Переїхавши до Києва, піар-директорка та продюсерка зйомок українського лейблу Rookodill’a Тетяна Папуга мріяла про творчу роботу та не хотіла працювати в офісі, та все сталося з точністю навпаки.
Ця історія про непростий шлях до мрії, про легке прийняття Києва, про внутрішні зміни, рідність Вінниці та чим вона схожа на дачу, про ціни на комуналку та особливості роботи місцевих організаторів концертів.
З кожним роком до Вінниці переїздить все більше людей, котрі змінюють місто. Вони говорять про комфорт, про можливості, розвиток та затишок, щодня зізнаються місту у коханні та щиро радіють, що змінили місце проживання. Але завжди є дві сторони: наприклад, з кожним роком з Вінниці їдуть цікаві люди, яким стає затісно, і подальших перспектив розвитку для себе вони, на жаль, не бачать. Переважно це стосується креативних індустрій: музиканти, фотографи, художники, актори, дизайнери. Серед цих людей багато тих, кого знають не лише в Україні, але і поза її межами.
Зокрема й тому Vежа вирішила розпочати цикл історій про успішних людей, котрі покинули Вінницю та тих, хто навпаки – приїхав її змінювати.
Шостою учасницею нашого циклу ми обрали піар-директорку та продюсерку зйомок українського лейблу Rookodill’a Тетяну Папугу.
Про Вінницю
– Вінниця для мене рідна, душевна. Вона буде місцем, куди я завжди буду повертатись з теплом в серці. Це місто, в якому я народилась і виросла, знайшла стільки друзів, що досі не віриться. Вінниця гарна, мені подобається, що місто не занедбане, а навпаки – стає з кожним роком все гарніше. Знаєш, як то кажуть «жінка стає прекраснішою з роками» .. от Вінниця саме та жінка.
– Я бачуся тут з людьми за якими скучила. Мені було важко переїздити в Київ, бо залишала тут дуже багато друзів. А ще у Вінниці є багато дуже красивих місць. Коли сюди приїжджаю, то тут мені класно. Вінниця – це як дача. Ти живеш у місті, там в тебе вирує життя, багато людей, багато всього, а на вихідних ти приїжджаєш на дачу, де тихо, спокійно, тут батьки, друзі, з якими ти бачишся не часто.
Улюблені місця у Вінниці
– Панорама, моя вулиця, парк – це все місця мого дитинства. Я там провела чудові роки і дійсно вважаю, що в мене було справжнє дитинство. Там ми гуляли, грали в “козаки-розбійники”, багато проводили часу з батьками, з друзями.
– В парку часто гуляли з мамою і татом. Обожнювала в дитинстві кататись там на “качелях”, а ще ми там годувала птахів і ловили метеликів…
Про переїзд
– Вінниця класна, затишна, але мені хотілося більшого. Вінниця була трішки тісною. Я дуже давно, ще коли навчалася в інституті, хотіла жити в Києві, хотіла вступати до Києва, але там були свої нюанси. Таким чином я провчилася у Вінниці чотири роки на бакалавраті і подумала, що на п’ятий треба вступати на магістратуру, може в Київ (або взагалі не вступати). Але я перфекціоністка, яка все робить від початку до кінця. Подумала, що якщо я не вступлю, то це буде «танцювала-танцювала і не вклонилася», я таки тут цю справу почала, треба тут її закінчити, а далі вже дивитися по ситуації.
– Я закінчила п’ятий курс і подумала, чи хочу я досі переїжджати в Київ, зрозуміла, що хочу і почала над цим працювати. Дізналася, що спільна з моєю подругою знайома має шукати житло в Києві, зв’язалася з нею, ми поспілкувалися і домовилися, що разом будемо жити.
Мене дуже змотивувало переїхати до Києва те, що я завжди хотіла займатися чимось творчим, чимось цікавим. Чим я тільки не захоплювалася: в дитинстві і малювала, і ми танцювали і закінчила курси акторської майстерності. При тому всьому я дуже сумнівалася чи вийде чи не вийде у мене щось робити.
– Якось ми сиділи з нашим другом на березі річки, спілкувалися. І він мені таку фразу сказав, яка мені запала в голову настільки, що в той момент я зрозуміла наскільки повинна переїхати. Він сказав: «Танюха, ти ж любиш все планувати, організовувати, робити. От *аєбісь міропріятіє – твоя жизнь. Організовуй, плануй, роби». І я зрозуміла, що це ж реально моє життя треба його організовувати і робити. Взяла і переїхала.
