Катаріна Анаду – прямолінійна, наполеглива та емоційна. Американка з нігерійським корінням вірить у рівні права жінок і чоловіків та знає все про те, як мотивувати громадські організації досягати найкращих результатів.
Катаріна, або для друзів просто Катя, – волонтерка Корпусу Миру, яка близько двох років працювала у вінницькому Фонді Громади “Подільська громада”. Свою місію у Вінниці вона пояснила так: будування стабільних громад у співпраці з місцевими органами та громадськими організаціями, налагоджування партнерських зв’язків між ними, проектний менеджмент.
VежА поспілкувалася з цією унікальною жінкою, яка розповіла про свої спостереження щодо українського суспільства, проявів сексизму та расизму, а подекуди – надмірної опіки, а також про те, що знають про Україну в Америці та врешті, чому у Вінниці на честь Катаріни навіть назвали алкогольний коктейль.
Ми домовилися зустрітись з Катаріною біля вінницької вежі, але холодна квітнева погода привела нас до кав’ярні “Синій Кактус”, який понад дві години ховав нас від дощу і грів теплим імбирним чаєм.
На касі в кав’ярні, підшукуючи правильні українські слова, Катаріна робить замовлення українською, на що бариста Давид ввічливо відповідає її англійською. Катаріна його зупиняє, зупиняє і мої намагання їй допомогти, та продовжує пояснювати, з якою начинкою кіш їй нагріти. “З ковбасою!” – задоволено згадує вона. Ми забираємо замовлення і піднімаємося металевими сходами. За понад дві години Катаріна розповіла про Вінницю, сексизм і про те, як вона опинилася в Україні.
Далі – пряма мова Катаріни.
РІДНЕ МІСТО
Я народилася в Нью-Йорку, на Манхеттені, але я не можу сказати, що це моя батьківщина. Мені рідні всі міста, де я жила: Нью-Йорк, Денвер, Х’юстон, Новий Орлеан, Абердин (Шотландія). Мій тато – нігерієць, тому я довгий час жила в Лагосі, на той час столиці Нігерії. Це гарна країна, як і Україна, хоча там теж люди не вміють стояти у черзі.
До переїзду в Україну я жила у Брукліні (округ Нью-Йорку). До речі, кумедно бачити людей одягнених у футболки з написами “New York – Brooklyn”, завжди хочеться вигукнути “Мені подобається твоя футболка!”. Одного разу я навіть зустріла хлопця, рука якого була “забита” тату з зображеннями Бруклінського мосту, статуї Свободи, мосту на Манхеттені. Але хлопець ніколи навіть не був у Штатах.
Я думаю, люди дивляться телевізор і думають, що в Нью-Йорку усі мають гроші, їздять на крутих автомобілях. Але ні, там є багато бідних людей, які живуть не тим життям, про яке мріють.
Бруклін має свій власний характер: є місця, де живуть тільки хіпстери, є райони заставлені барбершопами, також є бідні райони. Раніше Бруклін був заселений здебільшого афроамериканцями, там переважав бізнес чорношкірих. Протягом 15-ти років, після того, як піднялися ціни на житло і сім’ї не змогли більше платити за оренду, у місті пройшов процес “джентрифікації”: тобто бідні райони почали заселяти більш заможними людьми, аби покращити рівень життя певного району. Раніше на деяких вулицях було майже неможливо побачити білошкіру жінку, але зараз все змінилося.
Я не можу дочекатися того часу, коли я зможу прогулятися вуличками Брукліна. Переходячи з однієї вулиці на іншу, ти моментально розумієш, де ти є і як кардинально змінюється вигляд кожного кварталу. У Вінниці я помітила щось схоже. Я живу на вулиці Пирогова, і вийшовши зі своєї квартири та пройшовши всього кілька метрів, я потрапляю в район Поділля, де все виглядає набагато дорожче.
РОБОТА
Перед тим, як стати волонтеркою Корпусу Миру, я працювала у сфері нафтогазової промисловості, як старша нафтова інженерка. Це дійсно велике досягнення, я працювала для цього 20 років. Чорношкірі жінки дуже рідко досягають такого. Під час моєї кар’єри я отримала сертифікат Six Sigma Black Belt. Просто кажучи, цей сертифікат підтверджує, що я — висококваліфікована проектна менеджерка. Це саме те, що я роблю з 2008 року.
