Юлія Вотчер: «Таких як я називали «діти Брєжнєва». Але Майдан і війна змінили все»

Волонтерство – явище, яким сьогодні вже навряд чи можна когось здивувати, хоча ще кілька років тому подібного поняття в масштабах країни і в сучасному розумінні просто не існувало. Люди все більше звикають до війни, до поганих новин з фронту, та й допомогу волонтерів військовим сприймають вже як належне, а не як подвиг.

Раніше і самих волонтерів мало хто знав у обличчя. Хоч вони були і залишаються тими, хто рятує життя та дає надію: на перемогу, на одужання, на тепло. Часто – жертвуючи всім та не переймаючись про наслідки для самого себе. Однією з таких людей, які творили історію цієї війни, допомагаючи українцям на фронті, стала вінничанка Юлія Вотчер.

Сьогодні ця жінка – відома вінничанка, волонтерка, яка відправила на Схід понад 20 тонн допомоги харчами, здійснила 54 поїздки у АТО, отримала почесну нагороду із рук Президента, заснувала та очолила громадську організацію «Мольфар», яка допомагає військовим та їхнім родинам.

Розпрощавшись із комфортним життям, Юлія Вотчер у 64-річному віці регулярно їздить у т. зв. «сіру зону», на «нульовку» та «мінус», вечеряє разом із бійцями, плаче та сміється разом із захисниками України.

За чашкою гарячої кави із печивом, Vежа дізналась, чим жила і живе ця мужня та неординарна жінка. Для зручності, ми поділили інтерв’ю на три частини – часи Майдану, волонтерство у АТО та просто думки людини, яка хоче багато донести людям.

МАЙДАН

Vежа: Ви займаєтесь волонтерством ще з часів Майдану. Що Вас спонукало тоді вийти до людей та врешті очолити Медичну службу Майдану, стати координатором Штабу національного спротиву?

• Ніщо не спонукало, просто побачила, як б’ють дітей. Я працювала тоді у страховій компанії і на один день, 1 грудня, поїхала до Києва, на нараду. Побачила випадково на Бесарабському ринку, який дуже далеко від Майдану, калюжу крові. Як виявилось, сліди тягнулись аж від КМДА. Дійшла до Майдану. Потім побачила вже самих побитих. Це перевернуло моє життя, мої тодішні цінності. Я не медик, але закінчувала медучилище, тому вирішила залишитись і допомогти чим зможу. А хлопці приходили, бачила їхні синці та рани – намагалась полікувати та знайти ліки.

Vежа: Фактично, Ви покинули роботу та звичайне життя заради того, щоб допомагати іншим. Не пожалкували?

• Не жалкую. До того я жила  у комфорті та достатку, а у часи Майдану мені довелося вдягатись у шаровари й боти, спати під столом, працювати по 20 годин, але все те не мало значення. Бо приходили хлопці – чорні, обсмалені, й потребували допомоги.

Vежа: Як поставилися колеги, друзі до того, чим Ви почали займатися?

• Ніхто майже не зрозумів, що толком відбулося. В мене минуле, відносно безтурботне життя залишилося позаду, і багато хто говорив, що я не сповна розуму. Зараз – нове життя, нові друзі. Не можу сказати, що тодішні були поганими. Ні, просто ми були «дітьми Брежнєва»: їсти, пити і вдягнутись – такі були потреби. А тут зовсім інші речі почали випливати – що буде з Україною, яке в нас майбутнє? Зовсім все інше. Мене не зрозуміли, бо я змінилась, а вони полишалися такими, якими були: не те, що поганими, просто такими ж. Дехто навіть казав, що в мене є бажання руки в крові мити.

Vежа: Ви перебували на Майдані місяць, потім повернулися додому на п’ять днів і знову на Майдан. Чому?

