Анастасія Воробйова живе у Вінниці майже чотири роки. Зійшовши з потягу разом із маленьким сином, вона не знала, що за місто «ховається» за вокзалом. За цей час дівчина встигла відкрити власну школу вивчення іноземних мов, розлучитися, ідеально вивчити українську та полюбити Вінницю.
З кожним роком до Вінниці переїздить все більше людей, котрі змінюють місто. Вони говорять про комфорт, про можливості, розвиток та затишок, щодня зізнаються місту у коханні та щиро радіють, що змінили місце проживання. Але завжди є дві сторони: наприклад, з кожним роком з Вінниці їдуть цікаві люди, яким стає затісно, і подальших перспектив розвитку для себе вони, на жаль, не бачать. Переважно це стосується креативних індустрій: музиканти, фотографи, художники, актори, дизайнери. Серед цих людей багато тих, кого знають не лише в Україні, але і поза її межами.
Зокрема й тому Vежа вирішила розпочати цикл історій про успішних людей, котрі покинули Вінницю та тих, хто навпаки – приїхав її змінювати.
Минулого року ми розповіли десять історій. Цей рік розпочинаємо із людини, яка змінила не тільки місто, але й країну.
Анастасія Воробйова переїхала разом з родиною з Москви у 2015 році. Корінна москвичка відкрила у Вінниці школу іноземних мов Mil Pasos, була здивована святкуванням Різдва та Великодня, відсутністю в Україні дач у лісі, а також рівнем довіри та відкритості вінничан. Зараз дівчина виховує сина, розвиває власну справу і мріє у Вінниці …про баню та будинок.
Про переїзд
— Я народилася в Москві та прожила там 28 років. Ніде більше довго не жила. Переїзд до Вінниці – це був перший досвід тривалої зміни житла, міста, країни.
Я переїхала з колишнім чоловіком і дитиною, чоловік – українець, з Сєвєродонецька. Давно жив в Москві, познайомилися ми теж в Москві, жили там і потім почалися події 2013 року. Йому стало дуже важко в Москві, тому що він підтримував Україну, я також підтримувала Україну і все це бачила його очима і, звичайно, не могла спокійно ставитися до цього всього, до пропаганди і так далі. Помічала, як чоловікові важко і він якось сказав, що хотів би переїхати в Україну.
Спочатку в нас у планах був Львів, бо ми були у Львові, нам дуже подобалося, ми любимо це місто. Він ІТ-спеціаліст, мав знайти там роботу, але вийшло так, що за рік, який ми готувалися до переїзду, він знайшов роботу у Вінниці.
Я щось віддалено чула про Вінницю, щось ми гуглили, читали, що найкомфортніше місто в Україні. Тут навіть не було знайомих особливо, лише один. Так вийшло, що я погодилася на цю авантюру, для мене це була дійсно авантюра, але, якщо вирішили, то потрібно було переїздити. Спочатку переїхав чоловік, а потім за місяць я із сином.
Згадую цікавий момент і це відчуття, коли ти сходиш з потяга. Ти ніколи не була в цьому місті, не бачила цей вокзал, розумієш, що залишаєшся тут на тривалий період жити і навіть не знаєш, що знаходиться за цим залом. Дуже дивні відчуття, але їх треба відчути.
Це був квітень 2015 року.
Перше враження про Вінницю
— Перші враження, чесно кажучи, були не дуже. Ми їхали на таксі не через центр і я нічого гарного не побачила. Подумала про себе «що тут робити?». Це ще був квітень 2015 року, але все сіре, нічого не квітнуло.
Вона мені здалася незнайомою і небезпечною. Можливо на це вплинув мій не дуже позитивний стан на час переїзду.
Я боялася, бо мені здавалося, що якщо я почну говорити українською, то станеться щось погане, люди почують мій акцент. Хоча я рік до переїзду вчила в Москві українську. Вона мені завжди подобалася і були думки вивчити, а тут трапилася така нагода. Вчила її по якомусь львівському підручнику 50-60 х років. Там такі дуже дивні завдання були. Наприклад, вивчати вірші напам’ять. Думаю, що на момент переїзду я знала більше віршів, ніж середньостатистичний українець.
Все одно мені здавалося, що я почну говорити українською і люди точно зрозуміють, що це з Москви. Що буде акцент, зараз мені це смішно, бо я розумію, що це якась така дурня.