У 2016 році ціни на нафту та газ сильно знизилися і тому я вирішила, що це саме той час, коли варто взяти участь у програмі Корпусу Миру. Ти їдеш в іншу країну, допомагаєш людям, які кажуть, що потребують такої допомоги… а це якраз те, що я завжди робила — допомагала вирішувати проблеми. Взагалі можна було вибирати країну, до якої поїхати як волонтер, але я сказала, щоб мене відправили будь-куди, де я могла би поділитися своїми навичками.
Корпус Миру – урядове агентство США, покликанням якого є зміцнення миру та дружби між народами світу. Тривалість проекту – орієнтовно два роки, протягом яких волонтери вивчають українську мову, викладають англійську в школах чи мовних клубах і допомагають місцевим громадам в рамках проектної діяльності.
Я знала, де розташована Україна. До речі, на той час багато хто дивився документальний фільм про Майдан, який називається “Зима у вогні” на Нетфліксі. Я теж чула про нього ще до проекту. Тому я подумала: “Дійсно ж – Україна. Це ж там є всі ці герої, всі ці люди, які боролися і вмирали за свою країну”.
Революція і крута документалка про Майдан – це все, що я знала про Україну до мого приїзду сюди. Тому перше, що я хотіла зробити, це відвідати Майдан Незалежності, уявити, ніби я теж була там під час Революції.
Я не боялася їхати в Україну, на відміну від моїх друзів та родичів, які хвилювалися за мене. “Ти не можеш їхати в Україну, там вбивають людей!”. Так, люди помирають на Сході, але існує інша частина країни, набагато більша, ніж конфліктна зона. Навіть після двох років мені все ще доводиться пояснювати моїм друзям, що правильно “Ukraine”, а не “The Ukraine”, і що “Ukraine”, а не “Russia”.
ПЕРШЕ ВРАЖЕННЯ
Моє перше враження було пов’язане з молодими вінницькими підприємцями. Під час мого першого виходу в місто моя колега Саша познайомила мене з власниками пабу “Hungry duck” і бару “Büro”. Мені сподобалося спілкуватися з молодими хлопцями, які заснували такі прогресивні заклади у Вінниці.
Вони мені розповідали, що українці спочатку не розуміли, як у барі, де п’ють, не подають страв. “Büro” дійсно розбиває ось такі стереотипи.
КОРПУС МИРУ: УКРАЇНА
За час мого сервісу в Корпусі Миру я проводила тренінги у понад 70-ти громадських і міжнародних організаціях, працювала з місцевими бізнесами. Основна тема тренінгів – проектний менеджмент та стратегії розвитку організації. Також я напряму співпрацювала із членами міської ради над оцінкою програми-стратегії розвитку міста Вінниці 2020, разом із міською радою допомогла розвивати Інтеркультурну стратегію міст у Вінниці. Ще я співзаснувала стратегію підтримки українських фондів громад, аби рухати їх у напрямку традиційної міжнародної моделі.
Я дуже пишаюся тим, що взяла участь у створенні найбільш успішного в Україні Вінницького Молодіжного банку ініціатив. Це міжнародна програма, яка підвищує навички працевлаштування молоді шляхом тренінгів, збору коштів і проведення конкурсів-грантів для молоді.
А ще я допомагала Корпусу Миру як посередник між трьома сотнями волонтерів та штаб-квартирою Корпусу Миру в Києві, була ментором для близько п’ятдесяти волонтерів, допомогла їм успішно завершити свою службу.
“БРУДНА КАТЯ”: ІСТОРІЯ ПРО КОКТЕЙЛЬ
Це історія про непорозуміння. Гена (Геннадій Страхарський, один зі засновників бару “Büro” та пабу “Hungry duck pub”, — прим. автора) не розмовляє англійською, я не дуже розмовляю українською, але наша дружба триває вже два роки. Одного разу я замовила свій улюблений напій – “Брудний мартіні” (“Dirty Vodka Martini”). У класичний коктейль входить горілка, прохолодний мартіні та маринад з консервованих оливок. Гена почув щось своє і приготував коктейль з горілки, мартіні та лимону. Чесно, це смакувало дуже погано. Я хотіла назвати коктейль “Брудна американка”, але Гена був проти, тому ми зійшлись на назві “Dirty Katia”.
