогадувалися, що перед вами саме ця людина. VежА продовжує розкривати тємниці, аби знайомити вас зі звичайними мешканцями нашого міста, які роблять щось незвичайне. І цього разу ми покажемо вам хто саме говорить голосами нашої Вінниці.
Поезія в трамваї
Розпочати знайомство хочеться із чогось незвичного. Вінниця, мабуть, єдине місто, де можна почути вірші, просто сидячи у трамваї. Це проект TRAmART, ініціатором започаткування якого став вінничанин Юрко Юрчак. Він і сам пише вірші, і має багатьох друзів-поетів з нашого міста, які створюють поезію. Запропонував «Вінницькій транспортній компанії» познайомити вінничан із творчістю поетів-земляків. Компанія погодилася. І вже у листопаді було відібрано 17 поетів, з яких 12 особисто записали свої вірші та поезії колег.
Вікторія Гранецька. Вінницька письменниця, лауреатка «Коронації слова» стала однією із учасниць проекту. Дівчина не так давно почала писати вірші та виставляти їх на загал. Поезія Вікторії хоч неримована, однак дуже образна й одразу знайшла позитивні відгуки серед шанувальників її творчості.
- Юрко Юрчак мене запросив долучитися до проекту тоді, коли ми співпрацювали із ним під час запису аудіокниг для незрячих людей. Тоді я начитувала оповідання скрипаля Валерія Сьоміна «Серце Діани» та казки Івана Франка. Це був мій перший досвід дикторства. Поезії стали наступними, де я випробувала себе у цій ролі.
– Вам сподобалося звучати у трамваї?
- Ох, це дуже цікаво, коли чуєш себе зі сторони. Я проводила презентації своїх книг, була модератором, коли мої друзі-письменники приїздили до Вінниці презентувати свою творчість. Але отак слухати себе в трамваї – то дуже незвично. Особливо. Я начитувала свої верлібри, а також римовану поезію воїна Влада Сорда, вірші багатьох уже відомих вінницьких поетів – Сергія Татчина, Юлії Броварної.
Юлія Вознюк. Дівчина філолог за освітою, навчалася і товаришує із Юрком. Тож коли хлопець забажав додати у поїздки міськими трамваями трохи поетичності – звернувся до Юлії, як до авторки романтичних віршів про кохання. Юлія зізнається, що і не мріяла стати «голосом» трамваю, але цей проект їй дуже сподобався.
- Я пишу з тих пір, відколи закохалася. Часто із друзями ми читали поезії, виступали в університеті. Навіть не уявляла, що колись мої вірші звучатимуть у трамваях. Але я взяла участь у проекті TRAmART, тому що підтримую ініціативи своїх друзів.
Для Юлії це перший дикторський досвід. Нині дівчина працює провідним фахівцем відділу міжнародних зв’язків, відповідальним секретарем відбіркової комісії Вінницького державного педагогічного університету, викладачем української мови на курсах доуніверситетської підготовки учнів.
- Мене ще ніхто із незнайомців не впізнавав на вулиці по голосу. Але в університеті всі, хто чули мої вірші у трамваях – впізнають, – скромно зізнаэться Юлія. – Я пишу про те, що люблю – життя й людей, міцну каву весняну пору, коли цвітуть яблуні, і взимку – коли снігопад. А ще люблю читати, гуляти вечірнім містом, дивитися на зорі, усміхатися, мріяти й спілкуватися.
Історична зупинка
Окрім поезії, у трамваях, а також тролейбусах Вінниці щодня можна почути історичну довідку про ту чи іншу вулицю, на якій зупиняється транспорт. Реалізовано таку ініціативу було у 2014 році з подачі Вінницького історичного товариства та його керівника Олександра Федоришена.
