Він називає себе “нехудожником” та “лаборантом”, адже на своїх полотнах він не малює, а досліджує матерії.

Не дивлячись на те, що Микола Сорока заперечує звання художника, його будинок-майстерню заповнили кількасот полотен. Він каже, що його картини лякають людей, бо змушують думати. VежА побувала в “картинному домі” вінницького художника Миколи Сороки, де він поділився спогадами про своє дитинство, та розповів, чому не дружить з іншими художниками.

Ми зустрілися в оточеному червневою зеленню будинку Миколи Сороки, де художник живе та працює . “Я люблю природу, і не хочу перетворювати її на город з картоплею”, — виправдовує художник буйні трави на подвір’ї, де можна натрапити на цікаві “крафтові” речі, такі як кольоровий фотоапарат, пофарбовану пташину клітку та, звичайно ж, мольберт із “винахідниками передбачень”.

Після навчання у Львові, художник вирішив повернутись до Вінниці, адже за його словами «місто без річки – сухувате і пусте».

Зайшовши до його будинку, картини можна побачити повсюди: вони туляться одна до одної на підлозі, висять на стінах та стелі, і, здається, займають усі вільні шпарини будинку. Саме інтерв’ю відбувалося в майстерні художника, де під прицілом “марсіан на місяці” та “ефірних матерій” Сорока пояснював, чому люди інколи бояться його картин, та що саме він зображує на своїх полотнах краще, ніж рентген.

 

 

 

 

Батьки Миколи Сороки, хоч і не професійні художники, теж малювали в студії. Мама — архітектор, свого часу працювала інспектором по охороні пам’яток архітектури Вінницької області, тато — лікар. Тітка Сороки оформлювала дитячі малюнки для журналів “Малятко” та “Барвінок”. Виявилось, що Микола Сорока племінник відомого київського скульптора та художника Миколи Малишка, який, як пише Вікіпедія, “входив до кола неофіційного, андеграундного та незалежного мистецтва в Києві (початок 1970-х років) разом із Борисом Плаксієм, Іваном Марчуком, Феодосієм Тетяничем та іншими”.

Художню школу Сорока не любив, і за його словами, вона відбивала у нього бажання малювати. Ще в університеті художник завжди йшов “проти шерсті”: коли задавали малювати одне, Сорока малював те, що хотів сам.

— Так і зараз: я ніби лізу вгору, і ще й разом з цим тягну щось важке, — каже художник.

 

 

Микола Сорока малює з раннього дитинства, що підтверджує дитячий альбом в якому збереглися дитячі замальовки художника. Майже кожен малюнок має свою назву, яка іноді розширюється до цікавих, “заумних” речень: “Мальчик натянул на голову магнитофон, он никогда не слышал такой музыки”.

— Тут є і цікаві конструкції, і страшні малюнки — діти малюють і те, і інше, — розказує художник, гортаючи альбом із малюнками “Черепаха ползет” і “Командир милиционер”. — Тато підписував малюнки, а я йому надиктовував. Мені було близько трьох років, але малювати почав ще раніше. Ось з того часу фактично я малюю постійно. Якщо зупинитись — то певно потрібно кардинально змінювати життя.

Не дивлячись на те, що Микола Сорока має ґрунтовну художню освіту та малює чи не все своє життя, він називає себе “нехудожником” та “лаборантом”, адже на своїх полотнах займається дослідженням невидимого, заглиблюється у фактури речей навколо та зображує те, що не бачить навіть рентген.

— Чому я лаборант? Я ускладнюю, заглиблююсь, змінюю фактури, мікроструктури. Я малюю суміш невидимих тонких вібрацій, які повсюди. Кожен предмет випромінює таку вібрацію. В картинах я поєдную матерії, ефіри, з яких все виткане. Цього не побачить ніякий рентген, але я — можу. Ламані, максимально приближені до природи лінії, мене інтригують найбільше. Тому що вони живі, в природі немає рівних ліній.

