Добре іноді бувати з собою. Більше ні з ким.
Вертати себе потроху собі після того, як зрозумів, що ти взагалі-то собі не належав уже досить-таки довгий і довгий час. Ось він де, чи не найбільший жах на мій погляд – коли людина не належить собі. Належить проекціям – чужим очікуванням, бажанням. Належить несвоїм планам, а не своїм планам, меті і покликанню.
У Тараса Прохаська є чудовий і влучний термін «набуватися». Набуватися нам усім – одне з одним отут, на цім світі, у цьому житті. Набуватися із собою, коханими, дітьми, друзями, містом, домом, що для себе зведеш. З усім цим малим і великим життям.
Колись ти собі усвідомлюєш, що працюєш десь і на когось вже сильно довше, ніж не працював – поки був дитинчам, виростав і учився. Відчуваєш дуже довгий і болісний брак часу поза людським потоком – ненормованим днем, тижнем і роком. Поза ранішньою біготнею, тижнями у машині, поза перегонами до терміналів і митних контролів. Поза власним постійним маршрутом, замиленим оком, поспіхом, тиском, кавабрейками щопівгодини і відразою на кінець тижня лише навіть до легкого запаху кави з чийогось вікна.
Але раптом сил наберешся і сміливості стане аби відірватися від усього – десь всередині глибоко й тихо проявляється відчуття, ніби щойно стрибнув за борт судна, що іде малим ходом у відкритому морі.
Береш довжелезний швартовий канат, обмотуєш лікоть, долоню, а решту згортаєш і стрибаєш спиною назад із високої розпеченої корми і всі звуки зникають. Швартовий розмотує над головою, а ти стрімко занурюєшся і дивишся вниз до глибин, де вода із прозорої світло блакитної робиться синьою і далі темніє до кольору неба у зливу, а потім чорніє кілометрами вниз.
Мовчки дивишся перелякано, де уздовж блакиті поверхні іноді у променях сонця промайне тінь чогось досить великого, поки власне стає тобі кисню. В цей момент не існує інакшого світу. Все що можеш – дивитися в темряву. А коли підіймаєш свій погляд – бачиш білий слід на поверхні від судна і швартовий, що коло за колом розмотує в товщі води.
Ще раз дивишся в темряву, ще раз слухаєш її глибину, її тишу навколо перед тим, як потягне тебе на поверхню і далі помчиш в цьому гомоні уже теплими хвилями. Тоді час буде слідкувати за гребнями й дихати не надто вже ротом відкритим, аби не наїстися хвиль проти руху.
Вже по тім, як награєшся і настрибаєшся, потроху почнеш підтягуватись до корми, сходів, палуби – полізеш на борт.
Щось таке тепер в голові. І я знаю, швартовий розмотує коло за колом, судно швидко прямує до обрію. Незабаром щось нове і велике підхопить і понесе, але є ось ця мить – мить тиші і спокою.
Довжини швартового ще вистачає. Вистачає залишатися вдома у будні, бігти з дітьми в садок і у школу, сміятися разом, давати підказки, ключі до якихось рішень майбутніх. Відкривати їм розуміння внутрішніх сил і процесів – увагу до певних речей. Вони всотують – бачу, як жадібно. Відчуваю, як всім нам це зараз потрібно.
Ми заходим до школи, відправляємо старшого до уроків, а з малим на плечах біжимо до садочку повз гранітні круті береги, звідки видно кар’єр його пра-пра-прадіда, де колись на їх власному пагорбі стояв дім і жила велика родина, від якої лишилася тільки історія в моїй голові.
Цей швартовий ось-ось розмотається. Знаю, нове іде, а старому місця нема. І лиш цей короткий момент…
Дякуємо!
Тепер редактори знають.