У нас було п’ять діб, троє людей, чотири камери, майже тисяча кілометрів попереду і грошей на 100 літрів бензину.
А ще – пельмені та сітро у сільських корчмах та міських рестораціях Поділля, “Артур Пірожков” у готелях, позолочені Кобзарі на площах та військові літаки на ставках. І звісно – королівські палаци у подільских «джунглях», графські маєтки у городах, величні та покинуті костели у селах.
Все це, і значно-значно більше ми побачили під час мандрівки Вінниччиною у проекті Vежі “Поділля Incognita-2”.
Ми могли б сказати, що ідею цієї подорожі нам підказав карантин, але ні. Побачити, відзняти і показати Вінниччину з усіма її артефактами, палацами, неймовірною природою та колоритом ми мріяли ще з моменту нашої першої поїздки Поділлям три роки тому. Тоді в нас було два дні й палац Потоцьких в Тульчині, млин в Сокільці та усипальня графів у Печері, а ще – вражаюча Буша.
Цього ж разу ми відрядилися у 5-денну експедицію периметром усієї Вінницької області – та навіть заїздом на Буковину – і на своєму шляху нам пощастило побачити масу цікавого.
Ми побачили Вінниччину як землю палаців і скель, гірських серпантинів доріг і астрономічних артефактів. ДОТів у селах і борщу за 9 гривень, тисячолітніх прикордонних монастирів і «золотих» пам’ятників Шевченку.
Землю загублених у лісах грандіозних маєтків, які сотні років тому виблискували на довколишні міста і села та приймали в своїх стінах королів. Ми вразилися перетвореними в сучасне мистецтво сторічними цукроварнями, єврейським штетлом та «пам’ятником новому пам’ятнику» в Шаргороді.
Ми побачили Вінниччину як землю прозорої води і скелястих берегів, птахів і храмів, доріг часів імперії та новеньких шосе. Як землю неймовірно красиву, часто занедбану і застряглу в минулому. Але яка приховує в собі такі скарби, що їх має побачити кожен.
Нашою метою було знайти і дослідити не лише порівняно «розкручені» туристичні місця на Поділлі, але й точки на карті, які мають в собі забуті й покинуті артефакти.
Ми досліджували шляхи сполучення й інфраструктуру таких місць, громадське харчування й рівень готельного сервісу, загалом потенційну привабливість для туриста внутрішнього і зовнішнього.
Ми – це фотографка Марина Сербінович, відеограф Микола Геркалюк і автор цих рядків – водій та пілот дрону Андрій Качор.
Вцілому за час експедиції ми подолали 988 кілометрів і вклалися у 9455 гривень загалом на бензин, харчування, і проживання в готелях на трьох на п’ять діб. У циклі «Поділля Incognita-2» ми розкажемо і покажемо як це – подорожувати Україною в подібних місцях і чому це потрібно робити.
Із першочергових практичних висновків: у подорожі Поділлям варто мати запас готівки, позаяк далеко не всюди можна розрахуватися картою. Бажано – певний запас їжі для перекусу і взагалі – не всюди ви знайдете підходящу для вашої дієти, їдальню. І навіть у районних центрах може статися так, що будуть зачинені 99% закладів громадського харчування «бо понеділок». Тож усе, що вам залишиться – кафе «Ням-ням» в маленькому магазині, де в якості фірмової страви вам запропонують шаурму, стіни декоровані ковриками для мишки, а склянки принесуть ніби й прозорі, але не помиті. Зате всі будуть в масках.
Також слід враховувати, що величезні простори Неньки і Поділля зокрема далеко не всюди покриті не лише 4G, але й звичайним мобільним зв’язком. Тому заздалегідь попередьте рідних та близьких: що їдете вглиб країни, в минуле. Минулого на шляху справді буде багато і фігурально, і буквально. Інколи – з тисячолітньою історією.
День перший: Вороновиця, Іллінецький кратер, Дашів, Гайсин, Ладижин
Авіакосмічний палац у Вороновиці
Ми стартували з Вінниці з самого ранку, аби протягом світлового дня побачити побільше. Тож рушили на південь тож перше, що трапилося на шляху – палац у Вороновиці.
Це один – якщо не єдиний – з притомно відреставрованих палаців на Вінниччині. Можливо тому, що відбувалося це за кошти і під контролем Євросоюзу.
