Олександра Вешелені знають у Вінниці всі, хто хоча би раз за останні вісім років відвідував Книгарню «Є», фестивалі «Intermezzo» та «Острів Європа» або ж інші культурні події.
Однак не всім відомо, що у 2005 році він переїхав з Мукачева у пошуках власної ідентичності, а тепер щоразу показує наше місто сотням письменників і поетів, журналістів і культурних менеджерів. Він зміг щиро полюбити Вінницю та передає це іншим.
З кожним роком до Вінниці переїздить все більше людей, котрі змінюють місто. Вони говорять про комфорт, про можливості, розвиток та затишок, щодня зізнаються місту в коханні та щиро радіють, що змінили місце проживання. Але завжди є дві сторони: наприклад, з кожним роком з Вінниці їдуть цікаві люди, яким стає затісно, і подальших перспектив розвитку для себе вони, на жаль, не бачать. Переважно це стосується креативних індустрій: музиканти, фотографи, художники, актори, дизайнери. Серед цих людей багато тих, кого знають не лише в Україні, але і поза її межами.
Зокрема й тому Vежа вирішила розпочати цикл історій про успішних людей, котрі покинули Вінницю та тих, хто навпаки – приїхав її змінювати. Десятим героєм нашої рубрики став літературознавець, перекладач, культурний менеджер і голова громадської організації «Культурний Кампус» Олександр Вешелені.
Це історія про пошук власної ідентичності, переїзд з Мукачева, відчуття міста, розвиток культури та про «персональний Гобітон», а ще про те, чому Вінниця – це Ісландія.
Зустрічаємося біля тенісного корту і Олександр відразу говорить, що це дуже символічно, адже його мама і бабуся – успішні тенісистки.
Про переїзд
— Вінниця в моїй свідомості існувала дуже давно, оскільки в мене батько родом з Бару. З 1993-го року він живе тут і весь цей час моє уявлення про Вінницю було як про місце, куди я обов’язково маю потрапити. На початку 2000-х я їздив на дитячий фестиваль в Миколаїв і ми були проїздом у Вінниці. Для мене це було відчуття повернення додому, хоча я зовсім мало знав про своє коріння звідси, але тоді було перше осяяння, що я десь на одному місці зі своєю батьківською лінією – пам’ятаю ці дивовижні горби, «красні села» і водойми.
— Потім, коли прийшов час визначатися з тим, куди йти навчатися після школи, то принциповим рішенням було не залишатися в Мукачеві. Я хотів змінити місце і середовище. Я розумів, що з моїми гуманітарними ухилами навряд чи я щось здобуду на Закарпатті. Всі інші міста західного регіону теж автоматично відпали, на зразок Львова чи ще чогось – бо я не відчував себе там вкоріненим.
—Тоді у мене була ідея-фікс, що хочу вчитися саме в центрі Україні. У п’ятнадцять років я зрозумів, що обираю ідентичність українця з угорським корінням, а для цього мені принципово, щоби я потрапив саме на «велику Україну». Звичайно, спочатку була ідея стосовно Києва і була шалена мрія, пов’язана з кіно.
— Коли я запропонував мамі цю ідею, що давай я буду вступати на кінофакультет, вона сказала: «Я все розумію. Я тебе поважаю. Ти у нас людина неординарна. Але давай будем мати запасний варіант». Запасним варіантом стала Вінниця, бо мамі було б легше мене відпустити до своїх, плюс у неї була така думка, що я вступлю на філологію якщо не чисто англійську, то хоча би укр-англійську. Я мусив її трохи розчарувати і сказав, що оберу спеціалізацію «українознавство», бо хочу ввібрати в себе ще більше знань про українську культуру, зрозуміти, що це таке, як це працює. Вона і це, хоч і нелегко, але прийняла – за що не перестаю їй дякувати донині. Власне тоді, в лютому 2005 року, відбувся перший наш приїзд до Вінниці.
Перше враження від Вінниці
— У 2005 році я вперше побачив місто, тоді воно для мене було якесь казкове: музей, мамонт, парк, просторі вулиці, це я одразу зацінив. Але це були перші, дуже наївні враження, і такі ж вони були від педагогічного університету: я прийшов тоді знайомитися з факультетом, з деканом, з викладачами. Мені розповідали, хто тут працює, які тут професори і я одразу відчув, наскільки це надихає, коли ти приїздиш здалека, тебе так радо зустрічають, тобі показують, що тут можна чомусь навчитися.