– Переїхала в нікуда – на Позняки. Я переїхала в Київ, коли долар вже був по 13 гривень і щоб ти розуміла, хоча і зарікалася від офісної роботи і хотіла всього такого творчого, але таки влаштувалася працювати в офіс і перша моя зарплата у 2014 році була 1700 гривень. Та це мене абсолютно не зупинило, я розуміла, що треба щось робити, треба працювати, Катя (сестра-двійняжка) мені трохи допомагала перший місяць і плюс я переїхала вже маючи певні заощадження, бо розуміла, що треба платити за квартиру і за щось жити. Пропрацювала там місяць чи два, мене підвищили і я стала керувати відділом цієї компанії.
– Це була моя офіційна робота і паралельно я працювала неофіційно проектною менеджеркою в кінорганізації CinemaHall, яка займається дистрибуцією фільмів, а також організовує різні проекти пов’язані з кіноіндустрією, там я курувала кіношколу в Києві. Взагалі лише там я зрозуміла, що тільки після того, як ти закінчуєш навчання в школі, університеті, то відчуваєш: як же це круто чомусь навчатися. Потрібно постійно розвиватися, навчатися.
– Я працювала в офісі, а на вихідні в цій кіношколі і по іншим різним проектам Сінемахолу і кайфувала. Виходить, що я заробляла гроші і там, і там. І був такий прикол, коли я на неофіційній роботі заробляла більше, ніж в офісі. А потім через півроку в Києві, так вийшло, що я почала працювати з Ванею Клименко.
Про Rookodill’a та співпрацю з артистами
– Був період, що команда «Сальто назад» мала їхати в Китай, а у Вані Клименка тут був ще й процес сонграйтерства, тобто є команда авторів, які пишуть пісні з Ваньою. Йому не було на кого це все залишити. Я розповіла йому про роботи, де працювала і він сказав «нашо тобі той офіс, давай до нас». Я подумала, подумала і давай до них.
Той момент був дуже переломний. Це був кінець зими початок весни 2015, я тоді поміняла роботу, переїхала на іншу квартиру, дуже сильно перехворіла і перейшла на здорове харчування та здоровий спосіб життя. Саме життя якось змінилося.
– Ми працюємо зараз з гуртом «Сальто назад», працювали з гуртом [O], виконавцем Verry the Jerry. Недавно ми випускали синг артистки SUOK (Мар’яна Головко) та сингл колишнього учасника гурту «Сальто назад» Сашка Деінде.
«Я люблю Київ, і не розумію, як можна бути в місці, де то тобі некомфортно»
– Перше здивування у Києві для мене була погода. Я працювала в офісі і їздила на роботу на метро, а до метро мені 15 хвилин пішки і це була осінь, я запізнювалася, на вулиці було дуже холодно, я дуже тепло одягнулася і бігла до метро. А коли зайшла в метро, то відчула, що тут дуже жарко. Виявилося, що в метро взагалі тепліше і мені довелося там ледь не до футболки роздягнутися і тримати все в руках, щоб себе адекватно почувати.
Київ великий і метушливий, але це не погані якості, мені це подобається. Я взагалі дуже люблю Київ , мені подобається тут все, якби не подобалося, то я б там не була. Навіщо бути в місці, яке тобі не подобається. Якщо тобі дуже багато людей навколо, то ти можеш піти на якусь набережну або почитати книгу в парку, або погуляти у послухати музику в навушниках. А якщо в тобі прокидається внутрішній екстраверт і тобі хочеться більше людей, то ти можеш просто в метро проїхатися або на Майдані погуляти.
– Я приймала Київ. Не можу сказати, що були якісь моменти, які мене бісили чи ще щось. Ритм життя, велика кількість людей, машин, торгових центрів, стихійних продавців жодним чином не напрягали мене. От якщо подумати, то навіть навпаки. Цей весь “рог ізобілія” в певний час мені став у нагоді.
«У Києві є все і всі»
– Однією зі сфер моєї діяльності є продюсування відеозйомок, кліпів для різних артистів і т.д. І коли ми готуємось до зйомок кліпу, я розумію, що Київ це такий скарб – тут є все, розумієш? От прям все і всі. Якщо тобі в день зйомки в 8 ранку раптово знадобились літні білі кеди, а на вулиці зима, ще Різдво і все зачинене, то без проблем – є Ашан.
