Кілька днів тому у Вінниці завершився масштабний фестиваль сучасного мистецтва “Air ГогольFest 2019”. Як і минулого року, на ньому традиційно виступив засновник Владислав Троїцький.

“Лекції-роздуми” Владислава Троїцького це можливість виринути зі своєї “інформаційної бульбашки” і хоч на годину потрапити в “інформаційне море” режисера, який зміг зібрати навколо красивих людей і разом створити “Дах”, “Даху Браху”, “Дахдотерс”, “Це Шо”, “Нову Оперу”, “ГогольФест”, а відтак – новітню культурну парадигму України. Це людина, яка кількома короткими запитаннями повертає тебе до чогось фундаментального, дуже справжнього і вкрай важливого, та змушує подивитися на цей світ в якихось тоньших рівнях.

На минулорічному “Air ГогольFest” Владислав Троїцький говорив про Поплавського, як символа нашої культури, і про те, як не загубитися на мистецькій мапі України. А цьогоріч – про діалог, який зараз так потрібен всередині країни, про нашу свободу, про культурну політику України, майбутнє “ГогольФесту” і про наше життя загалом.

То ж як і минулого року, публікуємо витяги цієї розмови. Також наприкінці публікації можна переглянути запис прямої трансляції (вона відбулася 19 жовтня 2019 року).

– Я про що хотів з вами поговорити… По-перше, поділюся дивним таким експіріенсом. Вчора був на пафосній зустрічі з Зеленським і Бородянським: збиралися поговорити з культурною спільнотою про те, що там взагалі у нашому секторі відбувається. І в мене насправді таке позитивне відчуття. Там різні люди говорили. Зеленський (я розумію, що багато хто можливо скептично ставиться до цього персонажа), але він сказав якісь дуже розумні слова. Каже: “Я розумію, що можливо якісь речі (те, що я роблю) і особисто до мене у вас не дуже хороше ставлення, але в нас єдина країна. І якщо ми будемо займатися тим, що один одного тролити, хейтити і так далі, то ми у цій не зовсім рівній війні, з більш сильним і більш освіченим противником, точно програємо”. Чому? По качану! Тому що розраховувати, що Захід нам допоможе, це ілюзія. Заходу з собою важко розібратися: свої проблеми є. […] З іншого боку – Росія (не будемо про темне). І ось питання: як вибудувати стосунки один з одним [в Україні] на свободі та довірі?

– Можна свою свободу, своє життя, енергію, час витрачати на те, що ти з кимось воюєш, говорячи, що він неправий. Або друга історія – ти робиш щось, твориш щось. Питання творення насправді дивовижний момент для мене, тому що досвід (у Вінниці, чи нещодавній у Дніпрі) показує, що як тільки даєш людям можливість і простір для того, щоб зустрітися і в довірі й повазі один до одного починати щось робити, відбувається чудесні речі: виникає зовсім інша атмосфера, змінюються люди, змінюються очі людей.

– В Дніпрі був дуже дивовижний досвід. Є така достатньо одіозна людина як Корбан (колишній заступник голови Дніпропетровської ОДА часів Коломойського – авт). І от він прийшов на “IYOV”, а потім ми пройшлися територією “ГогольФесту”. Купа людей, охоронці його… І раптом він розуміє, що насправді немає агресії, і він каже: “Звідки тут стільки красивих людей? Я ніколи їх в Дніпрі не бачив разом”. І ось цей момент – як об’єднатися і вибудувати такий простір, що буде переконливим для інших?

– В кожному є щось світле, не дарма ж кажуть: “ми є Божі діти, і в кожному є щось божественне”. Тільки ми зазвичай свого божественного соромимося і витягуємо вперед своїх демонів, яких годувати найпростіше (покажи людині ворога і все – мені вже нічого не цікаво, тільки займатися “какашкометанням”). Окей, можна звичайно витратити своє життя на “какашкометання”. Може комусь це і цікаво, але мені точно не цікаво, я сподіваюся – вам теж, тому що потім обернешся на життя: а що робив?…

– Знаєте, взагалі дуже сильно світ змінюється. Я раптом недавно відчув таку дивну річ… Ще років 20 тому, наприклад, для того, щоб бути авторитетним в якійсь області знань, ти повинен був серйозно вчитися […] і докладати серйозні зусилля для того, щоб чогось досягнути. Зараз світ цілковито інакший. І тоді дуже важливо було (те, що називається темпоральне, тобто часове, відчуття) розуміння, звідки йде розвиток знань (генезис знань) або мистецтва. Ти повинен був розуміти, на які плечі спираєшся, хто був до тебе. А зараз все більше і більше світ стає горизонтальним.  […] Тобто ти миттєво маєш доступ до всього. І якщо трохи вибудувати свою систему пошуку, можна отримати все, що відбувається в Нью-Йорку, Гонконзі, Сингапурі, Варшаві, Парижі, Ванкувері. Тобто ти можеш одночасно бути всюди, а відтак в якийсь момент ілюзорно втрачається важливість ось цього генезису, утверджується не часовий генезис, а горизонтальний.