Насправді я дуже ціную цей жест: я настільки інтегрувалася у життя Вінниці, що на мою честь назвали коктейль!
УЛЮБЛЕНА ЇЖА ТА МУЗИКА
Я обожнюю сало! Ніколи не чула про нього раніше. Я люблю їсти його смаженим, свіжим, з часником – в будь-якому можливому вигляді! Сім’я моєї співмешканки живе в Якушинцях, вони завжди передають мені сало і піклуються, чи у мене його достатньо. Вони люблять цю дивну американку, яка їсть сало.
Я – фанатка “Дахи Брахи”! Я навіть була на їхньому концерті, сиділа в першому ряду – це був неймовірний досвід! Після концерту мені вдалося поговорити з ними, це було так круто! Але навіть вони дивувалися, що я роблю тут, у Вінниці. Я подумала; “Вау, навіть “Даха Браха”, які об’їздили весь світ, дивуються американці в Україні”. Я сподіваюся побачити їх ще, я тепер розповідаю про них усім. Я ніколи не забуду цей концерт! Я також люблю слухати “Vivienne Mort” та “Onuka”.
СЕКСИЗМ
Після більше ніж двох років життя в Україні і трьох Міжнародних жіночих днів, я все ще дивуюся проявам сексизму в цей день. Я особисто жодного разу не бачила, як жінок вітають з тим, що вони – агенти змін і розумні бізнесвумен. Всі вітання зводяться до фрази “Ти така гарна”. Я хочу бачити більше жінок, яких чоловіки визнають за їхні професійні заслуги.
Можливо, я вплутуюся не в свою культуру, але я хочу, щоб українські жінки хотіли більшого та були певні, що, безумовно, вони можуть мати більше.
Тому так, я думаю, що сексизм тут існує: чоловіки його створюють, а жінки беруть у цьому участь. Один із прикладів сексизму, це коли чоловік заходить до приміщення, він вітається тільки з чоловіками, інколи таким чином, що протягує руку прямо перед жінкою, фактично не помічаючи її. Я завжди на це звертаю увагу і не дозволяю чоловіку так робити і “переступати” через мене.
Інша історія. Зі всіх, можливо двохсот поїздок на потязі, я майже завжди потрапляю в купе тільки з чоловіками. Одного разу пасажир розізлився на мене через те, що я відмовилась від його допомоги затягнути сумку в купе. Я сказала українською “Дякую, я сильна жінка, розслабся!”. Чоловік розізлився просто через те, що я не дозволила йому мені допомогти. Я – феміністка, мені важко бачити такі випадки.
РАСИЗМ
Якось я стояла в черзі, аби змінити свою посвідку. Разом зі мною в черзі стояло багато інших чорношкірих іноземців. І тут, запізнившись на цілу годину, прийшов працівник паспортного столу і почав кричати щось на кшталт “чому всі ці студенти медичного університету прийшли сюди?”. Я була дуже зла, особливо коли чоловік заговорив нормально до іншої українки.
Історія, яку мені розповіли інші люди. Одного разу два африканці випадково почули, як адміністраторка Медичного університету звернулась до українських студентів, сказавши “Не спілкуйтеся з ними, вони агресивні”. Це просто нечувано! Після таких випадків, люди ще дивуються, чому іноземці не можуть інтегруватися у Вінниці.
Інша історія: під час виборів студентам медичного університету навіть не повідомили про те, що в їхньому гуртожитку облаштують виборчу дільницю. Тобто у гуртожитку поставили коробки для голосування, столи та інші речі. Тільки через власні канали спілкування, студенти дізналися про це і могли тимчасово переїхати з гуртожитку. Суміжне проживання, а не інтегрування з іноземцями – ось що відбувається у Вінниці. Ми живемо поруч, але рідко коли “пересікаємося”.
НАДМІРНА ОПІКА
Я ніколи не могла звикнути до надмірної опіки українців: “Тобі не холодно?”, “Ти не голодна?”… Мені треба було повторювати багато разів, аби пояснити, що я дійсно нічого не хочу. Навіть після відмов переді мною ставили тарілку з їжею. Мені було дуже незручно відмовляти. Я думаю, що справжня опіка – це коли насправді слухають, що ти кажеш і чого хочеш.
