Близько 250 пожежників з Вінниччини, разом із колегами з кількох областей України, протягом трьох тижнів цілодобово боролися з лісовими пожежами у Чорнобильській зоні. Зрештою, вогонь вдалося загасити, і вчора вінницькі рятувальники повернулися зі своєї останньої ротації.
Серед тих, хто гасив пожежі у Зоні відчуження, був Андрій Бабкін, заступник начальника управління ДСНС у Вінницькій області й начальник відділу реагування на надзвичайні ситуації.
Ми поспілкувалися з ним про те, як це – боротися з неконтрольованою стихією, а також про побут рятувальників, графік роботи, допомогу волонтерів, про тварин, яких він бачив у Чорнобильських лісах, і пустку, яка вразила його найбільше.
Фото – ГУ ДСНС України у Вінницькій області
У вересні 2020 буде рівно 29 років відтоді, як Андрій Бабкін обрав професію рятувальника. Цікаво те, що його батько має таку ж професію і в травні 1986-го навіть очолював зведений загін вінницьких рятувальників, які буквально через тиждень після аварії на Чорнобильській АЕС займалися випомповуванням важкої води з-під реактора і допомагали гасити пожежі в так званому рудому лісі.
Сам же Андрій Бабкін там ніколи не був, але так було до 13 квітня цього року, коли йому самому довелося їхати на допомогу по ліквідації лісових пожеж у Чорнобильській зоні. Попередньо фахівці оцінюють збитки в десятки мільйонів гривень і стверджують, що це найбільші пожежі з часів аварії у 1986-му.
На фото Андрій Бабкін – праворуч.
– В якому районі Зони відчуження ви працювали?
– Наш перший підрозділ, який викликали на допомогу, був направлений 8 квітня взагалі у Житомирську область. Це було відділення з міста Козятин. Але вони пробули там буквально добу, і їх направили в Чорнобильську зону. Безпосередньо я виїхав туди 13 квітня вночі. Загалом нас було 32 осіб на 5 пожежних автоцистернах. Повернулись у Вінницю 17-го ввечері, адже люди мінялися кожні дві-три доби: техніка залишалася там на місці, а люди мінялися.
– Ми не знали, яка там ситуація, але по тому задимленню, яке побачили коли приїхали, зрозуміли, що там дійсно велика та складна пожежа. І коли ми прибули безпосередньо на місце, побачили, що лісники винесли з лісу двох обгорілих єнотів. Там дуже багато звірів загинуло, починаючи від черепах, які не зуміли добратися до водоймищ.
На фото – один із загиблих Єнотів
– Ми гасили пожежі в різних місцях, але основну роботу проводили в районі села Вільшанка і села Крива гора, а також у лісовій місцевості. Не можу сказати, як точно називаються ці хутори, тому що там буквально 5-6 хат і все. А в передостанній день наш підрозділ працював на кордоні з Білоруссю. Не тільки ми, бо це складна ділянка. Ми дуже співпрацювали з Київською областю і з харківськими колегами.
– Там, де ми гасили пожежі, вони були, по перше, низовими: горів настил і нижня частина лісу. В районі Вільшанки іноді були випадки, що пожежа набирала верхову структуру (це коли полум’я насувається по верхівках дерев). А по-друге, там є поклади торфу. Іноді вони можуть доходити до кількох метрів у глибину, температура там – до півтори тисячі градусів, вода не доходить до низу, випаровується, і поки не зробиш озеро, нічого не буде.
– Основні вогнища були на чотирьох ділянках, де дуже великі площі. Вони розташовані були від Чорнобиля на різних відстанях. Найближче – за 10 кілометрів. Також була загроза безпосередньо самої станції – на відстані 8 кілометрів було дуже велике вогнище. Ну і найдальше, яке був від Чорнобиля, це приблизно 55 кілометрів.
– Що вас найбільше вразило за цей час?
– Дуже вразила відсутність людей. Ось ці закинуті села дають ефект якогось страху. Захаращені хати, все поросле… Запам’яталося, що це дуже пустинне місце. І там як заповідна зона – дуже багато різноманітних тварин. А зайців – взагалі, як в нас котів і собак на вулиці. Дуже багато благородного оленя, багато коней Пржевальського, косулі, лосі, дуже красиві птахи (тетереви, орли)…
– Оскільки там дуже великі площі повигоряли, дерева попадали, таке відчуття – випаленої землі. І ось ці дикі тварини, які там мешкають, вони прямо в цих хатах і ховалися. Якось все так незвично…
– Чи потрапляли у небезпечні ситуації? У новинах повідомляли, що у когось ледь камаз не згорів, у когось навіть черевики плавилися…
– Я таких історій не чув, поки там був, але знаю, що хлопці, які працювали на важкій техніці (це ВАТ – є такий на базі танка великий артилерійський тягач з відвалом спереду, за допомогою якого роблять мінералізовані смуги), то ці хлопці потрапляли в кільце верхової пожежі. І було пару випадків, коли вони тікали на цих танках, тому що було небезпечно.
– Ми ж виїжджали на автомобілях високої прохідності. Це 131-ші ЗІЛи – автоцистерни з потужними стволами, які дозволяють гасити й верхову пожежу. Але якщо насувається верхова пожежа, ці стволи потребують дуже великого забору води. І якщо пожежна автоцистерна не стає на вододжерело, то цю воду вона зливає буквально за дві хвилини. Тому небезпека полягала в тому, що вододжерела були, але треба було постійно пересуватися, бо вогонь не стояв на місці – потоки вітру, дуже сильно розганяли полум’я.