— Це цілком закономірно – я сюди приїхав в період мого такого романтичного становлення в 17 років. Хлопчик не вступив в університет Карпенка-Карого – і це велике щастя, тому що я не дуже уявляю себе ще тодішнього в умовах столиці й того всього двіжу. Я все-таки людина більше схильна до урівноваження, і за рахунок того, що я вступив у Вінниці, зміг собі вибудувати такий життєвий простір, коли мав можливість і навчатися, і веселитися, і культурно збагачуватися, але не застрягати в якомусь такому постійному хаотичному броунівському рухові, який би кидав мене постійно в крайнощі і пошуки себе.
Про ставлення до мови
— У Вінниці я відразу відчув відкритість людей, без упереджень, без відчуття, що ти мусиш спочатку сказати, хто ти такий, що ти таке, чий ти. Абсолютно цього не було. Я говорив майже літературною українською, хтось міг одразу зауважити, що я із західної України, інші ж навпаки казали, що нормально по-нашому говорить, «ша-кає», «осьо-кає». Потроху набрався місцевого суржику – що не вважаю якоюсь великою проблемою, це все регіональний колорит.
— Цей баланс університетських років був у мені весь час, але потім почалися різні студентські, наукові успіхи, перші організаційні прориви, студсамоврядування факультету, культурні заходи власними силами (як Антонич-фест), тоді в мене сформувалося відчуття, що я тут залишуся і буду мати не таке вже спокійне тихе життя.
— 2009-2010 рік, під кінець навчання мені пропонують аспірантуру, на яку я звісно ж погодився – тоді це також був якір, який мав мене тримати далі у Вінниці. Певним шоком, однак, стало літо після отримання диплому – адже треба було шукати роботу. Тоді я зрозумів, що Вінниця прекрасно підходить для фрілансу, у моєму випадку – перекладацького. Друзі ж розповідали, що так, це класно, але це може тривати рік-два, але на цьому довго не протримаєшся і доведеться шукати щось постійне. Був уже готовий міняти профіль діяльності повністю, знання угорської втілювати в компаніях, заводах чи торгівлі, аж ось – листопад 2011 року: по-перше, я вступаю на аспірантуру, а по-друге, з’являється бігборд на Замості про відкриття Книгарні «Є». Тоді я розцінив це як знак, що це мало статися саме тоді і що я маю спробувати себе в культурному менеджменті.
«Ти завжди мусиш побачити місто очима людини, яка вже встигла його полюбити»
— Фактично для мене Вінниця такою, якою я бачу її зараз, стала в 2009-2010 році, а особливо тоді, коли я почав працювати у книгарні, і серед перших заходів задумав спільні історичні дискусії з тоді ще істфаківцем Сашком Федоришеном. Ми подружилися в університеті, і фактично він перший в рамках екскурсії показав те, про що я геть нічого не знав раніше. Ти завжди мусиш побачити місто очима людини, яка вже встигла його полюбити. Тоді до мене нарешті дійшло, що з Соборної можна завертати на бічні вулички, чого за 5 років навчання у Вінниці я ні разу не робив, і жодного разу не бачив ні Єрусалимки, ні Кумбар, ні Садків, ні Старого міста.
— Масштаби мого мислення і сприйняття цієї внутрішньої географії Вінниці в студентські роки і зараз абсолютно відмінні, але вони органічно наклалися одна на одну: моя любов до Вінниці часів студентства так чи інакше пов’язана з островом, з річкою, багато з чим, а потім туди додалося розуміння, що Вінниця – це ж не тільки місто, а й Поділля, Буг, Дністер.
Улюблене місце: «П’ятничани – це мій «приватний Гобітон»
— Про П’ятничани я дізнався, коли їздив у Київ на конкурс краєзнавчих робіт і тоді один школяр хлопчик виграв приз за дослідження про П’ятничани. У 2012 році я вперше сюди прийшов, а потім ще було знайомство з Генриком Ґрохольським і його батьками та екскурсія «Вінниця Коцюбинського».