Якщо вам потрібно знімати на синьому рірі і потрібен гольф конкретного відтінку синього, то я знаю, що на Контрактовій є місце, де продаються ці речі (просто через те, що я колись там проходила і бачила їх, а мій мозок сам в потрібний момент підкидує цю інформацію). Якщо під час зйомок виявляється, що нам потрібно величезне 2х2 дзеркало, а ми знаходимось в промзоні, майже на околиці міста, то все одно можна знайти майстерню, яка швидко все виготовить і привезе.
Або ж був випадок, коли напередодні зйомок в нас “зірвалась” головна героїня кліпу, а на ній трималась вся задумка, були пошиті костюми та поставлена хореографія. А це був Святвечір і ми мали знайти іншу дівчину, яка підійде по всім параметрам, зможе швидко вивчити хореографію і погодиться працювати на Різдво і ми її знайшли. Тому що тут є все і всі.
Якими є вінничани
– Я не можу конкретно сказати – це звичайні люди, такі як і в Києві, але більше «сковані рамками». Взагалі немає якоїсь конкретної різниці які люди в Вінниці, які люди в Києві, які в Тернополі – все залежить від того, який ти. Навколо мене люди адекватні, чесні, толерантні, кайфові люди. Ти сам собі притягуєш людей. Коли я жила у Вінниці, навколо мене були такі люди, обов’язково з хорошим почуттям гумору, зараз я живу в Києві і навколо мене також чудові люди.
Чого не вистачає Вінниці?
– Для того, щоб зрозуміти чого не вистачає Вінниці треба тут бути, жити, працювати, вчитися. Мені не вистачало розмаху, хотілося чогось більшого, більше місць для творчості. Не факт, що якщо мені цього не вистачало, то його не було у Вінниці, можливо я про це не знала в міру якихось таких своїх «глупишечних» відчуттів і думок.
Я вже не дивлюся на Вінницю очима вінничанки, я не знаю чого не вистачає людям, коли вони йдуть тут на роботу або чого їм не вистачає, коли вони прокидаються в суботу і думають чим зайнятися на вихідних. Я не знаю про що думають люди під час обідньої перерви, я не знаю як тут вирує життя.
– Але, на мою думку, не вистачає якихось освітніх проектів. Лише ліниві не працюють зараз над своїм саморозвитком, не вивчають нові течії і галузі в своїй сфері, ну або ті, хто вже профі в своїй справі. Мені здається, в Вінниці немає таких проектів. Можливо їх немає через відсутність охочих навчатись, адже «попит породжує пропозицію», а може ні.
– Не вистачає музичного майданчика, можливо якогось арт-простору, типу Арт-завод Платформа у Києві, чи Fest Republic у Львові, куди можна було привозити українські гурти, влаштовувати фестивалі.
– Ще, на превеликий (можеш це слово написати капсом, якщо то можливо) вінницьким організаторам заходів не вистачає професіоналізму. Згадаємо хоча би ситуацію із виступом Мамиріки у Вінниці. Не зручно перед Настьою, що їх так “прийняли”, бо напередодні концерту ми говорили про місце, де вони гратимуть і я кажу “Насть, хороше місце, все пройде круто”, а в результаті…
Або інший вінницький організатор спілкувався з нами щодо виступу “Сальто…” у Вінниці. Я з цією людиною раніше перетиналась і відрекомендувала його нашому концертному директору, як гарну адекватну людину. Вони поспілкувались, про все домовились, ми чекали передплату, щоб закрити дату і все. А потім організатор “пропав”, впав на мороз, не відкривав повідомлення, привіз на ту дату інший гурт і так нічого і не відповів, хоча можна було спокійно написати щось типу “соррі, ребята, зараз не виходить з вашим концертом, не складається з умовами» та що завгодно. І все це мені нагадувало якийсь дитячий садок, а не вчинки дорослої людини. Уявляєш як мені незручно було? В такі моменти в голові крутиться питання: чому себе так ведуть вони, а соромно мені?
– А ще не вистачає адекватних тарифів на комуналку. Катя нещодавно жила у Вінниці і заплатила за опалення в двокімнатній квартирі більше, ніж ми заплатили в Києві за опалення в трикімнатній. Ми заплатили за місяць 1100, а Катя 1800.
Фото Ольги Мірошниченко
Дякуємо!
Тепер редактори знають.