– Водночас інформації з кожною секундою додається, і ти не можеш всю її осягнути, але в тебя ілюзія, що можеш. […] Кількість комірок мозку, які можуть її сприймати, в тебе обмежена, і ти в якийсь момент відсікаєш: визначив свою інформаційну капсулу і далі вже в цій капсулі рухаєшся. А особливо якщо у тебе немає цього розуміння, звідки взагалі все росте (ось цього генезису знань, генезису розвитку людства), то ти стаєш немічним, […] адже в тебе немає орієнтирів. Тому людьми, які перебувають в таких інформаційних капсулах, дуже легко маніпулювати.

– Можна побачити, як це відбувається в тій же Росії. […] Тобі говорили, наприклад, що пакт Молотова-Рібентропа це погано, а тепер кажуть – “спільне досягнення”. І народ каже, “так, досягнення”, хоча 10 років тому це було жахливо. Або – Сталін це було жахливо, зараз вже нібито норм. Ну нічого ж не змінилося: злочини Сталіна як були жахливими, так і залишилися, але точку зборки дуже легко змінити.

Так от, щоб цього не сталося, щоб ти був вільним від маніпуляції, в тебе має бути вибудуване ось це розуміння розвитку людства. Як це робити? Просто вчитися, читати книги… Я розумію, що це жахливо – читати книги (це стільки ж сторінок), це ж іще трудитися потрібно. Зараз все серіали замінили, але навіть пристойні серіали все-одно не вимагають такого включення, як читання книги. […]

–  І ось ця втрата культури читання, втрата культури чіткого діалогу один з одним, довіри один до одного – це насправді одна з серйозних проблем не тільки України, а загалом світу. Це правда. Це відбувається. І можливо такі спільноти, як от ми зібралися і розмовляємо, це такий… вихід в абсолютно вільний простір.

Ти прориваєш свою капсулу інформаційну, в якій перебуваєш, і бачиш, що світ (власне для чого сучасне мистецтво) насправді дивовижний. Ми можемо голосити, яка нещасна країна, бідні люди, жахливий уряд…, можемо індульгувати і виправдовувати свою бездіяльність купою всього. Людина ж така лінива істота, якій тільки дай виправдати свою нікчемність.

І ти стаєш нікчемним… Тобі вигідно через свою душевну, духовну, інтелектуальну лінію ставати ніким. І ось те, що зараз відбувається в Вінниці, відбувалося в Дніпрі, наступного року сім фестивалів буде – це пробудження іншої України, про яку ми не підозрюємо. Вона дивовижна, вона чарівна, вона креативна… Відбувається купа дивовижних речей. […] Світ настільки дає тобі кожної секунди можливості – це ж також потрібно побачити. Тому що якщо твоя душа лінується, виникають шори, обмеження твої.

– Людина ж дуже любить вдягнути на себе шори, щоб раптом не побачити те, що не співпадає з її моделлю світу. В неї є якась моделька світу, яка все більше і більше спрощується. Насправді ж, якщо ви проаналізуєте, як ви спілкуєтеся зі своїми близькими, ви зрозумієте, що у перший момент зустрічі людина вся така чарівна, прекрасна, а далі відбувається системне ставлення і ти обводиш цю людину певним контуром.

Спершу контур більш-менш нагадує обрис цієї людини, але потім ця моделька спрощується і стає квадратиком, або кружечком. Людина, з якою ти спілкуєшся – кохані, твої діти, твої батьки, твій друг – не важливо. В чому полягає конфлікт: людина – не квадратик. Вона тобі каже: “Я кружечок”. А ти: “Ну як же ти кружечок? В мене в голові ти – квадратик”. І відбувається цей конфлікт на порожньому місці, тому що ти упростив людину, ти поставив йому маркер. І так само з усім світом: якщо ти не трудишся, не спостерігаєш, не відкритий світу, то модель цього світу все більше спрощується. І тоді, коли тобі хтось здається авторитетом і каже, що “це – ворог”, ти кажеш: “Окей – Ворог”. Ворог – зрозуміло. Проти чого – зрозуміло. ЗА що?