«Я завжди мріяла жити в місті, де можна ходити пішки»
— Якісь речі у Вінниці мені здавалися не такими як в Москві, але я швидко звикла. А те, що вона не така велика чи не дуже багато культурних заходів, на мене взагалі не впливає. Коли я приїхала, в мене дитині було близько трьох років. Останні роки в Москві я жила таким життям трохи зосередженим в сім’ї, особливо в центр не виходила, я жила в такому світі своєму, на районі.
Тому насправді навпаки в цьому плані все легше і грає як плюс. Відстані менші, можна пішки ходити, можна з дитиною, з коляскою. Не треба в транспорт якийсь сідати.
Я завжди мріяла жити в такому місті, де можна ходити пішки, їздити на велосипеді та в будь-який кінець міста дістатися без проблем. Зараз Вінниця для мене затишна, дружня і творча.
Ідеальна Вінниця в квітні, коли все квітне. Я ходжу як п’янка під цим “снігом” з білих пелюстків. У Москві фруктові дерева є тільки в деяких парках, але просто на вулицях – ні, тому тут просто обожнюю цей час.
Mil Pasos – випадковий власний бізнес
— Моя школа називається Mil Pasos. З іспанської перекладається, як “тисяча кроків”, що відображає трохи нашу філософію, бо я ніколи не обіцяю нашим учням, що вони за 30 днів вивчать мову. Люди хочуть щось дуже швидко, прямо зараз і щоб були якісь миттєві результати. Але це не мої методи роботи. Це може займати час, це буде залежати від зусиль, це дійсно може бути тисяча кроків, але це буде результат, яким я буду задоволена і сама пишатися.
Ми акцентуємося переважно на іспанській мові, бо я її відкривала, як школу іспанської мови, але зараз в нас ще є англійська, французька, планується німецька.
Спочатку це був щось між speaking club і навчальним клубом. В нас були щосуботи зустрічі в кав’ярні, ми вчили іспанську з нуля. Зараз ці люди вже добре розмовляють. Я хотіла створити speaking club, щоб зустрічалися люди, яким цікава іспанська мова, іспанська культура. Англійської багато зараз, а іспанська мова – це пристрасть і мені хотілося знайти людей у Вінниці, які можуть зі мною цю пристрасть розділити.
Півроку я тут жила і вирішила, що досить сидіти, треба щось робити. Потім так вийшло, що я знайшла роботу, працювала в Artinov school. Там все було добре, але в якийсь момент почала розуміти, що мені не вистачає власного простору. Я не можу в умовах якоїсь школи, де я найманий працівник, робити ту атмосферу, яку сама хочу, в якій би сама хотіла навчатися, дати її учням. Мені дуже подобається, коли приходять до мене чай зробити, книжки там стоять і є така свобода якась.
Було таке гостре відчуття, що немає приміщення. Багато енергії просто втікає кудись. В кав’ярні добре, але дуже шумно. Хотілося, щоб це було сконцентровано, так як мені треба. Так я би не наважилася взагалі ніколи. Якби я починала з таких думок, що потрібен свій бізнес, то нічого не вийшло б. Я про це мріяла дуже давно, дуже багато років, але це було якось ніби дуже недосяжно «я і своя справа, не впораюся не вийде», але все вийшло.
Улюблені місця
Вежа
— Цього року ми тут зустрічали Новий Рік, було дуже гарно. Я вперше зустрічала не вдома, на вулиці і мені дуже сподобалося.
Друга особлива історія з нею пов’язана з тим, що ми з хлопцем якось були зустрілися на обідню перерву і пішли сюди, як в музей. Там на останньому поверсі сходи і можна залізти на горище. Насправді не можна, але ми були романтично налаштовані і було просто цікаво подивитися що там. То ми потім ще від тіточок ховалися там.
Сходи Артинова
— Це взагалі одне із перших місць, які я побачила у Вінниці. Наш друг водив нас на екскурсію і привів сюди.
А ще мій тато, коли я сказала, що переїжджаю саме у Вінницю, сказав, що був тут колись в дитинстві. Єдине, що він пам’ятає – це великі-великі сходи. І він мені так і сказав, що там є великі сходи. Я досі не знаю чи це ці сходи.
