Кажуть, колишніх військових не буває. Можливо й так. Проте багато бійців, які повернулися з фронту на мирну територію й з тих чи інших причин поки що не збираються повертатися на війну та продовжувати кар’єру військового, шукають самореалізації.

Хтось влаштовується найманим працівником, хтось намагається відкрити власну справу. І якщо з першим усе більш-менш зрозуміло, другий варіант часто викликає багато запитань.

Так сталося з колись командиром взводу 30-ї бригади, вінничанином Миколою Баланчуком. 27-річний хлопець пробув у АТО рік та з певних причин повернувся додому. Тут він адаптовувався два з половиною роки, аж поки дійшов думки про власний бізнес.

VежА продовжує цикл матеріалів про бійців, які повернулися з фронту та започаткували у Вінниці (або в цьому випадку – намагаються) власний бізнес – за власні кошти або ж з допомогою держави. Мета проекту – розповісти вінничанам та бійцям, які тільки розмірковують над відкриттям власної справи, про те, наскільки це може бути важко чи легко, з якими проблемами стикаються бізнесмени-початківці, які поради дають ті, хто вже має ті чи інші досягнення, а також про те, що довелося пережити сьогоднішнім підприємцям на фронті.

Зустрічаємося з Миколою на літньому майданчику одного з закладів міста. Він складає враження вихованої, розумної та, водночас, ніби не надто рішучої людини.

Микола розповідає, що завжди намагався робити внесок у саморозвиток та навчання. Повернувшись з фронту, міркував над відкриттям власної справи, інший варіант, який розглядався – повернення на службу. Втім через травму спини, чоловік поки що схиляється до першого варіанту.

Відтак спершу Микола намагався отримати якомога більше інформації про відкриття власної справи. Боєць відвідував бізнес-школи та тренінги, намагаючись зрозуміти, як втілити мрію – створення “мілітарно-цивільного ресторану“, проте відкрити такий заклад йому поки що не вдається. Чому – розповів Vежі.

– Влітку 2016-го я стажувався на роботі, – починає розповідь Микола. – Був період, коли все йшло не так: і на роботі, і в особистому житті. Вирішив якось переключити свою увагу та щось змінити. І ось за деякий час після того подруга розповіла про курси для АТОвців, у політесі. Відомо було тільки, що то якийсь Україно-норвезький проект. Пішов.

Що Ви там вивчали?

– Основи підприємництва, англійську мову, ораторське мистецтво, психологію, економіку, маркетинг, тайм-менеджмент. Восени 2018-го Володимир Скосогорський, який психологію там викладав, а з 2014-го, до речі, воював – запросив мене у “Школу лідерства” в Центрі допомоги учасникам АТО за сприяння Посольства США. Я погодився, прийшов. Врешті нас зібралося десятеро.

Так мало?

– Так, наскільки я розумію, мало бути більше. Проте група не набралася. Можливо, просто мало хто знав про неї.

Микола каже, що йшов у “Школу лідерства” передусім для того, щоб відволіктися від проблем та для саморозвитку.

– Але мене постійно “підштовхували” і казали, щоб я обміркував свою бізнес-ідею. Я надихнувся проектом “Ветерано” в Києві (мережа піцерій, яку створив АТОвець – авт.) і в мене виникла думка створити кафе чи ресторан. Але такий, в якому було би цікаво і цивільним, і військовим. Наприклад, могло би бути розділення на зони – мілітаристичні та типу антивоєнні. Нині вже придумано назву, особливості бренду та різні “фішки”, але поки це все відклалося.

Чому?

– Ми “загорілися” ідеєю, та через певні внутрішні речі не змогли продовжити. Поки триває війна, мені якось ніяково це робити. Втім, насправді ключовим моментом стало фінансування цієї справи. Наприклад, орендна плата за приміщення під кафе є дуже високою, а в центрі – то взагалі, розумієте. Ще й купа дозволів потрібна, й взагалі паперова ця вся тяганина. При тому, поки ти збираєш кошти на більш-менш підходяще приміщення, хтось його вже бере в оренду. Іншими словами: без запасу грошей – ніяк.

Але ж Вам пропонували практичну допомогу?