– Для того, щоб зрозуміти “ЗА що?”, потрібно ж уміти домовлятися, так? А як ми можемо домовлятися ЗА що? І ось це власне мистецтво: довіра один до одного, увага один до одного, вміння домовлятися, не принижуючи один одного, і вибудовувати діалог не на конфлікті, […] – це ж мистецтво.

От ви давно з кимось розмовляли? По-справжньому: поважаючи один одного, про щось серйозне…? Шукати якісь відповіді, навіть просто ставлячи запитання один одному і роздумуючи над цим, це ж дорогого вартує. Навіть мріючи про майбутнє. Навіть мріючи про майбутнє зі своєю дитиною. Тому що ми можемо казати своїй дитині: “ти повинен бути таким-то”. Чому повинен?… Кому повинен… А ось побудувати цей діалог!… Або от “майбутнє Вінниці”, “майбутнє України” – що це? Який це образ? Яка мрія про Україну? Зрозуміло, що більшість скаже: “побільше грошей, хороші дороги і щоб все було зашибісь”. Але ж ви розумієте, що це не мрія. А все ж таки, задавали собі такі питання? Про це ж [потрібно] поговорити, так?

– Для меня Україна насправді (та про яку я мрію) от зараз тут (на “Air ГогольFest” – авт). От коли я сьогодні зранку був, коли купа дітей прийшли на дитячу програму, я бачив щасливих батьків, красивих дітей – це було їхнє нормальне людське і дуже правильне (на мою звісно ж думку) середовище достойних людей… Але це ж берегти потрібно.

І бути неакуратним, бути агресивним… Знову ж таки, агресія це біси. Можна собі звісно казати, що “я захишаю свої принципи”, та в захисті ось цих своїх принципів ти стаєш агресивним, і далі вже не так важливі самі принципи – важливий ворог. Ні?

– Тепер свобода. Свобода – річ непроста, тому що вчора (в перший день “Air ГогольFest” – авт.) було прекрасне відчуття, прийшло дуже багато людей, і були красиві люди… Але якісь люди відчули свободу, а свобода [їхня] полягає в тому, щоб “нажратись” (не те, щоб з агресії нажратись, а на радощах). І воно звичайно як би класно, але ти розумієш, що цієї своєю свободою ти просто розбиваєш світ інших людей. Це звісно банальність, але “моя свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини”. Все ж таки це питання усвідомленої відповідальності: ми створили світ, разом із вами, але його потрібно ж берегти – це річ дуже тонка.

– От позавчора був концерт “Дах Дотерс” у “Жовтневому” в Києві, і одна тітка божевільна почала раптом кричати на початку концерту якісь нісенітниці. Сидить півтори тисячі людей, і одна руйнує ось цей світ просто через те, що відчула себе вільною, що вона має право щось там закричати.

Ну, вона помилилася, але вона кричала. І ось тут питання цієї нібито свободи і відповідальності – дуже делікатне і ціннісне. Навіть якщо у тебе немає виховання, як говорив мій друг: “якщо ти не інтелігент, то хоча б роби вигляд, а потім звикнеш”. “Інтелігент” можливо вже трохи девальвоване слово, але все ж – постарайтеся бути інтелігентними, красивими, розумними і вільними.

Послідовність: інтелігентний – красивий – розумний і – вільний. А не вільний – а потім що-небудь.

Також Владислав Троїцький трохи розповів про те, що (він сподівається) буде відбуватися далі з “ГогольФестом” і в культурній політиці України.  Адже у 2020 році ГогольФест відбудеться не у трьох, а вже у семи-восьми містах України. Так, до Маріуполя, Вінниці та Дніпра, додадуться ще Одеса, Славутич, Ужгород, Херсон і можливо Рівне (з кінця квітня до листопада).

– Буквально в цьому році буде представлена програма розвитку мережі культурних центрів сучасного мистецтва по всій Україні. Розпочнеться з тих міст, думаю, в яких пройшов “ГогольФест”: точно Маріуполь, Вінниця, Дніпро, точно Одеса, Славутич, Ужгород, Херсон. Тобто це буде формування такої мережі нової України. Тобто “ГогольФест”, як модель, буде представлятися на постійній основі. Відповідно тут виникає питання контенту: як наповнити, чи вистачить потенціалу локального, щоб наповнити життя такого центру протягом року. І тут же – питання обміну. Тому що якщо буде мережа, буде відбуватися ось ця течія, перетікання.

