З нацгвардійцем Дмитром ми зустрічаємось у середмісті Вінниці – сюди він приїхав, зокрема, для зустрічі з журналістами, позаяк рідні його живуть в області. “Гаврюша” вже з перших хвилин розмови складає враження простого та веселого хлопця, але водночас – воїна, одного з тисяч тих, які боронять нашу державу від російських загарбників.
Виявилось, що в Дмитра вже неабиякий військовий досвід – він почав служити у війську ще у 2018 році. Спершу був солдатом, а після навчання став командиром відділення одного з підрозділів 14 бригади оперативного призначення НГУ “Червона Калина”. На цій посаді і зустрів повномасштабне вторгнення. Наразі – головний сержант взводу піхоти. Загалом за плечима – дев’ять місяців “нуля”.
З ним ми поговорили і про бої на різних напрямках, і про те, як зберігає свій бойовий дух (принагідно почувши кілька веселих “воєнних” історій), і про те, що не варто казати військовому, поки він відпочиває від служби на відносно мирній території. Все це тепер передаємо вам.
Про службу на різних напрямках або що спільного у війни та кіно
– На початок повномасштабного вторгнення я був уже в зоні АТО/ООС. Там ми тоді закріплялись на рубежах – в районі Волновахи. Це був один з перших бойових досвідів і тоді, в перші дні цього нападу, було дуже тяжко – не було такої злагодженої координації між підрозділами, доводилось вчитись “на ходу”.
І хоч нас до цього готували непогано, але насправді війна – це не так, як ти собі думаєш, не так, як можеш собі уявляти, і точно не так, як ти собі плануєш. Тож пристосовувались, навчались, виживали і працювали.
Воював на Київському напрямку та на Сході (Сєвєродонецьк, Лисичанськ, звільнення Білогорівки).
На “нулі” задачі були різні – від закріпитись і тримати оборону до зачисток будівель чи цілих поселень від ворогів, виведення групи зі складних ситуацій.
А можете розповісти детальніше по різних завданнях на напрямках?
Взагалі є поняття “бойові дії в місті”, “бойові дії в населеному пункті”, “бойові дії в полі” – так от, ми пройшли всі ці кола пекла. Наприклад, в Сєвєродонецьку були великі ангари та інші будівлі, тож можна було переміщуватись на великі відстані майже непоміченим.
За таких умов було спокійніше воювати, адже ворожа артилерія постійно працює і ніколи не зупиняється. До того ж, працювала ворожа аеророзвідка, а в місті з цим було легше – аби бути непоміченими, ходили через різні будівлі та підвали.
“Гаврюша” з побратимами в Сєвєродонецьку
Взагалі дуже багато що нагадувало сцени з кіно. Реально, війна – це ніби фільм, якась ніби військова стрічка про зомбі-апокаліпсис. Приходилось йти по таких місцевостях, де вже все було “в кашу”, йшли попід зруйновані будівлі, якісь теплиці, повзли попід якісь згорілі автівки та пролазили через дірки в паркані.
А як щодо звільнення Білогорівки?
Білогорівка стала першими нашими великими штурмовими діями, до яких загалом ми були готові. Залучалась нормальна така кількість підрозділів. Але особливістю виявився важкий маршрут – населений пункт ніби в ямі, а його з усіх боків оточують крейдові гори.
Заходили ми туди два дні – добре відпрацювала наші арта та аеророзвідка. Якби не було такої хорошої артпідготовки, піхоті було б заходити в рази три-чотири складніше.
У них спрацював фактор паніки, адже ми почали заходити з усіх флангів після цього. Були такі ворожі підрозділи, які втратили зв’язок з командуванням своїм і виходили прямо на нас, а ми їх доправляли на “концерт Кобзона”. Тоді губилась їхня техніка, вони підривались на своїх же мінах.
…Наприклад, на другий день після закріплення, після спроби їхнього контрнаступу, ми сиділи в спеціальному укритті – від атаки ворожої артилерії. На нас виходить ворожа розвідка – чомусь вони подумали, що наших сил тут вже не було і ми розбіглись. Дуже нахабно і тупо виходить – ледь руки в кишенях не тримають. І один іншому каже: “Я же тебе говорил, что здесь никого нет”. Ну тут ми їх і зустріли кулеметною чергою… Весела ситуація вийшла.
Про зміни в стані ворога та в українському війську
Чи відчутні зміни в психології росіян, якщо порівнювати ситуацію зараз з початком повномасштабного вторгнення?
Не знаю – часу розбирати їхній моральний стан у нас не було. Всі кажуть одне і те ж – нас заставляють. Хоча всі розуміють, що це неправда – що вони там за гроші воюють.
Зміни, можливо, в тому, що вони екіпіруватися стали краще – розуміють, що ця їхня “орковська” снаряга не надто якісна. Тож вони якось знаходять чи зривають з тіл своїх або вбитих наших товаришів собі спорядження. Загалом мародери страшні.
