Вінницька поетеса та письменниця Катерина Калитко, яка в останні роки збирає масу всеукраїнських та іноземних нагород, отримала ще одну. Цього разу її поетична збірка перемогла в номінації “поезія” української премії “ЛітАкцент”. 

Як повідомляють організатори конкурсу, 21 січня у столичній книгарні «Є» відбулася церемонія нагородження переможців відзнаки «ЛітАкцент року – 2019».

Так, у номінації «Проза» відзнаку отримала Гаська Шиян за роман «За спиною» (Фабула). У номінації «Літературознавство, есеїстика та художній репортаж»переможницею стала Діана Клочко за книгу «65 українських шедеврів. Визнані й неявні» (ArtHuss).

Спецвідзнаки отримали Ія Ківа за збірку «Перша сторінка зими» (Дух і Літера) та Тамара Горіха Зерня за роман «Доця» (Білка).

А ось у номінації “Поезія” перемогу святкувала вінничанка Катерина Калитко зі збіркою «Ніхто нас тут не знає, і ми нікого» (Meridian Czernowitz).

Нагадаємо, що раніше ця книга увійшла до переліку найкращих українських книжок 2019 року за версією ПЕН-клубу. 

“Це своєрідний постсюрреалізм, коли дивні версії людей та предметів уже нікого не дивують: він просто отакий є, цей світ, красивий у своїй сумній химерності, світ «космосу затісних осель, малих настільки, що від ударів серця тут здригаються стіни”, – написав про збірку Калитко відомий критик Ростислав Семків. А Ярослава Стріха назвала збірку Калитко “чи не найстрашнішою книжкою за минулий рік, хоча українська література ніколи не скупилася на жахи (реальність, на жаль, їй у цьому сприяє)”.

Відгуки про книгу можна почитати нижче:

Богдана Романцова:

Катерина Калитко, можливо, єдина серед усіх цьогорічних поетів/ок короткого списку, написала дуже рівну, нерозхристану, цілісну збірку. «Ніхто нас тут не знає, і ми нікого» – тексти про зростання і проростання, про бажання породити нове (вагітна віолончель, ключ, що мріє на весну прорости залізницею, свіжозашита рана на животі, вочевидь, після народження, перешийкова пуповина моря, дитинні пухнасті листочки). Народжується навіть слово, саму мову варто дописувати, визволяти з лещат старих словників, стріляти з неї, як зі зброї. Потреба постійно винаходити новий інструмент для говоріння про світ поєднує збірку Калитко з «Першою сторінкою зими» Ківі. Тоді як з Лаюковою «Трояндою» книжку зближує образ недоброго Лісового Царя, від якого рятуєш дітей.

У «Ніхто нас тут не знає, і ми нікого», як і в прозовій «Землі загублених», відчитуються східні мотиви. Горличка «ковзає над осяйною річкою – тінь малої печалі» – таке цілком міг написати Басьо. Арабеска стає образом абсолютної гармонійної довершеності (недарма у Калитко арабесками названо сніжинки, приклад досконало витвореної форми). Інші важливі мотиви – червоточина, дрібна зіпсутість, що з’їдає тіло зсередини; фронт, який непомітно просувається над головою; війна, яка припливом підгризає берег; циганська голка, що її ти випадково проковтнула. Втрата, віднімання, відрізання – сумна доля і півонії, що губить пелюстки, і поета, який відпускає вірш, – а значить, рядок, попри твоє бажання, завмирає, набуває остаточної форми, перетворюється на застиглий ембріон у череві віолончелі. Наприкінці лишається тільки основа: риба, старе дерево, яблуко і родимки – найточніша ознака закоханості.

Роксоляна Свято:

Той рідкісний випадок, коли найсуттєвіше про збірку сказано вже в анотації: ця книжка і справді «дуже суцільна» і читається як єдина історія. Історія густа і часом до сліз щемка, в якій багато всього намішано і де перегуки між текстами творяться не лише на рівні сюжетів, а й окремих образів, які іноді ніби перетікають із вірша у вірш.

Це історія про втримування власного простору в час, коли в нього брутально втручаються інші. Про переступ чужими твоїх кордонів – метафоричних і цілком конкретних. Про біль від втрати дому фізичного і любов, яка сама стає домом (бо «людина завжди трохи дім, / особливо для когось»). Про спроби з’єднати те, що здавалося назавжди роз’єднаним, і пошуки напозір – або й справді – навіки втраченого.