Кав’ярня
— Ця кав’ярня раніше була не тут, вона вже три місця змінила з тих пір. Спочатку вона була біля «Урожаю», це був просто такий підвал, але дуже затишний. Тоді навіть там не було туалету. І з цього все починалося. Я просто прийшла до хазяїна Олексія і запропонувала йому, що може я буду в кав’ярні проводити заняття з іспанської. І він придумав назву «Іспанська за горнятком кави». Коли я запропонувала йому кошти за оренду приміщення, то він сказав, що нічого не треба, мені буде просто приємно.
Про Москву
—Я там народилася і коли це твоє рідне місто, то ти зовсім необ’єктивний. Звичайно, частина мого серця там залишилася. Я дуже люблю Москву, але потрапляю туди раз на рік, бо квитки дуже дорогі навіть в плацкарті найдешевшого потяга.
Для мене вона рідна, але якщо з негативних якихось рис, то дуже багато агресії. Це просто в повітрі. Це велике місто, коли приходиш кудись за якоюсь послугою, ти вже винен, на тебе вже хочуть насваритися, особливо на вокзалі. Це, звичайно, не всі люди такі.
Другий мінус – це дуже багато пафосу, дуже багато значення люди надають матеріальним штукам. Має бути хороший ремонт в квартирі, має бути машина, бо інакше ти не дуже успішна людина. Те, що ти реалізувався, виміряється тим, як ти живеш, який в тебе матеріальний стиль життя. Це мені не подобається, бо я трішки інша людина і в це не вписуюся.
Третє – це консервативність. Може це і дивно, бо Москва це мегаполіс. В корінних москвичах є такий момент, що ні з ким не знайомитися, в тебе вже є коло друзів, в тебе є своє життя, на це немає часу, все це зайве, нащо. Вже є шкільні друзі, інститутські друзі. Кучками всі дружать. В мене є ідея всіх перезнайомити, а у багатьох людей такого немає – в них є окремі друзі і для них взяти і почати знайомити – це дивно.
Дуже закриті люди у Москві, у Вінниці такого нема, бо тут один через одного всі знайомі. Хтось когось знайомить і нема такого, що він частину себе знайомить, все одно вони рано чи пізно познайомляться іншим чином. У Вінниці люди більше відкриті.
Про дачу, батьків і друзів, які не бояться приїздити
— Чесно кажучи не дуже сумую за Москвою, мені подобається життя тут. Сумую тільки за людьми і за стосунками. Коли я приїжджаю влітку, ми з дитиною їдемо на дачу. Це місце, за яким я сумую більш за все, тут немає таких дач. Для нас дача – це будиночок в лісі. Я не знала, що інакше може бути. А тут в багатьох просто городи: приїхав, попрацював і все.
Мої друзі підтримали під час переїзду і зараз підтримують дуже. Багато хто приїздить з Москви, нічого не боїться.
Батько мене завжди підтримував: коли я переїжджала і зараз дуже підтримує. Це така опора для мене. З мамою з тих пір ми не спілкуємося, зовсім. Я намагалася налагодити зв’язок, але вона не хоче це приймати і спілкуватися.
Головні здивування: Різдво і таксисти
— Мене в позитивному плані приємно здивувало, як у Вінниці святкують Різдво і Великдень незалежно від того чи ти православний, чи віруючий, чи ходиш до церкви. Ти святкуєш, бо всі святкують. Це ніби як традиція, яка вшита в якусь культурну частину життя. Ти можеш не дотримуватися всіх традицій, але хоча би святкуєш, відчуваєш його. В Москві Різдво святкують тільки ті люди, які дійсно релігійні. Всі інші знають, що сьоме січня, але не роблять нічого. Тут все це так гарно. Відчувається тепло, радість і свято. Люди стають ріднішими. Якась бабуся в трамваї як затягне колядку й усі підхватять і так співають разом. Дивовижно для мене.
Навіть я невіруюча, не православна, але для мене це свято. Весь цей настрій в людей, ці колядки, те, що люди можуть відкривати двері якимось дітям, діти ходять по чужих квартирах і батьки не хвилюються, що діти пішли по чужих квартирах, бо це нормально. Для московської дівчинки це якийсь жах! Просто ми виросли на тому, що не можна нікому нічого відкривати, що не можна взагалі від чужих людей щось брати.
Негативно вразило те, що коли я приїхала, то помітила, що чомусь таксисти не люблять, коли пристібаєшся. Мабуть, зараз з цим краще вже ситуація. Для мене це було дивно, бо в Москві це закон, вони навіть примусять тебе пристібнутися, бо будуть штраф платити, а тут водії починали так реагувати, ніби ти їх ображаєш, коли користуєшся паском безпеки.