Ви розповідали за важливість артилерії в бою за Білогорівку. З новин ми чуємо, що в росіян меншає артилерійських снарядів і що Україні привозять техніку союзники. На полі бою це відчувається?
В них справді снаряди закінчуються – з їхнього боку стало менше обстрілів. Плюс цьому допомагає наша аеророзвідка – передає координати ворога нашій арті і та по них відпрацьовує.
Взагалі наша артилерія в плані розвитку за час війни виросла дуже сильно. По інтенсивності і по кількості снарядів в нас більше не стало, однак по точності і злагодженості дій з усіма видами військ наша артилерія дуже розвинулась – виявляти і знешкоджувати противника стало набагато легше.
Хоча взагалі додались деякі “західні” гаубиці.
Мені якось зустрічалось інтерв’ю українського військового, який сказав, що піхотинець – найуніверсальніший солдат, який може працювати різними видами зброї, бути аеророзвідником і т.д. Наскільки ти з цим погоджуєшся і які види зброї вже освоїв?
Я як командир відділення працюю з усіх видів озброєння свого відділення – кулемети, підствольний гранатомет, майже з усіх видів одноразових “мух” працював. Працюю з “мавіками”, тактичною медициною – можу навіть поставити катетер на “нулі”. Хоча зазвичай часу на це немає, тож ми стараємось накласти бандаж і передати побратима якнайшвидше медикам. Тому загалом з цим твердженням щодо “універсального солдата” я згоден.
Про підтримку бойового духу і “сто тисяч зарплати”
А що допомагає підтримувати свій бойовий дух і моральний стан на рівні?
Особисто в мене – це злість до цих нелюдів. Хоча в мене він завжди був на висоті – стараюсь відганяти погані думки. Ще допомагають підтримувати рідні, героїчні вчинки побратимів.
Наприклад, під Білогорівкою, на другу добу жорстких боїв на відстані в 100 метрів, через радіостанцію виходить на зв’язок наш розрахунок СПГ (станкового протитанкового гранатомета), який каже: “Коригуй, а я буду гасити”. Він пускає перший снаряд, я кажу “Ближче!”, другий – ще ближче, третій, четвертий – все летить в нас над головами, але цілить по ворогу. Я тоді скурив 40 цигарок (бо нікотин – наша їжа), але в мене з’явився такий ентузіазм, що ну. Отак такі козаки підіймають бойовий дух.
На “нулі” немає можливості не триматися бойовим духом – ми боронимо свою країну та свої інтереси, рідних та Батьківщину.
Коли ви повертаєтесь додому, то, напевно, бачите нові особливості суспільства, якусь нову психологію. А який міф чи самообман існує в мирного населення і який абсолютно не відповідає реаліям війни?
Люди взагалі не розуміють, що таке війна… З міфів з чим стикався – це про “сто тисяч гривень” – мовляв “Ви, військові, стільки заробляєте!”. Насправді ж я багато разів ловив себе на думці і обговорював з побратимами – те, що ми робимо, не коштує жодних грошей. Як і все, що там відбувається.
Навпаки – кожен (військовий – авт.) ще й доплатив би комусь іншому зверху до цих коштів, аби хтось це пережив за нього. Ми, як військові, розуміємо, що якби непідготовлена людина потрапила хоча б в деякі обставини, в яких були ми – на дві-три доби, – то з ймовірністю 90% їй би знадобилась допомога психолога чи реабілітація.
А що при спілкуванні не варто робити при спілкуванні з військовим, що може його образити? Які помилки допускають цивільні?
В мене це стосується шевронів. Всі ми, військові їх носимо – символічні чи несимволічні позначки. І є друзі, які намагаються зловитися за шеврон і просять подарувати, кажуть: “Ти ж мені друг? Подаруй мені такий!”. А особисто в мене є такий шеврон, який дістався від загиблого товариша. І коли ти кажеш про це військовим, вони це одразу розуміють і не задають жодних непотрібних питань. Цивільні цього не розуміють.
Ще багато хто зі знайомих питає: “То що там, поклав кілька штук росіян?” – це якесь дуже далеке від реалій війни питання до військового. Близькі таких питань не задають – стараються навпаки не чіпати цю тему, дати твоїй голові відпочити від “воєнщини”. Та я і сам намагаюсь поменше про таке думати.
Про перемогу України
І останнє питання: чому Україна переможе?
Тому що це наша земля і ми не збираємось здаватись. Немає жодного шансу, щоб Україна програла – ми йдемо тільки до перемоги. Щодня ми покращуємось, стаємо сильнішими, зростає наша армія.
В перші місяці було важче, а зараз все чіткіше, простіше, а люди – ще більш мотивовані… І, зрештою, наша нація стала єдиною, а нашу єдність ніхто не відбере. Єдине, сподіваюсь, що ми її самі не розгубимо і після перемоги…
Фото Зорини Гаджук та “Червоної Калини”
Дякуємо!
Тепер редактори знають.