• Поверталася додому я 1 січня, на день народження онуки. Ще в потязі відчула, що дуже хвора. Приїхала, лягла і почалася гарячка, я марила. Я не завищую свою роль, але все одно супроводжувало відчуття, що Майдан, ті люди, без мене пропадуть – там дійсно потрібне було «господарське око». І я, трохи одужавши, поїхала у Київ, організувала там на всьому крилі КМДА пункт прийому. Люди звідусіль привозили теплий одяг, взуття, ковдри, шапки, шкарпетки – усе це ми потім комплектували і тоннами передавали на барикади.

Vежа: Що найбільше схвилювало Вас на Майдані?

• Кров, хвороби та поранені. В середині січня я на гроші сина моєї подруги в Америці організувати в «Українському домі» госпіталь. Зробила двоповерхові типу нари, купила ковдри, матраци, подушки, білизну. Я була в Михайлівському соборі, на гарячій лінії. І ще мені передали кілька телефонів загублених на площі, яка вся димілася.

• На один з телефонів подзвонила жінка, синові Назару. Я щось розгубилась, а вона все зрозуміла, певно, кричала в слухавку. Потім зателефонували друзі того Назара, прийшли до собору. А там вже було 18 мертвих тіл, накритих ковдрами. Почали вони дивитись та впізнали його за щитками. Назара живим я не бачила ніколи, та серце крається. Наймолодший герой Небесної Сотні.

• Коли ми були на Грушевського, в районі входу на стадіон Лобановського, «Беркут» почав кидали в нас димові шашки. В мене почався тривалий шалений, безупинний кашель. І коли потім американські експерти взяли на експертизу гільзи, виявилося, що нас труїли – у димі виявили отруту. Це сталося 15 січня 2015 року, «на згадку» мені лишилась хіба медична довідка про отруєння невідомими газами, усе.

ВІЙНА

Vежа: Усе буває вперше. Що Ви відчували, коли вперше приїхали у АТО? Чи було страшно і чим Ви себе заспокоювали?

• Після навчання у «Червоному хресті», я відправилась у Донецьку область. І так почала вже на Схід возити ліки, харчі, бронежилети. Страшно там, мені здалося, не коли стріляють, а коли тиша – не знаєш, чим можуть гупнути наступної миті. Заспокоювалась тим, що роблю гарну справу. Та загалом – ми ж приїхали-поїхали, а вони весь час там.

Vежа: Волонтерство завжди пов’язане із небезпекою. Які поїздки чи випадки у Вас були найнебезпечнішими?

• Як учитель, я дуже швидко закохуюсь. Був один хлопець, Андрій Хохол, припав до душі. Одного разу він зняв свою балаклаву і сказав: «А чого я маю когось боятися? Нехай вони мене бояться. Фотографуйте і викладайте у ваші мережі». Зробили, виклали. Я лишила їм кровоспинне, поїхала. Потім приїжджаю в Київ, а по новинам кажуть, що там стріляли.
• Я не бачила, при мені того не було. Дзвоню Хохлу – немає зв’язку день, другий, третій, четвертий, п’ятий. Розумію, що того хлопця вже немає. Та потім серед ночі дзвонить він мені – я ледь не впала. Виявилось, там просто було пошкоджено вежу і відтак не доходив сигнал. А він каже, щоб привезла наступного разу кровоспинне, бо якби не було того, що я минулого разу привезла, то було б 18«двохсотих».

• Бачила їхні окопи. Питаю одного: «А скільки ж туди людей поміститься?» А мені кажуть «Десять, а як треба – двадцять чи й більше». А там згори тої землянки – поля, у разі чого хлопцям немає де ховатися. Питаю – «А решта, що нагорі, що з ними?». «Це вже як поталанить» – каже. Повертаюсь в дивізіон, в госпіталь, дивлюсь – якісь чоловіки статні, чи то урядовці чи хто, але дізнаюсь, що місцеві. Питаю: «А ви в курсі, що за тими ворітьми війна?». Вони: «В смислі?». Ну, це взагалі мене вбило. Кажу: «Там люди гинуть. Ви знаєте це? – А ми причому? – Так, ви тут живете. Що, не можете якісь мішки з піском поставити?». Випустила пар коротше, наматюкалась. Та коли приїхала наступного разу – бетонні захисні блоки стояли, бійці кажуть «Віват волонтерам!».

