У Вінниці першими в Україні розпочали проєкт “браунфілду” на території колишнього Вінницького лампового заводу. Принаймні, так було на момент старту проєкту. Якщо коротко, “браунфілд” – це індустріальний парк, створений на території вже існуючих виробничих майданчиків, на відміну від “грінфілду” – індустріального парку, створеного в чистому полі. Автор ідеї такого індустріального парку у Вінниці – підприємець Андрій Опанасюк, який також від початку повномасштабного вторгнення активно займається волонтерством.
Тож про волонтерський шлях вінничанина, а також про майбутнє Вінницького лампового заводу – в другій частині нашого інтерв’ю з Андрієм Опанасюком.
Про підприємницький шлях вінничанина, участь у “Великому будівництві”, будування фортифікацій на Сумщині та перспективність Вінницького аеропорту – читайте за ЦИМ посиланням.
Про волонтерство
Veжа: Ви з перших днів повномасштабного вторгнення почали займатись волонтерством. Що це було і як змінилась волонтерська діяльність до сьогодні: специфіка роботи, специфіка запитів? Чи працювали безпосередньо зі зборами (адже збори зараз просуваються дуже важко)? Чи лише власними силами фінансуєте допомогу?
– Так, на сьогоднішній день жодного збору я не організовував. Коли почалась війна, пам’ятаєте, як було: “Два-три тижні, ми дамо ворогу відсіч, і все буде добре”. Така задача і стояла, ми розуміли, що коли взяти у віника одну гілочку, її просто зламати, а от віник переламати дуже важко. І тому була така філософія, що нам потрібно зробити все, що ми можемо, об’єднавшись.
І, звичайно, ми, як могли, допомагали, наскільки вистачало в нас ресурсів. Багато чого ми не афішували, просто так склалось, що якось ця діяльність “приклеїлась” до мене, бо були певні задачі з передачі. Це все було власними силами зроблено. Як це змінилося в розрізі двох років: безпосередньо ми допомагаємо командою, але це не афішуємо.
В переважній більшості, ми купуємо автомобілі, якщо попадаються в гарному стані. Як кажуть хлопці (військові – авт.), це розхідний матеріал, і без нього ніяк. Але зараз в цьому плані наші хлопці стали “трохи балувані”, кажуть, що на бензині не підходить – тільки дизель, не правий руль, а тільки лівий. І коли попадається таке авто – ми його купуємо. І дрони. Це те, на що є запит.
Так сталося, що дуже багато знайомих є там (на фронті – авт.). Раніше, все, що могли та на що вистачало ресурсів, ми просто віддавали. Але зараз дуже багато знайомих, і кожен звертається, тому ми більше концентруємось на конкретних запитах. От, напевно, що змінилося.
Про територію колишнього лампового заводу та перший у Вінниці та Україні “браунфілд”
Vежа: Про ламповий завод. Вам дістався цей обсяг територій вже під час повномасштабної війни?
– Ні. Він і не дістався, і не під час повномасштабної. Це була угода, я купив цей об’єкт, не плануючи взагалі його купувати. Коли я займався бетонними виробами, мій конкурент знаходився на ламповому заводі, і я тоді там бував. Це було дуже-дуже давно, і після того я ні разу на ньому не був. Але мені надійшла пропозиція в 2021 році, це було літом, про те, що продається такий об’єкт. Я відмовився від покупки, адже тоді, як я згадував раніше, був пік “Великого будівництва”, і ми виконали робіт на 1,2 мільярда гривень. Щоб ви розуміли, задача стояла вийти на 3 мільярди. Це надскладна задача, адже ми на піку робили і по техніці, і по людях, і по ресурсах – по всьому. А 3 мільярди – це означало, що нам треба в 2,5 раза збільшити парк техніки, роботу заводів, кількість людей. Це був виклик.
І от до мене звернулися щодо продажу лампового заводу. Втім, в подальшому, провівши ще два раунди перемовин, все-таки, я схилився до того, що це може бути перспективний об’єкт для розвитку нашого міста. І тоді було прийнято рішення, і тоді, в принципі, відбулась угода.
Veжа: Власне, чому виникло це питання – готуючись до інтерв’ю, ознайомився з деякими матеріалами, і там були дещо незрозумілі моменти в переході цього об’єкту по реєстрах. В 2021 році, відповідно, ще об’єкт належав власникам з Криму, а безпосередньо кінцевий бенефіціар був, здається, росіянин.
– Як перейшло. В 2022 році я набув права власності, але перед цим я купував об’єкт у громадянина України, вінничанина. Коли вже сталось повномасштабне вторгнення, це досліджував спеціальний правоохоронний орган. Він нам надав заключення про те, що ми є доброчесними набувачами майна – це раз. Друге – володіли ним кримчани. До 2014 року – такі ж громадяни України. Вони набули право власності на територію наприкінці 1990-х – на початку “нульових”. 1998-го року, якщо я не помиляюсь, проходила процедура банкрутства і санації ВАТ “Вінницький ламповий завод”. Потім, в 2010 році, він повністю ліквідувався. Починаючи з 2000-х років там була низка підприємств, і зараз воно зібралося в єдиному, так би мовити, майновому комплексі.