– Було навіть таке, що ніби погасили пожежу, зранку виїжджаємо на ту ж ділянку, а полум’я вже знищило близько 2-3 кілометрів лісу після того. Дуже непередбачувана така ситуація.
– Можете розповісти про свій графік і побут?
– Як такого графіку не існувало. Постановка завдань в нас була о 6:00 ранку, і аналіз роботи був о 22:00 вечора. Якщо ми закінчували роботу по гасінню на одній ділянці, то було, що наші підрозділи перекидали на більш складні. Декілька разів ми навіть залишали автомобілі на ніч: вони стояли забирали воду і заправляли підрозділи, які безпосередньо гасили пожежі на окремих ділянках.
– Працювали увесь день, інакше це могло призвести до дуже поганих наслідків. Останній день, то до 5 години ранку. Потім нас змінила ротація, ми пройшли радіаційний контроль і вирушили вже додому.
– Коли тільки приїхали, то жили безпосередньо в самому Чорнобилі – в гуртожитку технікуму, де мешкає персонал, який обслуговує лісництва на території Чорнобильської зони, і працівники АЕС. Гаряча вода, холодна, душ – все було. А харчувалися в їдальні дитячого садка. Сніданок – обов’язково (він починався о 5:30). Але коли працюєш безпосередньо на ділянці, приїжджали автомобілі з термосами (перше, друге, компот) – з цим проблем не було.
Фото – vn.dsns.gov.ua
Пункт відпочинку. Фото – vn.dsns.gov.ua
– Оскільки сили та засоби постійно нарощувалися, всі не могли розташуватися в цьому гуртожитку, тому пізніше були встановлені мобільні наметові містечка, розбиті табори, кухня, автомобілі для забезпечення помивки особового складу. От наш загін там працював, і я коли їздив на нагородження, то дуже добре у них там все організовано.
Нагадаємо, що Володимир Зеленський вручив Андрію Бабкіну державну нагороду за гасіння лісових пожеж у Чорнобильській зоні.
– Дуже велику справу там робили волонтери. Під’їжджали хлопці і давали такі великі пакети: мило, шкарпетки, рукавиці, яблука, туалетний папір, сигарети, протирадіаційні засоби, йод в таблетках, антисептики… Дуже велика вдячність.
– Навіть ось ця організація харчування. Хлопці молодці, чорнобильці. При чому це було з перших днів. Зазвичай при таких крупних пожежах є невеликий хаос, але все було організовано на вищому рівні.
– Вас забезпечували дозиметрами?
– Засобами контролю та захисту ми були забезпечені повністю. У кожного був дозиметр-накопичувач (в нас вони є на озброєнні). Це такий невеликий прилад, в якому знаходяться таблетки. Якщо ці таблетки змінюють колір, треба було виходити з тої зони.
– Я не скажу, з якої області, з якого підрозділу, але були випадки, що хлопці спалювали повністю і бойовий одяг, і форму, тому що десь потрапляли на ділянки з високим рівнем радіації. Він не такий вже там і високий, але якщо носити цю форму постійно, то можна було “хапанути” хорошу дозу.
– В нашому підрозділі, у всякому випадку, ці таблетки колір не міняли. Ті ділянки, де було небезпечно і заражено, там працювала спецтехніка – це ці танки, про які я казав – великі артилерійські тягачі (вони більш захищені). Все інше – рівень радіації був у межах норми, тому ми працювали у звичайному захисному одязі: куртка, штани, чоботи, каска, пояс, сокира, карабін і респіратори.
– Як це, боротися зі стихією, коли це так масово і не контрольовано?
– В такі моменти думаєш тільки про те, як якісно зробити свою роботу. Там – чи вогонь тебе, чи ти його. Дурень тільки не боїться, але страх грає на інстинкті самозбереження. Були випадки, що треба було відходити, і відчуття невиконаної роботи через це теж було. Але зберегти життя підлеглих – основне завдання.
– У Вінницькій області я виїжджаю на великі та складні пожежі, а також на ті ситуації, які потребують безпосередньої організації від головного управління. У нас ці пожежі виникають від спалювання стерні, сухої трави… Люди іноді палять сміття, кидають все на самотік, вітер розганяє полум’я і починаються такі от пожежі.
– Людський фактор це основна причина, і чесно кажучи, я не можу дати пояснення, як таке може бути. Всюди постійно попереджають: і по телевізору, і муніципальна поліція в місті у нас штрафує… Безвідповідальне ставлення, мабуть. Люди просто не задумуються, до яких наслідків можуть призвести ці випалювання. От ці пожежі й показали.
– В яку найстрашнішу ситуацію ви потрапляли за весь час служби?
– Таких випадків було дуже багато, але останнє, що мені запам’яталося, це коли в Муровано-Куриловецькому районі (є таке село Наддністрянське) ми витягували двох загиблих копачів колодязів із глибини 30 метрів. Два досвідчених хлопці: один, якщо я не помиляюся, 56-го року народження (дядько такий вже у віці), а інший – 74-го, його помічник. Це було десь років 2-3 тому у березні місяці.
Загинули вони там від сірководню: десь щось прокопали і вийшов газ. Ми приїхали туди надавати допомогу по діставанню їхніх тіл. Кажуть, що з колодязя можна побачити зірки, то я вам скажу: не бачив я зірок…. Але страшно, не страшно – потрібно цю роботу комусь виконувати. На це нас і вчили у навчальних закладах.
Чорнобильська зона до і під час пожежі (вигляд з космосу)
7 квітня, до пожежі. Фото – copernicus.eu/en
12 квітня, під час пожежі. Фото – copernicus.eu/en
Фото надав Андрій Бабкін
Дякуємо!
Тепер редактори знають.