Vежа: Існує думка, що волонтерам не варто «прив’язуватись» до когось із бійців, мовляв, у разі чого особиста втрата може «вибити з колії». Як Ви ставитесь до цього?

• Я швидко прив’язуюсь пропри все. Був такий Валерій Трофимчук*, розвідник. Я спілкувалась із ним добре. Одного разу, коли була у нього «в гостях», зробила із ним фото. На фото потім побачила над його головою «хмару» – затулений пальцем об’єктив камери. За кілька годин після цього Валера загинув. Потрапив під мінометний обстріл. Символічно і сумно. Досі не можу пережити цю втрату.

*Про те, як у Вінниці посмертно нагородили Валерія Трофимчука, Vежа писала раніше.

Vежа: Існує думка, що влада не допомагає бійцям, все і сьогодні тримається на волонтерах. Яка зараз із цим ситуація, які стосунки зараз між владою, волонтерами та військовими?

• Я завжди кажу тим, хто сварить владу: можеш зробити краще – іди і зроби. Якщо ти свариш когось, а сам нічогісінько не робиш – то яке маєш право? Так, що хто б не казав, нас не було армії – тепер вона є. Чи то Богові дякувати, чи Порошенкові, бо саме з-під його руки виходили накази. Худо-бідно, але армія вдягнута й взута, хлопців ніби годують. Але тут є нюанс – усі на всіх рівнях у своїх крадуть усе, в тому числі зброю та набої. Наша людина не боїться стояти там і вмерти, а дати у морду прикладом тому, хто краде – боїться. Племінник Моргунова, як виявилось, теж служив у АТО. Втім, про це ніхто «зверху» не кричав. Люди звикли лаяти владу і не помічати хорошого.

Vежа: Як родина ставиться до Ваших поїздок, чи виникають ревнощі, непорозуміння?

• Родина тільки спочатку якось не розуміла. Потім налагодилось, сьогодні – це моя підтримка. Донька, коли приїжджаю до неї, не дозволяє мені нічого робити, а коли в черговий раз їду – проводжає зі слізьми на очах. Її чоловік, Ігор, має більш практичне відношення. Він профінансував мене в повній мірі у проекті «Око Мольфара» – на його кошти повезла пристрій військовим.

«Око Мольфара» – система відеонагляду для «з’ясування ситуації» із засідки чи укриття: камеру у спеціальній колбі підвішують «на дворі», а зображення отримують на монітор.

• Та «Око» побуло на лінії зіткнення не довго – сепари помітили та розстріляли пристрій. Два тижні Ігорю не могла сказати, що його гроші пішли на вітер. Та коли він дізнався, його реакція була «То й що з того? «око» встигло врятувати життя».

Vежа: Чи були Ви свідком якихось дивних, у хорошому сенсі, ситуацій в АТО?

• Приємного там мало. Є просто не страшне. Сиділи якось із бійцями у землянці. Питаю, чи гарно витримує стеля. Кажуть, що поки так. П’ють вони каву. І тут десь гупає, зі стелі відривається шматок і падає одному хлопцю в каву. Він просто каже «От паскуди! І кави не дають випити!» і виливає напій. Та й усе.

• Був один чолов’яга із Києва, мудрий бізнесмен, допомагав бійцям постійно. Попросився якось зі мною поїхати. Чесно, як мале дитя всю дорогу розглядав усе. Приїхали ми до хлопців, він їм руки тисне, так тремтливо. А потім пішов та назбирав цілу торбу гільз малих. Питаю, нащо вони йому. А він: «Ще не придумав, але потрібно».

ПРО ВЛАДУ І НАГОРОДИ

Vежа: Волонтерам вручають грамоти, нагороди тощо. Минулого року із рук Президента Ви отримали орден княгині Ольги ІІІ ступеня, а натомість вручили йому гільзу, оздоблену тризубом. Що це за гільза і що таким чином Ви хотіли сказати Петру Порошенку?