— Я дуже люблю краєвиди лікарні Ющенка, Сабарів, Артинівські сходи. Коли ж потрапив на П’ятничани, то зрозумів, чого ще мені бракувало для повноти. Це те, що я називаю «приватним Гобітоном». Я приходив сюди з моєю половинкою і ми тут читали «Гобіта», тому що це фактично воно! Оця легка горбистість, абсолютна така спокійність, і кози, і корови, і пташки. А ще тут живе чапля… Ти лежиш, читаєш Толкіна, а вона прилітає, кружляє над ставком, сідає і йде полювати на гадину. Тут спокійно і ти розумієш, що сядеш на маршрутку чи просто пройдешся пішки до Театральної 15 хвилин, і вже все інше.
Чапля як образ міста
— Я готовий неформальним символом Вінниці робити чаплю, тому що це дуже важливо – бачити на водоймах у межах міста таких розкішних птахів. Мені здається, що через орнітофауну легше зрозуміти увесь цей ландшафт, чому тут важлива присутність води, чому тут потрібно збалансовувати міський і природний простір, чому важливо залишати десь такі недоторкані, може навіть дикі запущені місця, як та ж сама Кемпа. На початку 20-го століття місто було рекреаційним, сюди приїздили саме заради того, щоби в місті з цивілізацією водночас відчути близькість до природи. І так само це може і повинно бути зараз. Я дуже надіюся, шо до більшості вінничан і тих, хто приймає якісь рішення, буде доходити, що дуже важливо зберігати ті місця, які приносять людині якесь щире і дитинне щастя.
— Моя ж приватна Вінниця залишається насправді таким місцем спокою, медитації, але місцем, де ти ніколи не сходиш з генеральної лінії. Фактично, це географія, яка вибудувує твій внутрішній ментальній світ. Ти йдеш по Соборній і розумієш, що ти в європейському місті, яке живе динамічним життям, але у будь-який момент у тебе є шанс звернути трошечки вбік і подумати про якісь інші грані свого власного чи спільного з іншими життя, зайти в який заклад чи навіть створити його.
— Зараз вкорінилося розуміння, що це неймовірно поетичне місто, якісь неймовірні історії, які тут десь заховані під шарами усіх оцих археологій – варто лиш поглянути, з яким інтересом у нас тепер реагують на кожен викопаний скелет чи скриню. Відчувається бажання зрозуміти тяглість історії, заховану в шарах землі та підземель. Мені здається, що такого відчуття не знайдеш в інших містах України, які вже встигли створити власний наратив. Головне – підсилювати це на кожному кроці і пояснювати людям, що це дає можливість людині розвивати себе, своє місто, свою родину.
— Я хотів би, щоб Вінниця стала точкою на мапі, де інновації не перекреслюють можливості залишатися тут і тепер з чаплею, з археологічними пам’ятками, незабетонованими, як це робиться, скажімо, в Києві.
Вінниця – це Ісландія
— Перебуваючи у Вінниці, приходить таке усвідомлення, що населення в 400 тисяч – це ідеальне населення, це фактично Ісландія. Ісландія – країна, якою ми захоплюємося, тому що ми на футболі бачимо, які вони прекрасні, бачимо письменників, кіношників, Бйорк, учасників Євробачення, і ми розуміємо, що це всього лишень 400 тисяч людей. Країна, де є всі фахівці, де є всі ресурси, де є супер-мега-бомбезна природа і шлях до її збереження – екологічне мислення. Моя ідеальна мрія, щоб Вінниця була такою Ісландією в Україні, тому що саме така кількість людей може створити саме таку кількість якісного продукту, і змістів, і простору, які звучать, підтримують, приваблюють.
«Прямолінійність Вінниці не тільки фізична, але й ментальна»
— Понад два роки вже маю намір написати один текст про Вінницю, і в мене там перше речення звучить на зразок «вона страшенно прямолінійна». Це перша асоціація, коли ти приїздиш на вокзал і розумієш, що їдеш з вокзалу по проспекту Коцюбинського, який потім переходить у міст і потім далі в Соборну і Хмельницьке шосе. Заблукати у Вінниці нереально. Для людини із заходу України це не до кінця зрозуміло – немає єдиної центральної площі з ратушею, немає Ринку (хоча колись таки був). Розумієш, що тут історія вибудовувала пряму, такий собі радіальний вектор.
