Фінальний день нашої експедиції розпочався краще за всі чотири попередні. Ми прокинулися на території простору «Завод», де раніше була потужна цукроварня, яка належала ще польському князю Сангушку. А тепер тут – мальовнича місцина, де розташований готель, ставок і ЦСМ «Рафінад».
“Завод”
Тому ранок розпочався майже з абсолютної тиші, яку зрідка порушував своїм гавканням молодий пес. Він бігав по території та хотів гратися, голосно про це сповіщаючи і ледь не роблячи сальто в повітрі.
Тож ще до сніданку ми рушили оглядати цей незвичайний простір, попри те, що ранок видався оповитий туманом.
Крім нас цього дня на території «Заводу» – нікого, якщо не враховувати охорону. Так само нікого немає в колишніх виробничих приміщеннях, де зараз – руїни, снопи сіна, якісь дрова і взагалі – суміш еко та індастріалу.
Серед іншого на території – різноманітні гойдалки, катамаран, гамаки, альтанки і, власне, номери. Кажуть, тут також працює ресторація і літнє кафе, але в момент нашого перебування в «Рафінаді» вони не працювали.
Тож харчувалися ми, як вже згадувалося в минулій серії – в ресторані «Левада», де одними голубцями за 28 гривень можна наїстися.
Єврейсько-католицький “Малий Стамбул”
Проте Шаргород відомий, звісно, не лише цим місцем. А передусім – своєю історією, яка тут – справді багатюща.
Історія цього поселення сягає ще 14 столітті віків, коли литовський князь Вітовт наказав тут «вирубати ліс і на сирому корені заснувати Княжу Луку». У різні роки та століття тут відбувалися битви козаків і поляків, турків і козаків, гайдамаків… Місто справді мало велике значення для регіону: що вже казати, коли захоплене турками, воно стало називатися «Малим Стамбулом» з огляду на торгівельне значення.
Сьогодні Шаргород мало чим нагадує Стамбул, проте епохальні споруди тут залишилися. Зокрема – костел святого Флоріана, споруджений ще 1595 року.
А ще – синагога, збудована кількома роками раніше – в 1589 році.
Синагога ця до речі, мала не лише культове, але й оборонне значення. Саме тому стіни тут – під два метри в товщину, пороблені бійниці та підвали.
За часів більшовиків за цими стінами вирішили влаштувати сокоморсовий завод, а сьогодні – просто пустка і захаращений простір.
Ще тут є не дуже приглядні рештки замку 16-го століття, а також Миколаївський монастир 18 століття. І також поруч – оригінальна локація, яка називається «пам’ятник новому пам’ятнику».
Появі цій незвичній споруді треба завячувати мисткині Жанні Кадировій. Свого часу ця інсталяція з’явилася тут як результат тривалих суперечок: кого ж увіковічнити в такому різноманітному та контроверсійному Шаргороді. Хто заслуговує тут бути героєм? Думку розділилися, тож Кадирова створила скульптуру, в якій кожен може бачити власного героя, лише уявивши, кого приховано за цим «полотном перед відкриттям».
Щоправда, місцеві мешканці, які під час нашого візиту сиділи поруч з пам’ятником на лавці, виявилися не надто прихильні до інсталяції, охарактеризувавши її просто – «парнаграфія». В цьому ми з ними категорично не погодилися.
Вже сильно вибиваючись з графіку, ми все ж не могли оминути широко-розрекламовану ще одну цікавинку містечка: єврейський штетл.
Ідеться про, як кажуть, збережену містечкову єврейську забудову, яка називається штетл. В описах у мережі «штетл» – це одноповерхові глинобитні будинки з дерев’яними ганками. Насправді, кілька таких в цьому районі ми ніби й побачили, але більшість будівель вже не відповідають такому опису, і переважно це – вже кам’яні споруди й точно з кам’яними ганками.