Проект має назву «Історична зупинка». Учасники історичного товариства – Катерина Висоцька, Сергій Калитко, Тетяна Кароєва, Ольга Коляструк, Юрій Легун та Олександр Федоришен – розробили історичні довідки вулиць та зупинок. А в 2016 році, коли вулицями міста пройшла декомунізація, проект набув особливої актуальності. Загалом було розроблено довідки для понад чотирьох десятків зупинок. Завдяки цьому проекту голос Олександра нині є, певно, одним із найупізнаваніших у Вінниці.
– Олександре, як тобі така дикторська робота?
- Та класно, насправді. Хоча, для мене було великою несподіванкою, коли запропонували озвучити всі ці зупинки саме мені. Мовляв, ти ж екскурсовод, то в тебе має все добре скластися із озвучками. Я так собі поміркував, що в школі виступав, в університеті був ведучим різних івентів, тож робота з мікрофоном для мене не була такою страшною. Але, відверто скажу, що я ніколи себе не впізнаю, коли чую свій голос в трамваї. Мені дається, що то не я. Дивно себе чути збоку.
– Часто тебе впізнають по голосу?
- Часто. Якось я вів екскурсію у катакомбах. Після програми до мене підходить чоловік, і каже: «Мені дуже знайомий ваш голос, але не пригадую звідки я його чув». І тут я по-дикторськи починаю: «Валентин Отамановський – політичний діяч, історик та краєзнавець…». А він мені – «О так, це ти той хлопець з трамваю». Ще неодноразово на собі ловив погляди пасажирів і кондукторів у трамваї, коли я говорив по телефону, а в цей час ще й лунала моя озвучка. У них виникає такий собі когнітивний дисонанс.
Олександр також поділився із Vежею інформацією, що скоро історичну довідку в транспорті міста буде оновлено.
- Десь після дня Європи це станеться. Плануємо присвятити довідку сторіччю відзначення Української революції, адже в той час у Вінниці відбулося чимало ключових подій. Але про це трошки згодом.
«Обережно, двері зачиняються»
Не менш цікаво побачити вінничанам, хто ж озвучує в муніципальному транспорті «рядові» оголошення – про зупинки, вартість проїзду, інформацію про розмір штрафів – у разі, якщо в салоні заховався «заєць». Вже близько десятка років у трамваях, тролейбусах та автобусах лунає голос журналістки радіокомпанії «Місто над Бугом» Людмили Балинської. Не відходячи від мікрофона, на маленькій радіостудії «Міста над Бугом» і було нею записано перше трамвайне оголошення.
- Коли у нас тільки з’явилися швейцарські трамваї із Цюріха – тоді й було записано перші оголошення. Тоді це ще було Вінницьке трамвайно-тролейбусне управління, його дирекція звернулася до нас із проханням записати озвучку зупинок. Пробувалися на цю роль кілька дикторів. Я й не очікувала, що оберуть саме мене. Це була новинка не лише для Вінниці, а й для України. Бо таке явище було хіба що в метрополітені Києва. Спочатку я озвучувала лиш трамвайні зупинки, а мої колеги згодом тролейбусні – коли у нас почалася реконструкція тролейбусного парку. Тепер всі озвучки стандартизували.
– Хто створював тексти озвучок? Вас почали впізнавати?
- Ні, нам принесли готові. Треба було лише начитати. Впізнала першою мама, була здивована. Хоча спочатку, коли я їй розповіла про це, вона пожартувала «Ти ж не Левітан». Тоді друзі почали впізнавати.
– Правда, що ви записували озвучки зупинок для Львова?
- Так, було таке. Якось до нас приїздила львівська делегація, послухала вінницькі трамваї і собі таке забажала. Я й начитала зупинки, які мені запропонували. Але не знаю, якою була подальша доля тих озвучок. Бо я потім була у Львові – жодного разу не чула себе там.
Загалом, Людмила Балинська все своє життя присвятила журналістиці – має два роки стажу роботи в газеті, і вже близько півтора десятка – на радіо.
«Шановні пасажири, автобус відправляється»
Якщо голоси вінницьких трамваїв – це записані і заздалегідь відредаговані оголошення, то на вокалах міста все відбувається в реальному часі. Як виглядає цей процес – то ще більш магічна загадка, аніж запис оголошень на радіостудіях. І нам вдалося побачити це просто у диспетчерському пункті Західного автовокзалу Вінниці.