Дехто з волонтерів Корпусу Миру розповідають про українську щедрість і гостинність до нас. Я сподіваюся, це відбувається не тільки через те, що ми – іноземці. Дехто з українців сказав мені, що до мене так ставляться через те, що я – американка. Кажуть, що одна й та сама людина може бути щедрою для мене, а з іншими українцями поводитись по-іншому.
УКРАЇНА
Україна – це четверта країна, в якій я живу. За все своє життя я багато подорожувала: я відвідала 37 країн і можу сказати, що люди однакові скрізь. Ми всі намагаємося будувати сім’ї та жити незалежним життям. Ми робимо це різними мовами, але в основі ми всі однакові.
Волонтери Корпусу Миру тут не з купою грошей: ви купуєте молоко на базарі, і ми купуємо молоко на базарі, поряд з вами.
В Україні так багато потенціалу! Це захопливий час трансформацій. Україну чекає неймовірне майбутнє, особливо через те, що так багато молоді все-таки залишаються в Україні: живуть тут та намагаються відбудовувати свою країну, свій “дім”. Подивись на мій колір шкіри — я би ніколи не змогла себе відчути справжньою українкою. Але дещо я перейняла від українців, це точно – вміння боротися за своє, навіть за місце в черзі, чи в тролейбусі. Це нас тепер зближує!
ПЛАНИ
Я точно хочу відпочити, навіть перед від’їздом у Штати, я хочу посидіти на пляжі, помедитувати і зайнятися йогою. Працювати і жити тут було нелегко. Моє повернення в Америку, пошук нової роботи – це будуть зовсім інші емоції, тому мені потрібно взяти тайм-аут і розділити ці два періоди мого життя.
ЩО ГОВОРЯТЬ ПРО КАТАРІНУ
Через тиждень після нашого інтерв’ю знайомі та друзі Катаріни зібралися в хабі «Місто змістів», аби ще раз побачитися і провести гарно час. Погода дозволяла перебратися на терасу, де гаряче весняне сонце гріло усіх присутніх. Під музику “Дахи Брахи” друзі та знайомі пили чай та згадували веселі історії разом з Катаріною. Багато хто дякував за допомогу, за те, що вона багато чого навчила. Катаріна часто відповідала: «Я просто садила насіння в родючий ґрунт».
— Кетрін – дуже цілеспрямована та наполеглива, вимоглива до себе та до інших. Надзвичайно комунікабельна: куди б ми не прийшли, вона одразу знайомиться з власником, – каже Олександра Лиса, колега по роботі, подруга та партнерка Корпусу Миру. – У Кетрін завжди високі очікування, тому вона легко розчаровується. Водночас Кетрін щиро радіє дрібницям: коли ми говоримо про цілі чи стратегію організації, або коли продавці в магазині зрозуміли її українську.
Катаріна в свою чергу розповіла, що саме Саша показала їй місто, як тільки вона приїхала до Вінниці. “За цей час ми мали багато розмов із Сашею, дуже цікавих та однаково складних. Сподіваюся, в світі стало на одну феміністку більше” – каже Катаріна.
— Реально, ти принесла багато чого нового в наш офіс, – звертається до Катаріни Леся Найчук, директорка фонду “Подільська громада”. – І не тільки з професійної точки зору, але й такі речі як любов, радість і твоє постійне “excited” (у перекладі “захват”, тобто “я у захваті!” – авт.). Ми тебе полюбили за ці два роки.
— Ти навіть не уявляєш, як ти нам допомогла, – додає Анна Перцатій, керівниця відділу розвитку громадянського суспільства в “Інституті розвитку міст”. – Коли ми разом працювали над спільним проектом, ти показала найкращий проектний менеджмент у моєму житті.
Катаріна нарікала, що за два роки так і не змогла досконало вивчити українську, але не зважаючи на це, вона часто намагалася говорити саме українською. Вже наприкінці зустрічі Катаріна зауважила, що пишається, що більшість людей, яких вона знає – агенти змін.
– Дякую, що дозволили пожити у вашому «домі», – говорила Катя, яка скоро завершує свою волонтерську службу у Вінниці та скоро почне зовсім новий етап свого життя.
Фото Ольги Мірошниченко, Олесі Яненко, з архівів Veжі та з особистого архіву Катаріни Анаду
Дякуємо!
Тепер редактори знають.