– Ну, в “Школі лідерства” викладачі казали – давайте свій бізнес-проект, ми приведемо вам інвесторів. Але через те, що ми були якісь незговірливі, чи то пак недовірливі – я розумів, що доведеться якусь частину постійно віддавати. Ми не хотіли тим більше ділитися придуманою концепцією закладу. Коротше з нашої групи ніхто не надав свою бізнес-ідею. Так, ніхто не ризикнув спробувати, частково через те, що ми не розуміли, на яких точно умовах зможемо отримати допомогу і як потім її віддаватимемо. Можливо, якби все було прописано – від “А” до “Я” – тоді  було би більше історій успіху. “Школа” була дуже крута, але дечого таки не вистачило. Думаю, проблема була все ж з нашого боку – несила взяти на себе такі непевні зобов’язання.

Микола каже, що надзвичайно важливою є юридична допомога, якої бійцям нині також не вистачає.

– Оскільки ти або засідаєш, як-то кажуть, за книжки та намагаєшся в усьому розібратися, або ж йдеш та витрачаєш купу грошей на юриста. На навчаннях нам робили лекції з юридичних питань, протягом двох днів. Але цього було замало, недостатньо для того, щоб зрозуміти, яким чином можна вирішити те чи інше питання.

Чоловік уточнює, що саме було незрозуміло, як отримати гроші на відкриття власної справи: які документи потрібні, куди звертатись та загалом яким є механізм отримання цієї допомоги. Боєць також не звертався за допомогою до центрів зайнятості , оскільки навіть не знав про те, що там існують програми підтримки бізнесу. Відтак VежА, дослідивши це питання раніше, надала Миколі цю інформацію (про програму читайте ТУТ).

Про Миколу, війну та важливість психологічних установок

Сподіваємось, невдовзі боєць зможе розповісти історію успіху власної справи. А оскільки  мрія хлопця – поки лише мрія, ми поспілкувалися з ним на тему війни, служби та життя в цілому.

Миколі 27 років. Колись він навчався на інженера комп’ютерних систем: у Вінниці – на цивільній кафедрі, а в Житомирі – на військовій. Згодом, з березня 2015 по лютий 2016 боєць був у 30-й бригаді командиром взводу.

Каже, що завжди любив вивчати військову історію та водночас не думав, що йому самому доведеться колись воювати. “В нас ніби було все спокійно, 21-ше сторіччя надворі, а воно ось як вийшло”.

Нині, перебуваючи на мирній території вже протягом трьох років, зізнається, що зовсім нещодавно зміг адаптуватися до цивільного життя. І це при тому, що жодних серйозних поранень він не отримував.

– Ми думали про те, що війна в країні розпочнеться з Криму. Але їхати туди, то був дещо необдуманий крок, нам було лише по 21 року, ще не закінчили навчання в політесі. Був певний юнацький максималізм та якраз така “хвиля”.  В лютому 2014-го ми з друзями пішли до військкомату та сказали: “Беріть нас, ми готові їхати в Крим добровольцями, воювати, бо ж ми кілька місяців навчалися на військовій кафедрі – ми підготовлені фахівці”, – розповідає Баланчук. – Вони на нас перепитали, чи ми впевнені, що хочемо їхати в Крим, взяли наші контакти і… не передзвонили. В мене не лишалося фактично нічого іншого, як не шокувати батьків та довчитися, тим паче залишалося менше півроку до випуску.

– А потім почалася війна на Сході. Ми з друзями восени 2014-го року разом поїхали в Житомир, щоб забирати наші документи, щоб передати їх до військкоматів. Ми розуміли, що так буде швидше, бо, скажімо, боялися “не встигнути” на війну. Але документи не віддавали, відбувся діалог на кшталт: “Ви не хочете служити, ви просто хочете забрати ці документи. Що ви тут нам впарюєте? Навіщо вам ці документи? – Ми хочемо йти на контракт, і якомога найшвидше. – Ви що, дурні?”. Врешті якось таки забрали ті папери, завезли їх по військкоматах.