 

 

 

 

 

Картини Сороки на кілька місяців експонувалися у приміщені невеликої кав’ярні “Синій кактус”, вінницького закладу, який перетворився на  своєрідну “лампову” мистецьку резиденцію. Тут, на відміну від музею, між картинами та відвідувачами не було жодних бар’єрів: полотна були настільки близькі до відвідувачів кав’ярні, що кожен при бажанні міг розгледіти їх і доторкнутися до об’ємних мазків.

— Я відчув, що в цьому місці ніхто нічого не зіпсує, — говорить Сорока. — Навіть якщо хтось і продавить діру в картині, то, можливо, вона від цього навіть краще стане. Неважливо, мене це вже не цікавить, адже мої картини живуть своїм життям. Я їх відпускаю.

Кольорові люди на його картинах мають примітивні лиця, аби привернути увагу не до їх вигляду, а до чогось “внутрішнього”. Людиноподібні будинки, танцюючі інструменти, Вавилон і атмосферна електрика — здається, на його полотнах можна знайти все. Персонажі на картинах інколи мають більше рук, ніж потрібно, або замість трьох, чотири фаланги пальця. Як пояснив Сорока, для нього “важливий настрій картини, а не те щоб все було правильно”. Навіть пейзажі художник пише “з голови”, за його словами, натура для малювання йому не потрібна.

 

 

 

 

 

 

 

 

Окрім живопису, Микола Сорока цікавиться гітарною та електронною музикою, “синтезує нові співзвучності”, стріляє з лука та вивчає атмосферну електрику, зокрема на прикладі вінницької архітектури. Ідея про те, що раніше люди використовували безкоштовну енергію прямо з верхніх шарів атмосфери захоплює митця і він часто ілюструє такі процеси у своїх останніх картинах.

 

 

На питання, в якому стилі малює художник, він відповідає неохоче, і взагалі зізнається, що це його найменш улюблене питання – “Я не знаю як пояснити, для цього мабуть потрібні мистецтвознавці.”

— Я вивчаю сховане, секретне у живописі, — по-своєму пояснює художник.— Розумні люди мені підказали, що я пишу в стилі концептуалізму, тобто всі картини різні, і у кожної своя концепція. Коли стилі змінюються, це такий собі вінегрет, але ж всі його люблять, так? Нікому ж не цікаво їсти один бурячок?

— Мене довго запрошували вступити до Вінницької спілки художників, але я чомусь її не відчув, — зізнається Сорока. — Може дійсно через те, що я не вважаю, і не хочу вважати себе художником. Я мало спілкуюсь з творчими людьми, здебільшого, мої знайомі це “споживачі”, мої глядачі. Художники не хочуть зі мною спілкуватися, і мені здається, що  художники не люблять один одного.

Сорока каже, що все життя малює одну й ту ж картину, адже кожна наступна картина є продовженням попередньої.

— Я малюю інтуїтивно. По ходу можу щось вигадувати, експериментувати, змінювати. Інколи можу перестаратися, інколи залишаю картину недомальованою.

 

 

— Коли дивишся на будь-яку картину, повинен відбуватися хвильовий резонанс, — говорить художник. — Якась передача енергії чи прозріння. Буває, в картині нічого такого немає, але у людини вона викликає сильні емоції і це не можна пояснити. Це якраз той випадок, коли резонанс картини збігся з резонансом глядача. Більшість людей не розуміє мої картини, це дуже дивно. Мабуть, для них це дуже болючий процес. Люди звикли до реалізму, тобто щоб все було зрозуміло. Для чого ця плутанина — вона лякає людей, як і все незрозуміле. Я не хочу лякати картинами, не хотів би.