– Ми ж реально не знаємо Україну. От запитайте себе, що відбувається, наприклад, у Рівному? Якщо ти не з Рівного, то навіть не підозрюєш, що там відбувається. Або в Чернігові, або в Хмельницькому. […] Ми не знаємо свою країну, взагалі не підозрюємо які люди там живуть, про що вони мріють. Я до того як потрапив до Вінниці, взагалі не підозрював, що тут відбувається. Знав “Очеретяного Кота” і все – от вся Вінниця в моєму уявленні. Насправді Вінниця виявилася фантастичною історією з дивовижною командою. Візуальна програма, яку зробили – просто геніальна. Я розумію, що насправді в кожному місті є ось така енергія дивовижна, тільки потрібно по-перше вміти домовлятися, поважати один одного і мріяти. Не як Манілов у “Мертвих душах”, а мріяти дієво. […]

– Нинішній міністр культури дуже розумний менеджер, без дурнів, він дуже крутий – Бородянський. Він був головним директором “StarLightMedia” (це Пінчуковська імперія: всі ці ICTV, СТБ… – ось ця вся компанія) і він вперше в Україні вивів канал на прибутковість. Всі канали дотаційні, а СТБ – єдиний прибутковий. Йому набридла вся ця історія, рік тому він пішов з того бізнесу, і йому запропонували стати міністром. І от він, міністр, зібрав зараз робочі групи, які займаються всіма напрямками. Андрій Палатний наприклад, куратор театральної програми “ГогольФесту” і актор “Даху”,  займається театром – реформою театру. І розробляється концепція, яку ми запропонували, – саме мережу цих культурних центрів в Україні, які формуватимуть нову культурну парадигму (не намагаючись чіпати державницькі старі). […]

– Ви коли-небудь задумувалися над тим, які гроші виділяються на культуру (ми ж всі платимо якісь податки)? Вони [ці гроші] насправді великі, але вони настільки неефективно використовуються, просто катастрофічно неефективно. Просто вся національна культура застрягла в середині минулого століття. Вся без винятку. Можливо 3% живих, все інше – це така стара історія… І вони не хочуть змінюватися. […] Наприклад, прекрасний театр “Франко” (навіть те, що там керує Діма Богомазов, все прекрасно). Але будучи зараз в театрі “Volksbühne” в Берліні, там трупа – 18 акторів. В театрі Франко – 120 акторів. Що, ви хочете сказати, що театр “Франко” кращий, ніж “Volksbühne”? Точно ні. Тому питання в ефективності. В оперному театрі у нас 1200 людей. Ще є Хор Верьовки, є Вірський (Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського – авт.), є взагалі неймовірна кількість всяких таких от штук.

– А тепер питання: чи можемо ми цінувати те, за що ми платимо гроші; потрібно за це платити гроші чи ні; який критерій (це добре, чи погано), ось як ви думаєте? Справа в тому, що у міністерства немає цього критерію. Ну як ти оцінюєш: це добре чи погано? За кількістю вистав? Ну дивіться, беремо більш радикальний приклад (я утрую спеціально), беремо Олега Винника. Ні-ні, чого ви смієтеся, прекрасний проект, але його має фінансувати держава чи ні? Люди ж приходять, купують квитки, тому по ідеї, раз вони купують, значить це добре?… Тому цей критерій не дуже працює, так?

– Які ще є ідеї? […] Чи робить нас це кращими? Опаньки! Знову ж наведу приклад: дівчата приходять на того ж Винника. Вони насправді отримують катарсис. Чому ви смієтеся? Це ж нормальне почуття. Я не принижую, просто наводжу як приклад. І вони виходять щасливі, вони вважають що вони стали краще. Ви ж не можете підійти і сказати їм “послухай, подруга, ти стала гіршою”, або “ти взагалі якось не те слухаєш”. Ні – не працює.

– Запрошують за кордон? […] Те, що визнано за кордоном, це іміджеві проекти України. Дійсно, це може бути, але є ще поняття внутрішнього споживання, що теж дуже важливо. І ось знову питання (бо реально це питання стоїть перед тим же міністром): є плюшка у вигляді бюджету, у вигляді будівлі, у вигляді всього цього – кому цю плюшку дати? […] Стара система зрозуміло, що не хоче змінюватися, бо навіщо їй змінюватися. Як сказав Резнікович на вчорашній зустрічі (Резнікович це директор театру Лесі Українки), “не нашкодь”. Ну тому що він сидить такий на своїй імперії в своєму театрі, вже як Кощей Безсмертний, зрозуміло що його звідти винесуть вперед ногами, і йому не хочеться. Ось він вважає, що він носій істини, щиро вважає. Його ніхто не може оцінити, бо зали повні, все зашибісь, класику ставлять, все як би добре. Але чому їм? Чому, наприклад, умовно не “Гогольфесту”, або там не “Даху”. Чому? […] Є ще Спілка композиторів, Спілка художників… – взагалі хрін знає, що таке. Насправді це залишки, відрижки Радянського Союзу, які не виконують свої функції. Там сидять функціонери. І це все кодло цих людей, вони кажуть: “Ми –культура! Ми –носії духовності! Не чіпайте нас – ви зазіхаєте на святе”.