— Ця прямолінійність не тільки фізична, а й ментальна. Люди тут дуже відкриті, і прямі, і прості, без наворотів. Зараз вона краще надається до проговорювання, тому що більше людей задаються питанням, чим саме Вінниця така особлива.
— Ми ставимо дедалі більше запитань, а серед них і «що я можу зробити?». У Вінниці потроху формується внутрішнє відчуття людей, що не все має подаватися готовим, а все-таки мусять бути якісь внутрішні ресурси, якісь зусилля. Такий тип мислення людей мені зараз здається дуже перспективним у багатьох сенсах.
Віннничани є серединними
— Вінничани є серединними. Я всюди наголошую, що в них поєднується і все найкраще, і дещо не найкраще, що притаманне іншим регіонам України. Тобто, якшо брати в історичному плані, то вінничани все-таки розуміють, що європейське місто не тому «європейське», що прийшов один мер в 2005 році і зробив нам добре у стилі «євроремонту». Зараз з точки зору інтересу до історії є розуміння, що це місто з Магдебурзьким правом, що це місто з високим рівнем освіти починаючи з часів як мінімум єзуїтів, що це місто не завжди могло бути в лідерах, але принаймні мало бажання, описане влучною формулою Тетяни Кароєвої: «Стрибнути вище голови».
— Якщо говорити, що притаманне з ментальності сходу, то це якась наївність, простота, відкритість і більше тяжіння до колективності в сенсі громади чи толоки. Тут є розуміння, що індивідуалізм – це не те, що дозволить тобі вижити, навіть в таких сприятливих умовах. На противагу знову ж таки заходу, який страшенно буває індивідуалістським, який за рахунок цього також вибудовує свій імідж. Оце хай поки й не дуже сильний в плані кількості, але досить помітний в плані якості рух громадянського суспільства, різних об’єднань.
«Основна проблема Вінниці – це зона комфорту»
— Зрештою, ми теж це недооцінюємо, бо не так багато є міст, де компонент міського населення має прямий вплив на рішення, які приймаються адміністративно. Тобто в інших містах це відбувається, ніби паралельні історії: громадський рух окремо — зазвичай адекватно, а муніципальний, адміністративний йде в якісь «дєбрі». Це підтвердить будь-хто з громадських активістів будь-якого міста, для яких завжди було проблемою прийти до умовної місцевої влади і сказати: «Так, будь ласка, давайте будемо робити це не так, як ви бачите, а так, як ми – осмислено, творчо, свіжо». У Вінниці ж місцева влада, вже розуміючи, що вона в певних сферах не до кінця бачить картинки, повертається до людей, які займаються цим прицільно. Але тут з’являється головна проблема у Вінниці – це потреба виходу із «зони комфорту» у найкомфортнішому місті в Україні, тобто що розвиток стосується не лише жменьки громадських активістів або чиновників, це стосується самої громади – рушія міського життя.
— Я не кажу про це як про мінус Вінниці – це радше виклики. Я не стверджую, що в місті все погано, тому що люди не хочуть активізуватися. Скоріше це такий тригер, який мав би свідому частину містян завжди провокувати на те, щоби бути задоволеними передусім власним внеском у трансформації міста.
— Якби за ці 13 років я відчував, що люди остаточно «здулися», що нічого не зміниться, то я би «звалив». Хоча існує великий відсоток класних людей, які у своїх сферах – креативних, прогресивних чи бізнесових – відчули себе затісно, занадто одноплощинно, і вирішили звідси виїхати. Їм хочеться побачити більші масштаби, інших людей, мати постійне джерело натхнення.
— Для мене Вінниця сприятлива тим, що звідси необов’язково їхати кудись, щоб побачити інших людей з інших регіонів, з іншим мисленням, з іншим вектором бачення. Сюди спокійно може все стікатися, з’їжджатися і ці стрілочки можуть до Вінниці вести через багато різних каналів, їх лише потрібно створювати і розвивати.