Можливо, тут ще й живе дух єврейського поселення, проте нам за такий короткий термін відчути його було складно.
Жмеринський урбанізм
Зрештою ми все таки «вирвалися» із Шаргорода і рушили до Чернятина, де на нас очікував тамтешній неоготичний палац. Проте дорогою заскочили до Жмеринки, аби додати в автомобіль пального і принагідно вирішили зайти і подивитися на знаменитий жмеринський вокзал. Мали намір хоча би сфотографувати його фасад. Але не змогли.
Весь простір перед фасадом направду одного з найкрасивіших вокзалів країни заставлений МАФами, де продаються різні дрібнички. Поки ми проходили повз нескінченного ряду цих торгівельних фавелів, в голові крутилася одна-єдина думка: хто ж цей геніальний урбаніст, який вирішив закрити мало не головну архітектурну принаду міста безликими пластиковими ятками?
За кілька хвилин ми проминули цей урбаністичний жах і через тунель дісталися до будівлі вокзалу. Там нас зустрів Остап Бендер, точніше пам’ятник йому.
Ще здалеку він здався нам, кхм, трохи дивним, зокрема з непропорційними частинами обличчя. Хтозна, що мав на увазі скульптор: можливо, це такий тонкий натяк на турецьке походження Великого Комбінатора, може – був надлишок бронзи. Проте в такому виконанні обличчя Бендера автору здалося дещо хворобливим, але водночас точно таким, яке запам’ятовується і можливо – навіть снитиметься. А стоїть Остап Ібрагімович в оточенні тих самих стільців. Тільки здається, тут їх не 12.
На жаль, побачити вокзал в усій його красі нам так і не вдалося, а узріти його фірмову корабельну форму з повітря також не видавалося можливим з причини економії заряду дрону, який ми берегли для Чернятинского палацу. Тож в супроводі дощу, який саме почав накрапати, рушили нарешті до Чернятина.
Рожева мальтійська неоготика в Чернятині
У колишньому Чернятинському палаці, фасади якого вірогідно збудовані мальтійським архітектором Генріхом Іттаром ще у 1830 році, сьогодні розмістився один з корпусів Чернятинського аграрного технікуму. Відтак за територією навколо тут стежать, та й всередині підтримуються лад.
Проте якщо ззовні споруда ще нагадує своїми обрисами неоготику з певними східними відтінками (попри рожевий колір фасаду), то всередині – повна еклектика.
Розетки навколо люстер, ліпнина і більшість декоративних елементів просто періщать в очі різноманітністю барв, які з готикою – навіть з приставкою “нео” – асоціюються дуже віддалено. Загалом інтерєр схожий на те, ніби потрапив всередину великого кремового торту.
На цьому місці ми не могли не згадати схожі відчуття, які виникали під час оглядин палацу Ценіної в Котюжанах, де не поскупилися на відра золотої фарби. Тут в дизайнерів інтер’єру вочевидь з різноманіттям колорів все було значно краще, тож червоний спокійно поєднується із зеленим, жовтим і ще бозна якими відтінками. Проте форми інтер’єрів все одно вражають і загалом ця споруда справила на нас одне з найбільших вражень за увесь час поїздки.
“Випадковий” костел
Тож із затишного і охопленого довкола зеленню Чернятинського палацу ми попрямували у фінальний пункт нашої мандрівки – містечко Бар.
Проте дорогою селами, боковим зором ліворуч помітили дещо вражаюче.
У тихому селі, на перетині двох вулиць стояла велична, але помираюча споруда з рештками в’їздної брами. Ми не могли дозволити собі лише пофоткати такий артефакт з вікон авто, тож зупинилися перед такою величчю.