У меня в голове комната
Голова в комнате моей
Моя голова – комната
Комловатая голотава
Голотавая комлова
Голотвая комлва
Голотая комла
Комлавая голотва
Комлая голота
Комая гола
ком гол
ом ол
Микола Сорока, 2009

Художник живе за рахунок продажу картин, а ще, скоро почне працювати у вінницькій студії живопису. Він жартує, що інколи люди радять йому змінити професію і стати прибиральником або піти працювати на завод, і це помітно дратує художника: ”Я ж тоді взагалі перестану писати”.

— Я би хотів, щоби мої картини продавалися, — каже художник, хоча додає, що малює їх не для цього. — Періодично мої картини купують, я живу за рахунок цього. Я думаю, що на планеті до кожної моєї картини є один покупець. Мені потрібен менеджер, який уміє це правильно припіднести. Але наразі ринок художників переповнений кітчем, усім таким спрощеним, комп’ютерним.

 

 

 

 

Одного разу його малюнки могли б стати муралами на центральних будівлях Вінниці, але роботи Сороки не обрали на конкурсі. Тепер там – патріотичні лелеки, а мурали Сороки можна подивитися тільки на таких ескізах.

 

 

 

 

Запитавши про культуру в публічному просторі, Сорока сказав, що якби він міг, то переробив би будівлю міської ради і створив би якийсь будинок за власним проектуванням.

— Не мурали намалював би, а просто терміново зніс би цю будівлю, — каже художник і фантазує, що “можна ж створити якийсь кольоровий та привабливий замок”. — Якби люди ходили в яскраву будівлю, у них був би кращий настрій, підхід до людей. Коли я заходжу туди, мені там не комфортно, не дивлячись на те, що там виставляються картини.

Останнім часом Миколу Сороку досить часто можна зустріти у “Синьому кактусі”, де він малює прямо серед столиків, і за його словами, йому абсолютно не заважають люди навколо. Саме там, майже одразу після нашого інтерв’ю, він намалював той самий кольоровий замок, “проект” нової міськради. Жартуючи, художник додав, що “ще трошки допрацює, і можна показувати Моргунову”.

Микола Сорока — український художник, живе у Вінниці. Народився у селі Морозівка, Мурованокуриловецького району, що на Вінниччині. Професійну освіту отримав у Вінницькій дитячій художній школі (1985), Дніпропетровському художньому училищі (1989) та Львівській академії мистецтв (1995). Його персональні виставки відбувалися у різних містах України, а також в Ізраїлі та Сполучених Штатах. Картини Миколи Сороки знаходяться у приватних колекціях України, Австралії, США, Німеччини, Польщі, Чехії, Ізраїля, Португалії. Минулого року у Вінниці Микола Сорока влаштовував художній пленер у Демидівці, а цьогоріч художник візьме участь у мистецькому вікенді «Ticket to the SUN». Його картини виставлялись на мистецькому фестивалі Air Gogol Fest 2018 у Вінниці.

Він малює скрізь: в блокноті, на обгортках книги, на нотному листі, і таке відчуття, що це його спосіб говорити зі світом. Він не любить пояснювати свої картини і “прикрашати їх мовою”, адже за його словами, “люди часто ставлять банальні питання, але все ж і так зрозуміло”. Не треба розумітися у мистецтві, аби відчути той самий резонанс, що виникає коли розглядаєш усі ці химерні та сюрреалістичні сюжети на його картинах. Їх просто треба відчути, так само інтуїтивно, як і вони були намальовані.

Менше ніж за тиждень до інтерв’ю, Микола Сорока сказав, що “всі мої малюнки — це ж арт-терапія для мене, у них— весь я. Може, їх не можна показувати людям?”.

Наприкінці червня Микола Сорока візьме участь у мистецькому вікенді під назвою «Ticket to the SUN», що відбудеться 28-30 червня на території закинутого санаторію імені Коцюбинського. Періодично художник публікує свої картини у соцмережі, які можна переглянути за цим посиланням.

Фото Марини Сербінович