Сьогодні тут музей, а раніше в цій величній споруді жили графи спершу Грохольські, а потім Можайські. І саме Можайському приписують винайдення першого у світі літака у цих стінах і неподалік. Чи справді Можайським був першим – це питання, але відкривали палац після реконструкції свого часу помпезно, ось як:
Взагалі історія цього палацу дуже цікава: колись у ньому були полотна Рубенса та Рембранта, його оточували російські війська і він продавався на торгах. А потім в ньому почали винаходити літаки: в мережі та Вікіпедії є дуже цікаві матеріали про експеременти з літальними апаратами проводив тут Можайський, почитайте.
Тепер і в будні й на вихідних тут людей значно менше, але неодноразово ми бачили, як біля палацу щось знімають. І знімати є що, позаяк будівля справді красива.
У 70-х роках XVIII століття Францішек Ксаверій Грохольський будує на місці старого панського маєтку великий палац. Палац було побудовано в стилі раннього класицизму, в 1770–1777 рр. Архітектурні прийоми будівництва запозичені із італійської архітектурної епохи Палладіо — палаци з легко вигнутими бічними крилами. Архітектором був німецький архітектор Лоренц Гедон.
Він розташований на найвищому пагорбі місцевості. За допомогою широко розкритих напівовальних крил, будинок наче обіймав тих, хто наближався до палацу. По периметру крила охоплює орнамент із гірлянд плодів і квітів, який чергується з черепами биків — мотив букраніїв, запозичений з архітектури Стародавнього Риму. (вікіпедія)
Всередині музей займає невелику площу. Тут експонуються моделі літаків Можайського, екскурсовод розповідає про цю історію, як будували і викуповували цей палац за дивними тендерними процедурами в графські часи.
Тут же висять опудала птахів, якими напевно надихався винахідник літака, а також є зображення Ісуса в космосі.
Крім цого в музеї є експозиція, присвячена космонавтиці. Найперше привертає увагу крісло, з якого має катапультуватися радянський космонавт.
Але далі є ще цікаве: наприклад під склом там зберігають «космічну» їжу в тюбиках: борщ, сублімоване горохове пюре і подібне.
Вхід у музей – 20 гривень.
Сама Вороновиця – це невелике смт, де мешкає до семи тисяч людей. Тут є невеликі магазини, а на виїзді – заправка «Окко» та маленькі кафе.
А ще у Вороновиці є костел Михаїла Архангела (XVIII ст.), який також збудували Грохольські.
Зоряна рана України: Іллінецький кратер
Від Вороновиці ми рушили в бік Іллінецького району в пошуках «космічної рани землі» – Іллінецького кратеру.
Цей кратер – можливо, одне з найцікавіших місць Вінниччини та країни. Але на шляху до нього при проїхали ще місто Немирів (про цікавинки якого можна почитати в репортажах з нашої першої експедиції).
А ще – красивий старовинний млин на виїзді з Немирова. Зараз споруда як млин не функціонує, але на території існує інше виробництво, тож за будівлею доглядають.
Та й зрештою на шляху до Іллінців – як і всюди на Поділлі – неймовірно гарно.
Метеорит на Поділлі впав ще близько 400 мільйонів років тому – на територію Іллінецької громади. Від цього утворився кратер сім кілометрів в діаметрі, а сам метеорит летів у вигляді фаєрболу – шматка розплавленого металу зі швидкістю 10 км за секунду.
Коли він упав на Поділля, потужність вибуху перевищувала загальну потужність усіх світових запасів ядерної зброї. В десять тисяч разів.
Внаслідок падіння утворився грандіозний кратер, частину якого досі видно над поверхнею землі – це єдине таке місце в Україні. Тож тут фактично є порода, яка утворилася саме після зіткнення.
На цьому місці вищий у порівняно із земним, вміст нікелю, іридію та кобальту. Тут знайшли алмази та найбільший у світі агат, який зараз зберігається у берлінському музеї. За підрахунками вчених, ядро метеорита лежить на глибині десь сімсот метрів.
Кажуть, що місцеві з цієї породи будують собі «космічні» будинки, а ще трави навколо кратеру – особливо цілющі. Не знаємо чи цілющі, але навколо – справді красиво: цвітуть маки і різнотрав’я.
До речі на дні кратеру не ловить мобільний зв’язок.
Тут є три деревяні оглядові майданчики та інформаційний щит, але можна спуститися вниз і взяти собі на пам’ять камінчик породи, утвореної позаземним космічним тілом.
Ще з інфраструктури – типова сільська вбиральня, але з відірваними дверима. Вони лежали поруч, ми намагалися ними зачинятися. А так на відстані кількох кілометрів – лише поодинокі рибалки, корови та вже старша пара, яка сушила килими над річкою.