В обрисах війни, яка тут не раз проступає, пронизливо відчитується і наша сучасність. А ще іноді прозирають верхівки кримських мінаретів і досвіди цілком конкретної депортації чи повернення в старий-не-свій-дім. Але поезія Катерини Калитко ніколи не буває одно- чи навіть двошаровою, і кожен із цих текстів – завжди про більше, ніж здається під час першого прочитання.

Ростислав Семків:

Поезія Катерини Калитко традиційно сильна у метафориці та багатошаровій образності. Це своєрідний постсюрреалізм, коли дивні версії людей та предметів уже нікого не дивують: він просто отакий є, цей світ, красивий у своїй сумній химерності, світ «космосу затісних осель, малих настільки, що від ударів серця тут здригаються стіни». Калитко пише серед великого болю, який випирається з усіх шпарин довкола, бо вона пише в часі після великих потрясінь, катастроф, що, поза тим, ніяк не завершаться – так, це поезія-під-час-помирання-що-триває. З одного боку, вже «ходила смерть у трьох разках діамантового намиста», а з іншого, – «місто частково ціле, люди частково живі». Гостра туга від першої до останньої сторінки – ось що робить книжку Катерини Калитко такою цілісною. Можна читати, щоби побачити покинутий світ, який стає все менш залюдненим, бо людина прагне сховатися від болю, навіть бодай ціною власного колапсу, перетворитися на «змалілий, заплющений, скорчений ембріон у череві вагітної віолончелі». Хто ж таки залишається, нагадує «розбиті або бодай надщерблені, кришталеві келихи, вцілілі по землетрусі». Утім, людське, надто людське все ще існує, проте й воно позначене тугою, можливо, трохи світлішою, коли «лоскітно проповзає по горлу тривожна линва любові». Це майстерна поезія, це страшна книжка.

Ярослава Стріха:

Ця маленька і дуже цілісна збірка — чи не найстрашніша книжка за минулий рік, хоча українська література ніколи не скупилася на жахи (реальність, на жаль, їй у цьому сприяє). У ній не буде заспокійливих мантр, якими втішаємося в останні роки: «Але ж буває так: / герої умерли, а вороги залишилися жити, / а люди, просто люди, не ті й не ті, / низали і розсипали намиста радостей — / святкування любові, чиєсь народження … поки ви фарширували пиріг землі / собою». Не буде і втішних історій про силу спільноти і єднання — навпаки, раз у раз зринають інституційні структури, які регламентують виключення, недопуск, неналежність, окреслюють чужинців — безпечні гавані в цьому непевному світі, можливо, й існують, але на кордоні явно зупинять митники, попросять «розгорнути торбу з горою дзвінких уламків, / а що ж це розбилося — не змогти пояснити. / Витекли всі слова / у протяжну зимову пісню». Недопуск до саду — власне, фінальний акорд збірки: «Спитали у пасифлори паспорта просто на в ході в сад, / а в неї нема. / Колюче і вузлувате стебло печалі — є, / і квітка з повним набором страстей — цвяхи у ранах, / терновий вінець, / а паспорта не було й нема». Адже що таке буттєвий досвід, якщо його не підтверджено відповідними інституціями, і що таке право на життя, якщо його не обстояти силою. Утім, не без оптимістичніших образів: в одному з перших віршів збірки загублений «ключ, пірнувши в сніги, / мріє, що на весну проросте залізницею» — тобто те, що створене, аби відділяти (але й оберігати), мріє перетворитися на те, що зшиває простір докупи.

Тетяна Трофименко:

Дивовижні ландшафти і країни, які все-таки постійно нагадують українські, – нова збірка віршів Катерини Калитко не зраджує високих стандартів слова і відвертого виповідання емоцій. Якісь дрібниці – «колюче нічне бродіння вина у бутлях», «прогрівання зібраних в дощ волоських горіхів», «тверда й шорстка айва», «кораблики із фольги» – наповнюють цей ілюзорний і дуже реальний світ. Здається, лише вони і є справжніми, тоді як і дитинство, і любов, і війна, і смерть – розмиті філософські категорії, що не мають однозначного тлумачення. Калитко змушує читача переживати актуальне як вічне, абстрактне через конкретне, робить загальне особистим. Чогось такого ми зазвичай очікуємо від справжньої поезії.

«Золоту бульку» як найбільше розчарування року цього разу не присуджували. «Всі книжки, які вийшли цього року в Україні українською мовою – чудові», – пояснила головна редакторка «ЛітАкценту» Ірина Троскот.

Фото в тексті – pen.org.ua, ілюстративне фото – Вікіпедія

Читайте також: «Земля загублених» Калитко: де заховалися Вінниця, Крим та в чому страх?

Vежа

Адміністрація сайту

See Full Bio