Культура: «Вінниця не робить штучних зусиль, щоб звернути на себе увагу, а просто є собою»
— Відколи я сюди приїхав й дотепер, найкраща ситуація серед мистецтв у нас з музикою. Тут неймовірна кількість талановитих музикантів, але цього теж замало – мають бути десятки гуртів і формацій, які би звучали далеко за межами міста чи Європейської площі. Дуже сподіваюся, що поява прогресивних концертних агенцій, які забезпечують першокласний музичний контент упродовж року, цьому теж посприяє. Набагато сумніша ситуація з театром – його, вважайте, майже немає у тому вигляді, в якому це реально може впливати на людей, місто, соціум. Бракує сміливості, культурного бекгранду, розуміння місії театру в споживацькому постінформаційному світі.
— Що ж стосується мого «профільного» літературного плану, то я страшенно тішуся, шо у 2011 зійшлося практично все: відкрилася Книгарня «Є», почалися регулярні виступи письменників, Вікторія Гранецька, Наталка Доляк і Тіна Гальянова перемогли в «Коронації слова», їхні книжки почали проникати на стелажі всієї країни, повернулася в літературу Катя Калитко і вона почала себе утверджувати як письменниця з Вінниці, весь Інтернет почав говорити про «феномен Татчина». І от воно масштабненько-масштабненько нарощується-нарощується: книжки, премії, фестивалі, уже всі говорять, що Вінниця – нова літературна столиця України (насправді ні, нам ще далеко до цього, але ми однозначно є містом, сприятливим для літератури).
— Те, що ми можемо назвати феноменом авторів, вкорінених своїми текстами у Вінницю, зараз вже існує як явище в українській літературі. Можливо, це не дає такого масового посилу місцевим, як було зі «станіславським феноменом», бо воно більш камерне, не таке карнавальне, як було в часи Андруховича, Іздрика і шалених дев’яностих.
— Я думаю, що найбільші досягнення ще попереду: і вінницькі романи, і ще якісь цикли, і проекти, і фестивалі, і резиденції. Вінниця не робить якихось штучних зусиль, щоб притягнути до себе увагу літератури, а просто є самою собою. Фактично, експортує те, що є тут кожен день, повсякденно, повсюдно, без технічних наворотів.
— У плані культурної інфраструктури в нас не такі уже й кепські справи, але все ще є відчуття такого, що стискається і вибухає лише періодично. Зараз багатьох захоплює ідея проведення Гогольфесту, бо це дійсно круто. Але не варто себе вводити в оману, ніби Вінниця спроможна показувати тільки завезене, сама ж не здатна творити високоякісний продукт. Я маю на увазі не фестивалі, а формати, контент, творчі експерименти. Це має бути цілорічним процесом і не бути під конкретну високобюджетну подію, де ейфорія може затьмарити перспективу розвитку.
— Вінниця якраз із тих міст, що може бути перманентним магнітом, який притягує то любителів музики, то любителів сцени, кіно, ще чогось, і всюди має бути відчуття планки якості, завжди має бути бажання почути критику, виявити бажання запросити сюди фахових журналістів. Чим може бути унікальним цей формат на загальноукраїнському чи навіть європейському тлі? Скажімо, ми створили фестиваль «малих літератур» («Острів Європа»), і буквально через місяць до мене звернулися з угорського міста Дебрецена, яке зараз подає заявку на культурну столицю Європи на 2023 рік. У них там зафіксована ідея подібного фестивалю, але вони тільки хочуть це зробити, а ми вже зробили і ми вже пропонуємо і розвиваємо це як своєрідний кейс. Виявляється, такі думки вирують в головах багатьох, тому що всі розуміють – зараз наш голос погано чути, отже ми маємо створити середовище, в якому ці малі голоси зберуться і стануть великими, навіть величними. Вінниця (не окремі люди, а саме місто) це зуміла зробити.
«Величезний плюс Вінниці, що вона не прагне милуватися власним міфом»
— У Вінниці є атрибут прекрасного міського ритму – трамвай. Символ міста, для багатьох можна на пальцях, точніше, на трамваях пояснювати, що таке Вінниця – це і ретро-трамваї, і швейцарські вагони, і Вінвеї. Є це прекрасне занурення у минуле, прекрасна співпраця з європейцями, і намагання робити модернізацію, нехай навіть старого, але чогось дуже якісного.