Як виявилося, це – старовинний костел Святої Трійці, збудований ще у 1789 році летичівським суддею Юзефом Демським. Як розповів місцевий мешканець, який проходив повз, під костелом були (а може ще і є?) підземні ходи, котрі сполучали його щонайменше з Чернятинським палацом. Раніше ця територія виглядала помпезно, була обгороджена парканом, а в часи Другої світової використовувалася як опорний пункт. Тому і постражлала внаслідок обстрілу з бронепоїзду.
Сьогодні ж тут – пустка, всередині не збереглося нічого, проте ще можна побачити величезні вхідні двері. А зайшовши до колись культової споруди можна хіба що наполохати голубів, які тепер тут хазяйнують замість католиків, та ще й почитати написи, залишені місцевими закоханими підлітками, сільськими романтиками та фаталістами.
Проте все одно, споруда справляє сильне враження як зсередини, так і ззовні, зокрема – своїми суворими лініями, тонкою висотою і масштабом, який особливо резонує в невеликому селі. Так само, до речі, як і червоні «Жигулі», випадково зняті вже зі знесиленого дрона поруч з костелом.
“Пташиний” Бар
Однак шлях наш пролягав до Бару, і невдовзі ми опинилися в цьому симпатичному містечку орнітологічного заказника і попмпезного костелу святої Анни.
Перше, що привертає увагу виїжджаючи в Бар – озеро з великою кількістю рослинністю та зі ще більшою – різноманітних птахів. Заказник у Бару – це місце, де особисто ми бачили, мабуть, найбільше птахів у своєму житті одночасно.
Тут мешкають чаплі, лиски, крижні, яструби, боривітри, пірникози, костогризи, бджолоїдки і крутиголовки. А ще канюки і горобці, а загалом – десятки видів птахів, риб і ссавців. Площа цього заказнику – 248 га і його добре видно відразу з кількох куточків містечка.
Зокрема напевно видно його і з веж костелу святої Анни – домінуючої споруди в бару, яка височіє над усіма найближчими будівлями та рештою місцевих храмів, які також вражаючі.
Як пише Вікіпедія, “у 1550 році польська королева Бона Сфорца призначила матеріальне забезпечення барському парафіяльному костелові, однак храм з’явився в Барі лише під кінець ХVI століття. За словами польського історика Антонія Ролле, на той час споруда костелу була дерев’яною, розміщувалася значно південніше від нинішнього костелу. Костел було освячено в ім’я Святого Миколая, покровителя італійського міста Барі, в одноіменному соборі якого похована сама королева Бона.
Пожежі двічі вщерть знищували не тільки дерев’яні приміщення, а й предмети церковного вжитку. У 1807 році після подій Барської конфедерації та поділів Польщі з ініціативи тодішнього преора Барського домініканського монастиря отця Емерика Шатбея розпочалося будівництво мурованого костелу. У 1811 році будівництво храму завершилось. В 1826 році єпископ Мацкевич освятив храм”.
Як би не хотілося прощатися з Баром і з рештою неосяжного Поділля, наша невелика група мусила вертатися до Вінниці.
Так завершилася наша мандрівка Вінниччиною в рамках проекту “Поділля Incognita-2”.
Ми сподіваємося, що ви – як і ми – ще раз переконалися, наскільки різноманітним є наш край, де можна зустріти не лише Поділля, але Полісся і Прикарпаття, “Татри”, “моря”, високі скелі та печери. А ще – величезну кількість замків та палаців, древніх храмів різних релігій, чудових людей, сервіс – як він є – і все це разом точно подарує вам незабутні враження за мінімальних фінансових витрат.
Ми сподіваємося, що допомогли вам відкрити незвідане Поділля й підготуватися до подібної мандрівки, якщо матимете наснагу та час! Подорожуйте Поділлям, подорожуйте Україною! Вона – прекрасна!
І підписуйтеся на наш Youtube-канал! 😉
Фото – Марина Сербінович
Відео – Микола Геркалюк
Графіка – Віталій Мельник
Текст, зйомка з повітря – Андрій Качор
Дякуємо!
Тепер редактори знають.