«У Вінниці немає де поїсти національної кухні в центрі міста»
— Вінниці не вистачає бані. Такої не сауни, а саме бані. Громадської нормальної жіночої бані. Бо я в Москві дуже любила це і щомісяця ходила.
Також не вистачає місця, де поїсти в центрі. Є дуже багато кав’ярень, є дуже багато де попити каву, поїсти тістечка, але нема такого, щоб це була справжня українська кухня. Приїздить хтось, “де поїсти?” – Вдома.
Коли кажуть, що культурне життя не таке насичене, не таке різноманітне, мабуть, з цим погоджуюся, але я не така людина, якій дуже багато цього треба.В мене часто бувають періоди, коли хочеться бути самій, з своїми думками, нікуди не ходити. Мені нормально раз на два тижні кудись ходити. Я розумію, що комусь тут може бути нудно. Комусь, в кого більше запити, мабуть хто більш молодший. В мене є сім’я, робота своя, дозвілля.
Було би класно, якщо якісь іспанські кінофестивалі проводили, це для мене особисто. А ще магазини з гарним та доступним одягом, такі як Waikiki.
Дуже хочеться, щоб люди «не свинячили» на природі. Наприклад, Сабарів дуже гарне місце, але те, що там робиться влітку, скільки пляшок. Мене дивує, як люди можуть стільки після себе залишати сміття.
«Син перших два тижні в садочку мовчав»
— Арсенію ще не було трьох років, коли ми переїхали і він вже був в тому віці, коли все розумів. Сам трішки говорив вже. Якраз ми його тут віддали в приватний садочок.
Спочатку на пів дня і викладачі казали, що він просто мовчить весь час. Тільки якщо йому вже щось треба, то він пошепки каже саме виховательці, але не іншим дітям. І так два тижні було, а потім ми знову поїхали до Москви, відпочили там місяць, і коли приїхали він вже говорив російською без проблем, не соромився, не лякався. Я не знаю чи це було пов’язано з віком, але мені здається, що з іншою мовою швидше за все. Бо для нього було незрозуміло, адже він звик, що розуміє все, а тут ситуація, коли він не розуміє. Думаю, що це був стрес.
Зараз він навчається в школі українською і в садочку теж українською розмовляв. Вдома ми спілкуємося російською.
Про вінничан
— Перші півроку через особисті моменти мені хотілося сховатися у панцир, не було сил кудись виходити, проявляти якось себе, з кимось знайомитися новим, ресурсів просто на це не було. Минуло пів року і я зрозуміла, що досить, я хочу соціалізуватися, адаптуватися якось, спілкуватися не тільки з рідними і старими друзями по Скайпу, а жити повноцінно, знайти роботу, знайти своє коло спілкування, практикувати мову. І перші, до кого я звернулася, були «Пангея Ультіма». Її керівники Ярослав та Маша Геращенко – це хороші друзі і ми досі спілкуємося.
Там я відчула, що у вінничан є ця простота, відкритість і довіра. Тут, якщо ти хочеш, то роби, тобі раді – не потрібно щось доводити, показувати всюди паспорт. В «Пангеї» я проводила розмовні клуби і ми з іншими волонтерами мали повну свободу, говорили на різні теми, на які нам хотілося. Там було таке відчуття дому і я знайшла багатьох друзів, з хлопцем своїм там познайомилася.
Для мене викликом було, що всі спілкувалися українською, мені хотілося більше практикуватися, тому в цьому вони також дуже допомогли.
«Переїду з Вінниці лише, якщо буде відчуття загрози мені чи сину»
Я не планую переїздити з цього міста, бо по-перше, мені просто подобається Вінниця. По-друге, у мене є певні обов’язки, адже ми розлучилися з колишнім чоловіком і син половину часу проводить зі мною, половину – з батьком. Варіант переїхати кудись без дитини я взагалі не розглядаю, а позбавити його спілкування з батьком також не хороший варіант. Єдине, що може мене змусити переїхати – це відчуття загрози мені чи сину.
Зараз у мене тут все – моя справа, зв’язки важливі, люди. Єдине, що хотіла би з квартири переїхати в будинок. Землі трішки хочеться.
Фото Ольги Мірошниченко
Дякуємо!
Тепер редактори знають.