– І для того, щоб запустити живий процес (бо насправді енергії і пасіонарія багато тут в Україні, в кожному місті), буде створено мережу ось цих центрів для незалежного сектору. І тоді вони будуть проростати, і їм буде неважливо (в них ККД на вкладену копійку буде в сто разів більшим, ніж в держ старих структурах). І тільки після того, як вони сформують цю структуру, накопичать свої м’язи, […] накопичать свій потенціал, у них буде купа гастролей, купа колабораційних проектів, буде все-все-все, можна буде сказати: “дивіться, ось там вони коштують 5 копійок, а ви коштуєте 100 гривень. Напевно ви якісь хріновенькі, давайте будемо перегладати модель”. І далі можна пропонувати, показувати, як це виглядає… Або ви трансформуєтеся, або – sory.

– Всі погоджуються, що ні в одному місті країни (ні в одному – ще раз підкреслюю) немає простору, який асоціюється з сучасною Україною. Ні в одному місті немає публічного простору, куди ти можеш прийти зі своїми дітьми, можеш прийти сам, де тобі не соромно, де тобі комфортно (це, що формує твоє достоїнство)…

– “ПінчукАртЦентр”? Ну дивіться, по-перше, Пінчук зробив дуже круту річ свого часу: він ввів поняття в Україні сучасного візуального мистецтва (завдяки кураторам він запустив таку історію). Але […] все-таки це така лакшері-прилизана історія: там немає місця для дітей, немає місця для музики і немає місця для творчості – там тільки показують. Розумієте різницю? Я не кажу, що це не потрібно, це прекрасно, але немає саме громадського місця, в якому ти розумієш, що приходять люди твоєї крові. Ну як ми тут прийшли. Ось ви розумієте, що у Вінниці ці два дні – простір, куди ти приходиш і розумієш, що в принципі всі люди для вас більш-менш однієї крові. Є це відчуття? А тепер уявіть собі, що такий простір є системно в кожному місті. Це ж ви його створюєте. Але для нього треба фізичне місце, куди можна прийти. […]

– Я тестую по “Даху”. Якщо ходять люди в “Дах” і я розумію, що мені цікаво з ними (вони читають якісь правильні книги, вони слухають якусь правильну музику, дивляться якесь правильне кіно), мені є про що з ними говорити. Вони дивляться виставу, і у них виникають питання (я не даю відповіді, я задаю питання), вони бачать красивих людей на сцені… Тоді це класно, мені це цікаво.

– Що таке правильні люди, музика?… Це звісно “вкусовщина”, але є якісь загальноприйняті речі. Ну наприклад, якщо ти не читав Достоєвського, Джойса, Кафку, Толстого, то напевно щось у тебе проблеми. Якщо ти не дивився якогось Бергмана, Фелліні, Тарковського то напевно теж якось ну… І так далі. Знову ж питання: чи є в тебе генезис розуміння того, що із чого виникає, якісь смисли, філософські течії. […]

І потрібно шукати таких [правильних] людей, з ними спілкуватися, це теж дає ось це почуття смаку, інтелекту, душевного інтелекту, серцевого інтелекту… Це дуже важливо – думати серцем. […]

– Світ зараз настільки відкритий. Ви можете в будь-яку секунду народити все, що завгодно. Не ставте на себе цю печатку провінційності, другосортності й іншої хріні. Дерзайте! Світ безкінечний.

– Знову ж феномен “Даху” показує: нуль підтримки держави, нуль. За 25 років народилося стільки геніальних проектів. Це ж не тільки я такий весь прекрасний. Це люди, які прийшли: “Даха Браха. “Дах Дотерс”, “Це Шо”, “Нова опера”, той же “ГогольФест”… Робіть. Просто робіть.

Фото Марини Сербінович

Читайте також: Поплавський як символ культури: засновник «ГогольFest» розповів, як не загубитися на мистецькій мапі України. ФОТО

Читайте також: “Діалог через театр в нашому суспільстві не відбувається”: куратор “ГогольFest” Андрій Палатний про “культурну ін’єкцію” для України

Катерина Дядюк

See Full Bio