• Гільзу із зони АТО вирішила подарувати Порошенкові у якості нагадування. Я ледь пронесла її до Адміністрації – казали, що «не положено», «безпека гаранта» і все таке. Та опісля церемонії нагородження мені надали слово повторно, як я просила і я віддала гільзу Президенту. На гільзі були зображені очі хлопця, який пройшов Донецький аеропорт; герб України; червоні маки та вислів із Біблії про цінність людського життя. Президент сказав, що ця гільза постійно стоятиме у нього в кабінеті, як нагадування про відповідальність.

• Також я розповіла Президенту вислів хлопця із позивним Філософ, із яким познайомилась у селі Нікішине. Він якось сказав «Влада – це не «власть» у «русском прочтєнії». Влада – це навести лад, владнати». Відтак, я попросила Президента саме владнати усе. Жаль, що Філософ загинув, у перший тиждень 2015-го року.

Vежа: Ви маєте вже багато нагород, проте зовсім рідко можна помітити Вас із ними. Як Ви взагалі ставитесь до нагород волонтерам?

• Свої нагороди майже ніколи не ношу – мені хизування ні до чого. А нагороджувати потрібно, бо то є знак того, що ти робиш гарне діло, свого роду це «Спасибі». Хоча з іншої сторони, в АТО нагороди не передають, відтак коли бійці повернуться, а тут стільки нагороджених, то якось не по-людськи виходить.

«РОСІЙСЬКА НАС ВБИВАЄ. ВБИВАЄ ПОРЄБРІК, ЯКИЙ РОБИТЬ ДІВЧАТ ВДОВАМИ»

Vежа: Ви – вчитель російської мови та літератури. Проте, зараз агітуєте говорити українською. Поясніть, чому Ви вважаєте важливим це?

• Я дійсно викладач, проте жодного дня не працювала за цим фахом. Натомість була бібліотекарем, бо маю ще й цю освіту. Потім працювала вчителем машинопису та діловодства. Викладала російською, проте після проголошення Незалежності, повністю перейшла на українську мову. Бо мова – то остов, на якому все тримається.

• У нас є три основні «кити», на яких тримається українська державність, цілісність: мова, культура і історія. Хто б що не казав – мову можна вивчити. Я, наприклад, іноді також роблю помилки у письмовій українській мові. Але вчуся, заснували мовні курси навіть. Все можна вивчити. Інша справа – коли говорять, що не будуть говорити українською «ізза прінципа». Якого прінципа? Російська нас вбиває. Вбиває «поребрик», який робить дівчат вдовами, а дітей – сиротами. В нас на фронті навіть грузини розмовляють українською. Потрібно з малечку втовкмачувати, що від народження нам дано багатство і його треба оберігати. Але показувати патріотизм не в тому «совковому» варіанті, до якого ми самі звикли.

Vежа: Є думка, що поступово люди «втомлються» від поганих новин, дехто вже й чути не хоче про війну, волонтерів, допомогу. Чи стикалися Ви із цим та як думаєте, чому так відбувається і як із цим боротися?

• Втомлюються люди? А вони в курсі, які ТАМ умови? Ти по п’ять днів не знімаєш берців, а коли знімаєш – ноги всі у грибку, наче вимоклі у воді, білі-білі. Дали якось ковбасу їм, державну – навіть собака її не їла. Сказати, що ковбаса не смачна – не сказати нічого. Я ще відправлю те все на експертизу. А вони мусять те їсти. А новини? Чому з часом про події в АТО говорять все менше? Чому так мало показують тих жахіть? Люди мають розуміти, що то все поруч, і від нас залежить багато. Це все історія, яку Росія в нас краде, перекручуючи по-своєму. Росія й так знищує українські бібліотеки та осередки. Треба те все повертати і нарощувати.

Фото Андрія Завертаного та з особистого архіву Юлії Вотчер