Чи в 2000-х роках люди з Криму були такі ж громадяни України, як і ми? Напевно, такі ж. Яка в них позиція? Я з ними не знайомий, і жодного разу в житті не бачив і жодного разу по телефону не спілкувався. Придбав я територію в громадянина України, і в мене з ним проходила комунікація, і більше того – він мені пропонував купити цей об’єкт. Тому, наскільки все пройшло правильно – оцінку цьому дали правоохоронні органи позитивну, вона є публічна.
Чи це на мене якимось чином тисне – абсолютно, ні. Зрештою, він був Вінницьким ламповим заводом і він, якщо наші плани реалізуються, буде Вінницьким індустріальним парком. Тому, не думаю, що тут є якась колізія чи розбіжність.
Veжа: Поговоримо про перспективи території. Побіжно читав про ідею сухого порту і, можливо, про залучення ще релокованих підприємств. Тобто, це буде територія не монолітного характеру.
– Так, звичайно, що ідея цього всього – це індустріальний парк. Незважаючи на те, що хтось хотів, щоб там було виключно житло, ви розумієте, що місто не може розвиватись одним житлом. На мою думку, житла у нас достатньо, і воно інтенсивно будується. Зараз важка ситуація на Харківщині, і є нереально великий запит підприємств з Харківщини, які хочуть релокуватись. Адже є виробництво, є люди, є попит, є все, але, на жаль, ворог не дає людям не те, що працювати – вони не розуміють, як вижити в таких умовах. Тому, звичайно, ми хочемо зробити так, щоб підприємства релокували, розвивали наше місто у вигляді додаткових робочих місць та податків.
Наше місто буде розвиватись і тому, що будуть переїжджати сім’ї з дітьми, і це буде тільки збільшувати нашу конгломерацію. Тому, на мою думку, для індустріального парку там ідеальне розташування. Там є залізнична гілка, там може бути і сухий порт, і під’їзні шляхи з окружної дороги, там – велика територія. Тому це гарний проєкт для нашого міста.
Veжа: Говорячи про сухий порт – як це взагалі має працювати?
– Ця ідея не нова. Коли ми будемо їхати дорогою М-21 на Київ, то ми побачимо, що поруч з Калинівкою, кілометрів 25-30 від Вінниці, буде стояти сухий порт. Там поруч є елеватор з одної сторони, з іншої – сухий порт, далі – кар’єр, залізнична гілка. І я бачив, оскільки часто їздив до Києва, що там спочатку зробили майданчик, провели залізничну гілку для завантаження щебеню. Це, власне, кар’єр побудував, щоб розширити власний ринок збуту.
Зараз, їдучи повз, я спостерігаю, що це достатньо велике підприємство, яке постійно оновлюється: якісь контейнери приїжджають, вивантажуються, їдуть. Але, розумієте, там задіяний просто майданчик. Якщо ми візьмемо ламповий завод, ми говоримо про орієнтовно 100 тисяч квадратних метрів території. Це може бути окремий бізнес, коли людина замовила з Китаю чи Пакистану контейнер, зараз він, можливо, приїде в Литву, в Клайпеду, чи в Гданськ в Польщу чи, можливо, в Констанцу в Румунію, але він потім приїде сюди. І ми їй надамо послугу не просто перевантаження у фуру, а ми надамо послугу, що вона зможе зробити збірний контейнер зі своїми партнерами, приїде, ми її розвантажимо, зробимо митний склад, надамо послугу розмитнення. А якщо клієнт не захоче через брак вільних коштів – товар буде на митному складі, який митниця зможе перевірити.
І такий досвід я бачив у Литві, коли прийшов на один великий склад. Там відсотків 70 – це розмитнений товар. “І що, – питаю, – ми можемо взяти товар і перенести сюди?”. І мені кажуть: “Так, можемо. Але в будь-який момент може приїхати митник і сказати, що у нас на митному складі має бути певний перелік товарів, і вони це перевіряють. І якщо чогось немає – дуже великі штрафи”. Тому ніхто з цим не грається. Але, на мою думку, це дуже крутий сервіс, який ми плануємо надавати. Тобто, ми розвантажуємо продукцію, потім людина, будучи в Чернівцях, Франківську, Миколаєві чи Полтаві, може сказати: “Будь ласка, знайдіть нам догрузом 2 тонни (хоча вони в нас розвантажили 20), укомплектуйте, що нам потрібно, і відправте нам в Полтаву, а інше – відправте на Франківськ”. Тому ми бачимо перспективу з партнером саме в такому форматі.
Veжа: Яка ситуація з інфраструктурою на території? Тривалий час там нічого не було в плані виробництва. Чи треба буде облаштовувати нові колії, чи достатньо наявних, чи, зрештою, вони там взагалі є?