Тож ми поїхали в місто Іллінці – поїсти та зарядити там техніку. До речі, на шляху від Вінниці до кратеру була чудова дорога, але останні три кілометри – «грунтовка» зі щебнем і їхати по ній швидко – значить відчучвати удари булижників у днище авто.
На цьому місці слід зазначити, що в експедиції ми пересувалися на Chevrolet Volt 2011 року з кліренсом 15 сантиметрів, що треба враховувати, читаючи досвід нашого пересування в подальшому.
Іллінці – місто з населенням понад 11 тисяч людей і заїхали ми в нього з боку, де встановлений пам’ятник Тарасу Шевченку. Але не простий – а “золотий”. І як показали наступні дні – він такий на Вінниччині не останній.
Поруч з Тарасом Григоровичем ми побачили вивіску «Varvara» і ззовні скидалося це на фешенебельний іллінецький ресторан. Ми про всяк випадок запитали у робітників СТО через дорогу, чи варто туди йти, і після їхнього “апруву” – пішли.
«Варвара» – це такий ресторан де багато зелені та бесідок. Виглядає все симпатично: фотозони, ліхтарики, танцпол. «Куточок, де видно зорі», написано на фасаді та уточнено, що заклад називається не просто Varvara, а Varvara Crystal.
Проте у «Варвара Крістал» нас ніхто не зустрів, на барі теж нікого не було, на всій території закладу – теж. Зрештою вдалося відшукати офіціанток.
-Доброго дня, вибачте, нам потрібні розетки щоб зарядити техніку.
Дівчина зміряла мене поглядом і після паузи, загадковим і низьким голосом, відповіла:
– Я думаю, ми зможемо вирішити вашу проблему.
За тим наказала йти за нею.
Нас посадили в бесідці, де на щастя спершу було тихо, але пізніше (напевно спеціально для нас), в ресторані голосно увімкнули якусь європейську попсу.
Меню виявилося досить різноманітним, тож ми замовили суп-пюре з креветками, деруни, овочевий суп і рис з м’ясом. А ще – сітро. Ціни на око – дещо нижчі за вінницькі, загальний рахунок на трьох за повноцінний обід (який ми недоїли) – 365 грн.
Проте несли все це досить довго, не менше 40 хвилин. Так само – з досить прохолодним ставленням офіціантів, ми так і не зрозуміли – чому.
Суп виявився дійсно з креветками, рис – «аль-денте», але порції великі й загалом смачно. А ось деруни – це «справжня зрада», як сказав Микола і автор з ним цілком погоджується. Вони були сирими і ніби навіть вареними, тож значну їхню частину ми згодували собаці, який весело махаючи хвостом, прибіг до нас коли почув, що принесли «друге».
Поки ми допивали сітро – ще поспостерігали за поведінкою пса і, переконавшись що з ним все добре – рушили далі оглядати Іллінці.
За лічені хвилини ми опинилися в центрі містечка, де за парковкою відкривалася пішохідна зона.
Центр Іллінців справив враження милого містечка: вуличний декор, багато квітів та зелені, небагато людей. Історичні будівлі перебувають в нормальному стані, поруч все необхідне: магазин та храм.
Взагалі місто виглядає доволі затишно і симпатично можливо через простір та велику кількість зелені. І тут ми побачили другого “золотого” Кобзаря – у фірмовому стилі для цього містечка.
З Іллінців ми рушили в село Дашів.
Дашів. Палац Потоцьких і місце народження “міністра пропаганди” УПА
Дашів – це старовинне село у 75 кілометрах від Вінниці, назва якого походить від тюркського слова taş, що означає “камінь”.
Свого часу тут народилися принаймні двоє видатних політичних діячів України: очільник Бюро інформації Генерального секретаріату Української Головної Визвольної Ради, політичний керівник УПА Йосип Позичанюк, а також член Української Центральної Ради Василь Химерик.
Але нас цікавили більше архітектурні пам’ятки Дашева і найперше – палац Потоцьких.
Палац цей порівняно новий, збудований в XIX ст. Йосипом Вінцентієм Платером і відбудований після пожежі (1831 р.) в 1850 р. Влодзімежом Потоцьким. Проте перебуває він, як і більшість подібних споруд на Поділлі – у плачевному стані.
Сьогодні тут розташований інтернат для дітей і за рахунок цього споруда ще “живе”. Проте є й інший бік медалі: як зізналася нам співробітниця установи, через статус пам’ятки педагоги нічого не мають права робити із самим фасадом, який поступово руйнується.