Знайомтеся – це Полотняна Тетяна Петрівна, диспетчер вокзалу. Цією роботою пані Тетяна займається вже понад чотири десятиліття. Із 1974 року Тетяна Петрівна працювала на Центральному автовокзалі. Із 1985 року – на Західному. Загалом на вокзалі працює шість диспетчерів.
- Вдень нас чергує двоє: зараз я начитую оголошення, а колежанка займається документацією для водіїв, а тоді ми міняємося.
– А скільки ж разів в день вам доводиться оголошень начитати?
- Тут питання не в тому, скільки разів – скільки є змоги. Відправлень кожного дня у нас дуже багато. За годину може відправлятися 5-6 автобусів. Стараємося, щоб подати пасажирам побільше інформації: коли відправлення автобуса, з якої платформи, через які населені пункти курсує, чи є квитки у касах. А ще ж буває рейси скасовують чи запізнюються – теж треба сказати. Або ж буває телефони перевантажені: пасажири дзвонять, водії дзвонять – треба теж відповідати. Приходять пасажири в диспетчерську, коли пропустили автобус, щоб питання вирішити, чи забули або не встигли бандероль забрати.
– Ви якось відпрацьовували дикторські навички?
- Ні, прийшли на роботу – і почали оголошувати. Спочатку зі списку, а тепер вже по пам’яті знаю коли який рейс відправляється і прибуває, час стоянки навіть пам’ятаю. Знайомі і родичі вже не дзвонять на вокзал питатися графік, а мені телефонують.
Вокзал працює із 5:30 ранку до 21-ї вечора. На Західному автовокзалі функціонує більше 350- рейсів, з них і багато міжнародних. Так, за кордон звідси можна поїхати в такі міста: Варшава, Познань, Щецин (це Польща); Прага (Чехія); Уельва (Іспанія).
– Мабуть, ви за день так набалакаєтеся, що вже потім не розмовляєте ні з ким.
- Така наша професія – ми її самі обрали.
– Вам подобається така професія?
- Якщо 43 роки пропрацювати – то вже і подобається. Я вже собі не уявляю іншої роботи, і не розумію як то бути без людей.
– А окрім відправлення рейсів, яку ще інформацію оголошуєте? Доводилося повідомляти пасажирів, приміром, про те, що на території вокзалу знаходиться якась вибухівка?
- Такого нам оголошувати не доводилося. Якщо було кілька випадків, коли хтось так вирішив «пожартувати» – зазвичай спецслужби приїжджають і все самі проводять. Але ми кожних півгодини озвучуємо оголошення – якщо пасажири побачать підозрілий предмет – нехай звертаються до диспетчера.
– Люди впізнають ваш голос поза роботою, коли десь чують в місті?
- Та ми вже й в місті мало буваємо – такий вік, що домашні клопоти, діти і внуки. Але десь в трамваї кілька разів впізнавали. Чи от коли на вокзалі пасажири впізнають.
Окрім того, пані Тетяна ще й має слідкувати за тим, що відбувається на вокзалі – дивиться на монітор, де відбувається трансляція із камер відеоспостереження.
- Нещодавно ми так злодюжку виявили. Шуму не робимо – тихо викликали поліцію, а хлопці вже свою справу знають, – каже Тетяна Петрівна.
Поспілкувавшись із нею 20 хвилин, прощаємося, а вона вже бере до рук мікрофон і оголошує наступне прибуття довгоочікуваного для когось автобуса.
Додамо, що ми також намагалися зв’язатися із диспетчерами залізничного вокзалу. Але через довготривалість дозвільних процедур цю ідею довелося відкласти. Проте, постараємося, що познайомимо колись вас із цим голосом, котрий бажає нам щасливої дороги і зустрічає, коли повертаємося до рідного міста.
Дякуємо!
Тепер редактори знають.