– Восени 2014-го ми знову почали ходити по військкоматах, наполягали на контракті до кінця особливого періоду, а мені пропонували “спробувати” мобілізацію на рік. Тож я дуже переживав, чи встигну потрапити на війну. В 2015-му – встиг, та й досі б встиг – шостий рік війни, аж не по собі від цього. Таким чином в січні 2015-го нас призвали і ми потрапили на навчання, а вже в березні я почав служити в 30-й бригаді командиром взводу.

Де саме служили? 

– Тоді наша рота якраз переїхала із Дебальцевого. Коли мені до того говорили, як тут все – було якось по-одному, а тут приїжджаєш – все інакше. Коли я попросив командира роти показати мій взвод, то він кивнув на трьох людей: “Оце твої” – каже. Дуже дивувався, що от я – командир, а командувати фактично немає ким. Бо навіть ще місця не були обладнані для повної роти. Але потім в Артемівськ завезли поповнення – і в мене відразу стало 40 чоловік у підпорядкуванні. Але оскільки було багато травмованих, то рота була недоукомплектована. Проте після четвертої хвилі в березні та того, як бійці одужали, стало близько 90 чоловік. В травні ми вже були на “нулі”, околиця Луганського, Світлодарська дуга.

Поранень на фронті хлопець не отримав. Єдиний випадок, коли його життю та здоров’ю була загроза – це коли під час обстрілу осколок застряг в його окулярах. Тоді міна розірвалася в п’яти метрах від Миколи, але насип землі врятував хлопця.

– З літа почалися активні бої. Я перед тим поїхав у коротку відпустку, туди заїхав інший взвод. Їх “накрили” сильно з мінометів. Тоді були перші загиблі. Мені, на щастя чи ні, не доводилось тоді йти безпосередньо в серйозну атаку, мій перший мінометний обстріл найбільше запам’ятався.

Загалом хлопець не надто охоче розповідає про події на фронті, та водночас зазначає, що головною своєю заслугою вважає те, що не було загиблих. Тож нині Микола міркує над тим, чи варто продовжувати службу, чи все ж спробувати власні сили у бізнесі. “В будь-якому випадку, обидва варіанти можливі. Проблема нашого суспільства – в нас немає профвідбору, людям іноді важко обрати ту чи іншу професію в житті, а куди звертатися – не завжди зрозуміло. Думаю, це те, над чим в нашій державі ще потрібно працювати. Так само потрібно враховувати особливості психіки бійців” – вважає Баланчук.

– Коли я тільки заїхав на “передок”, командир батальйону мені написав: “Малий, пам’ятай: командир взводу приймає рішення”. Хоча міг би сказати, аби без нього нічого не вирішували. Це для мене стало таким собі девізом, важливим психологічним поштовхом. Коли я бачив загрозу життю бійців – давав команду атакувати у відповідь. Найголовніше – я зберіг підлеглим життя, в моєму взводі загиблих не було.

Наприкінці розмови Баланчук говорить, що хотів би керуватися цим девізом – приймати чіткі та вірні рішення – і в цивільному житті та, зокрема, у відкритті власної справи. Проте на його думку, самих знань інколи буває недостатньо. Сподіваємось, Миколі вдасться відшукати не лише знання, а й можливості, щоб наступного разу наша зустріч з бійцем відбулася вже в його власному закладі.

Раніше VежА вивчила питання щодо виплат одноразової допомоги по безробіттю для відкриття власної справи. Зокрема було направлено інформаційний запит на адресу ЦЗ, журналісти поспілкувалися з очільницею ЦЗ Галиною Скоковською. Вона розповіла про механізм отримання допомоги, хто на неї претендує та якій кількості військовослужбовців вже вдалося її отримати.

Нагадаємо також, що раніше ми розповідали про Миколу Степанова – учасника бойових дій, якому вдалося відкрити не тільки ресторан, а й створити доволі успішну кейтерингову компанію. Чоловік розповів не тільки про власну історію успіху, а й про те, що йому довелося пережити на фронті. Зазначимо, що розповідь вийшла доволі змістовною та подекуди – шокуючою.

Читайте також: Бізнес замість автомату: як бійцям отримати гроші на відкриття власної справи. ІНСТРУКЦІЯ

Читайте також: З війни – у бізнес: історія бійця з Вінниці, який відкрив власний ресторан

Юлія Плахтій

Журналіст

See Full Bio