Місцева мешканка, побачивши, що ми “обліпили” палац з камерами і навіть примірялись злетіти біля нього дроном, анітрохи не здивувалася:
– А, привид шукаєте!.. Тільки він з іншого боку.
– Який привид?
– Ну, графині, ви не знали? Вона тут бродить, на фотографіях її потім видно, – майже байдуже сказала жінка з порожнім відром і зникла в хащах.
Скільки ми не передивлялися знімки опісля – привида поки не знайшли. Можливо, проявиться згодом.
Проте в найбільш плачевному стані інші споруди, які вочевидь є частиною палацового комплексу. Через дорогу від основної будівлі палацу є приміщення з вільним доступом, а тому – розграбоване і завалене сміттям.
Вочевидь старовинна підлога вкрита суцільним шаром пластикових і скляних пляшок, десь валяється червоний бюстгалтер, стіни, які бачили королів і графів – облуплені та пописані. Але попри це видно залишки колишньої розкіші.
Ми спробували дістатися на другий поверх напівзруйнованої будівлі, проте спроба виявилася невдалою: зі стелі почали падати цеглини і ми були близькі не лише до ще більшого руйнування історичної споруди, але й травм, наприклад, голови.
Зате вигляд з вікон відкривається шикарний. Поруч в Дашеві – ставок з облаштованим парком навколо, симпатичними лавочками, на яких місцеві милуються краєвидами. А з мосту дітвора стрибає у воду.
Крім цього у Дашеві також є старовинна церква 18-го століття, яка є пам’яткою архітектури національного значення. Ми почали фотографувати храм інкогніто ще на віддалі, але таки потрапили в поле зору місцевого священика.
Чоловік в рясі почав жваво цікавитися хто ми і навіщо знімаємо, але зрештою запросив Миколу та Марину досередини і на дзвіницю, звідки відкривається красивий вид на Дашів.
Автор же в цей час намагався спровокувати гусей біля стін храму Московського патріархату, проте безрезультатно.
А дорогою між палацом Потоцьких можна натрапити на ще одну цікаву споруду – старовинний млин, який свого часу винаймав австрієць Лангер.
Сам Дашів – охайне і привітне селище, де люди охоче йдуть на контакт, дбають про свою малу батьківщину.
Це місце точно справляє приємне враження, але ми мусили рушати далі – на південь в бік Ладижина.
Гайсин
Дорогою до Ладижина ми вже не планували ніде зупинятися, але проїжджаючи Гайсин, не могли не зробити тут хоча би коротку зупинку.
Місто відразу здивувало нас чорним асфальтом та якимось древніми багатоквартирним будинкоми, спорудженими з дерева.
А ще будівлею ліцею, який за наявності достатньої фантазії схожий на Чернівецький університет. Принаймні Марина відразу зауважила, що біля його стін – гарна фотозона.
Побачили ми тут чомусь не золоте погруддя Кобзаря і світлофор, який вміє розмовляти. Насправді, його балачка встигла нам набриднути за ті 10-15 хвилин, які ми тут перебували.
Дорогою на південь
Після коротких відвідин Гайсина ми продовжили шлях до Ладижина і… знову мусили зупинятися відраз за одним з мостів.
Тут перед нами постав інший Південний Буг – значно вужчий, а на горизонті – специфічний для цієї місцевості, дивогляд – Ладижинська ТЕС.
Проте якщо повернутися в інший бік, можна побачити типову подільську ідилію: стару металеву переправу через річку, по які молодий погонич вів невелике стадо корів.
Хлопець, здеється, був рудий, всі корови – також руді, міст – рудий від іржі. Все було руде і променях сідаючого сонця виглядало дуже спокійно і затишно.
Попереду нас чекав Ладижин з готелем “Ковчег” (1000 гривень за поселення на трьох) , заповнений російською попсою і виключно російськомовним персоналом.
Зате – красивими пейзажами водосховища, смачними і недорогими пельменями у ресторані, нарешті доступним вай-фай і офіціанткою, яка довго вдивлялася з обличчя автора за столиком і зрештою сказала:
– А я вас знаю! Ви з “Вежі”? Ой, я вам зараз розкажу!..
Але про це – в наступній частині “Поділля Incognita-2”
Фото Марина Сербінович та Андрій Завертаний (архівні кадри палацу у Вороновиці)
Відео – Микола Геркалюк, Марина Сербінович, зйомка з повітря – Андрій Качор
Дякуємо!
Тепер редактори знають.