— Ще один величезний плюс Вінниці – що вона не прагне милуватися власним міфом. Безумовно, ми хочемо, ми мусимо, ми будемо творити свій міф, але це навряд чи перетвориться у конвеєр (приклад фонтанів це довів – вони не роблять довготривалої погоди у сприйнятті міста). Я би дуже хотів, щоб це не було, як скажімо, у Львові з усіма його пляцками, конфітюрами, шоколадами-кавами та іншими атрибутами милого гастрокітчу. Зрештою, цього ми не хочемо і на рівні стереотипів про українців – сало, горілка, шаровари… Звісно ж, ми є носіями в тому числі й гастрокультури, вона теж багато чого дає для самоусвідомлення і самоствердження (а ще приносить гарні прибутки), але не це має ставати головною ідеєю розвитку власного бренду.
Мукачево є дуже сприятливим для туристів
— Для мене, фактично, Мукачево стало тим, чим є чи була Вінниця для вінничан, котрі звідси виїхали. Я в Мукачево їжджу відпочити вдома у мами. Звідти дуже зручно подорожувати, мандрувати. Я фактично починаю відкривати для себе Закарпаття тільки зараз, бо в шкільні роки мало їздив горами-долами.
— Мукачево насправді дуже сприятливе для туристів, тих, хто хоче побачити замок, походити по ресторанах, посмакувати щось хороше, подивитися, як побудоване місто, вся ця архітектура, які тут живуть етноси. Для людини ззовні це місто здається дійсно цікавим і привабливим. Мені воно таким не здавалося через те, що мене не влаштовував культурний продукт, який там народжувався.
— Є відчуття, що все зводиться до якихось дуже базових людських потреб: мати хорошу хату, мати хорошу машину, їздити на шашлики… і фактично все. На жаль, у Мукачеві, попри те, що є намагання і умовно молода команда молодого мера, якісь інновації, які багато в чому нагадують і навіть позичені з Вінниці, але для мешканців і загальної атмосфери це поки не дало помітного змістового прориву.
— Місто маленьке і воно так чи інакше замкнуте на собі (в т.ч. на політичному рівні), і це засмучує. Є бажання регіональної співпраці і ще чогось міжнародного, але це все-одно дуже локальне. У підсумку життя в місті дуже швидко приїдається – ти щодня виходиш, маєш якийсь стандартний маршрут, це твоя хата, а це твоя машина, а це твої кореша, а це твої родичі – а за границею і так ліпше. Оптика тут звернена, здавалося б, лише в один бік, а все, що по інший бік Карпат – причина невдач і поганих доріг.
Про ідентичність
— Мої предки з обох боків мали певний травматичний досвід, але нас не так сильно поламала історія. Це дозволило мені мирно і досить гармонійно поєднати два етноси в одній ідентичності – українця з міцним угорським корінням. Можливо, це також своєрідний виклик бути чутливішим до родинних історій інших. Я розумію, що я людина у якомусь межичассі, межисвітті. Не тому, що я якийсь космічний хлопчик чи Маленький принц, але я розумію, що в мене в голові є дві родини, дві неспоріднені між собою мови, і я бачу будь-яку річ мінімум з двох боків. Так само, перебуваючи тут, в серці України, я можу подивитися на умовний Схід зі своїми проблемами, на умовний Захід, Північ, Південь із перспективи Вінниці, дуже вдалої центрової перспективи. Мені дуже важлива ця точка і, до речі, це мене здавна і цілком підсвідомо споріднило з Ігорем Костецьким, ще відтоді, коли я про нього мало що знав.
Мені важливо, що у Вінниці я відчуваю цю координату, коли ти посередині, але розумієш, що ти на якійсь межі. І що, скажімо, ти ніби в умовній безпеці, а тут бац – і вибухає Калинівка. Тобто завжди доля підкидає тобі мантру – не розслаблятися, не можна думати, що ми колись досягнемо ідеального світу, але ми завжди знайдемо в собі ресурс і цей ресурс буде завжди приходити ззовні, від природи, від міста, від людей.
Фото Андрія Завертаного
Дякуємо!
Тепер редактори знають.