– Немає. На жаль, приблизно 25 років перебування цього об’єкту в стані безексплуатації не минулися дарма. Його не використовували ані за прямим призначенням, ані за дотичним. Різні важкі часи внесли свої корективи. Вирізали там колію зі шпалами, демонтували там все, але документально ми маємо там під’їзну колію. Ми запросили зробили оцінку, скільки треба поновити колії, маємо комунікацію із залізницею.
Тому в планах зараз – поновити залізничну гілку, в планах – зробити покрівлі (і ми вже почали робити), адже там буквально дерева росли. В планах – в головному корпусі замінити вікна. І фінал – зробити фасад, і таким чином, ми зробимо сучасне складське приміщення. І більше того, там колись було 30 тисяч адміністративних приміщень. Зараз ми плануємо, що там будуть офіси компаній, які будуть розміщувати свої потужності: складські або виробничі. І в нас горизонт планування, за який термін ми хочемо це зробити, – це, максимальний, два роки, а оптимістичний – півтора. За цей час ми хотіли б зробити покрівлі, вікна, фасад і поновити залізничну гілку.
Veжа: Чи вже надходили запити від релокованого бізнесу щодо конкретно цієї території? Чи поки це “сирий” проєкт, і до цього ще не доходило?
– Надходили, і неодноразово. Враховуючи, що ми концепцію індустріального парку погоджували безпосередньо з містом, і місто зацікавлене в тому, щоб в нас був такий об’єкт, до нього звертались великі підприємства. І таких запитів є багато, підприємці приїжджають, дивляться різні індустріальні парки. Загалом, їх в нас є два типи. “Ґрінфілди” – це, якраз, чисте поле, куди підводяться комунікації та під’їзна дорога, освітлення, і все – підприємства заїжджають і там будуються з нуля. Але на території лампового заводу буде перший індустріальний парк з маркуванням “Браунфілд” – це територія, на якій більше 10 років нічого не вироблялось, вона була не задіяна. Ми проходимо по цьому критерію в два, а то і два з половиною рази більше, адже тут років 25 нічого не робилось. Для “Браунфілду” має бути більше, ніж 10 гектарів землі, в нас – 20 гектарів. Відповідно, ми повністю задовільняємо ці вимоги.
Ми проводимо комунікації, і коли приїжджають різні виробництва – і виробники металоконструкцій, був виробник великого обладнання, – ми їм показуємо, говоримо, що можемо зробити умови, озвучуємо, в які терміни.
Veжа: “Браунфілд” у Вінниці перший для Вінниці? Чи загалом по Україні?
– Можливо, десь і є якісь паралельні процеси, і ми не можемо за ними слідкувати, це більше питання для Мінекономіки, вони видають такий дозвіл. Але на момент нашої комунікації “браунфілду” в Україні не було.
Vежа: Чи ця ідея загалом – не надто великий фінансовий тягар в теперішні часи? Чи, як би це не звучало, це фінансова можливість?
– Це, безумовно, фінансово дуже важко, адже це дуже важкий об’єкт – великий по площі та одночасно потребує реновації. Але для індустріальних парків передбачене пільгове кредитування державою. Тому статус індустріального парку нам буде дозволяти скористатися цією пільгою, і ми, скоріш за все, звернемось за фінансуванням до банку. Там, буде, певно, угодою, що сам об’єкт виступить заставою, але в нас план такий. Однозначно, що просто так було б дуже важко “тягнути” такий проєкт.
Vежа: Скільки приблизно робочих місць може дати територія? І сухий порт, зокрема?
– Зараз дуже важко відповісти на це питання, враховуючи, що ми не розуміємо, які будуть підприємства, які виробництва і яку частину в цих виробництвах займемо ми, як виробники. Тому що ми розглядаємо таку можливість, що це буде виробництво будівельних матеріалів. І, думаю, що наша держава буде мати велику потребу в цьому. Тому, ймовірно, ми також будемо там. Як один із резидентів. Чи буде їх багато? Думаю, так. Територія дуже велика, і є змога добудовувати виробництва також. Важко прогнозувати, але, я думаю, це буде понад 300 людей.
Veжа: Чи не виникне конфліктів з місцевими жителями?
– Раніше були стандарти, що асфальтобетонний завод має бути в кілометровій зоні від найближчого помешкання. Але сучасні заводи обладнані такими системами фільтрації, що офіційно по стандартах ці зони зменшуються і до 300 метрів, і до 200. Чи збираємось ми там робити якесь застаріле виробництво? Точно ні, воно буде сучасне. До того ж, це був один із заводів-гігантів Вінниці, який на той час не був таким сучасним. І тодішні норми там були враховані. Тому, думаю, не виникне – це раз. А по-друге – ми точно зацікавлені, щоб там було тільки сучасне виробництво, яке буде працювати на благо.
Фото – Євгена Симоненка
Дякуємо!
Тепер редактори знають.