Випустивши кліп на нову композицію «Все, що тебе не вбиває» Дмитро Шуров разом із командою не тільки вчергове нагадав про важливу тему булінгу у школі, але й свідомо чи несвідомо запустив флешмоб, де українці діляться своїми історіями про цькування або неприйняття.
Нещодавно гурт Pianoбой презентував пісню «Все, шо тебе не вбиває» і кліп на неї. Кліп показує життя школяра, який в своєму класі став білою вороною. На нього або не звертають уваги, або принижують через те, що він не такий як всі. Відео акцентує увагу на проблемі булінгу (цькування людей їх оточенням). З цим найчастіше стикаються діти, яких атакують однолітки.
У Вінниці евакуювали школу через сварку двох учнів, які розпилили газ
– Всім “не таким, як усі” присвячується! Не бійтесь бути собою, навіть якщо ви не схожі на більшість. Ті, хто нас любить, роблять нас сильними, а ті, хто ненавидить – нестримними. Кожна людина унікальна у світі. А все, що тебе не вбиває, нехай тебе не лякає, – закликає фронтемен гурту вінничанин Дмитро Шуров.
-В цю пісню я вклав переживання і сильні емоції, пов’язані з багаторічним пошуком себе у світі. Як і всі інші прості люди, я проходив через неприйняття оточуючими мого «я» і моєї музики, через “підстави” колег і недовіру друзів, через розчарування в собі і недовіру до зовнішнього світу, – прокоментував вихід кліпу музикант.
Після виходу кліпу у мережі поширився флешбом #ВсеЩоТебеНеВбиває, де користувачі діляться своїми історіями про цькування або нерозуміння в школі. До флешмобу долучаються і зірки українського шоу-бізнесу. Так, переможниця «Євробачення 2016» Джамала розповіла у Фейсбуці про те, що багато разів у своєму житті стикалася із цькуванням, яке тоді ще ніхто не називав булінгом.
– Як мене тільки в школі не обзивали! Говорили, що у мене «безглузде прізвище», що я «задрот», «Пеша» (бо любила співати в класі). А скільки довелося вислухати з приводу своєї національності і релігії! У музичному училищі це, до речі, тривало, щоправда, вже не в такій мірі. Коли в 17 років я вирішила вступати до консерваторії, всі говорили: «куди ти рипаєшся, село, сиди на місці». Таких історій були десятки на різних етапах. Але знаєте, до якого висновку я прийшла? Якщо ти не подобаєшся якимось людям просто тому, що ти інший, значить, ти робиш все правильно, ти на вірному шляху.
Сам автор тексту та музики Дмитро Шуров також розповів у Фейсбуці свою історію:
-Коли мені було 10 років, ми переїхали в іншу квартиру. В 4-й клас я пішов у нову школу.
Класи були переповнені і мені не залишилось місця за партою. Класний керівник вирішила посадити мене вчитися за підвіконня, де я і сидів всю першу чверть. Це була класика жанру: школа у спальному районі, культ фізичної сили. Діти ставились до мене, як до прокаженого, ніхто зі мною не дружив, всі ржали, тому що я сидів «боком» і мої речі постійно падали на підлогу. Я був ідеальним персонажем для тролінгу: дрищ в окулярах, танцює бальні танці, грає на піаніно. Почалася зима, з вікна дуло, я захворів і пропустив два тижні школи. Коли я повернувся, за підвіконням вже сидів інший новий учень і мене вирішили добити: посадили за вчительський стіл поруч із вчителькою.
Там я намагався вчитися, але відчував такий тиск, що мої до того чудові оцінки впали нижче плінтуса. Батьки перевели мене у наступну школу, де був трошки інший контингент. Все те, над чим насміхались у попередній школі, тут зненацька стало перевагами: коли я став «містером Школа», мені допомогли й бальні танці, й гра на піаніно, й спів. Згодом я виграв декілька олімпіад, поїхав як один із кращих учнів у “Артек”, а вже у останніх класах – вчитись за обміном у Францію та Америку. В цій школі я знайшов друзів та однодумців.
Якщо ви думаєте, що цій історії кінець, то помиляєтесь) Все життя – це постійні емоційні американські гірки. Коли я записав перші пісні для Pianoбоя, були лише 3 людини, які в них повірили, причому всіх їх звали Андрій: Хливнюк, Кузьменко, Шабанов. Віри цих трьох і моєї власної мені було достатньо, щоб рухатись вперед. Завжди знайдуться люди, яким ти не подобаєшся. Завжди будуть хейтери. Але це не привід відмовлятись від своєї мрії, своєї суті, та від пошуку своїх людей.
Шуров закликає ділитися не лише злетами, але й падіннями, які роблять нас сильнішими. А VежА вирішила поцікавитися у вінничан чи стикалися вони з булінгом у школі та що зробило їх сильнішими.
Максим Філанчук – директор департаменту культури Вінницької міської ради
– Я навчався в школі у період Радянського Союзу і тоді не дуже модно було займатися музикою. Тебе сприймали як інакшого і особливо дружити не хотіли ще й через те, що був постійно зайнятий, бо різні уроки в музичній школі чотири рази на тиждень. Тоді не любили тих, хто читав, розвивався, займався мистецтвом і дещо насміхалися з нас. А у нас ще й були теки такі червоні із скрипковим ключем, то йдеш по вулиці, а хлопці насміхаються.
В певний період я вже думав покинути музичну школу, думав бути як всі – ганяти м’яч в дворі, грати в «козаки-розбійники», але бабуся вчасно мене вмовила не кидати музику. Я багато в чому їй завдячую. Це навчання зробило мене сильнішим.
Діана Подолянчук – танцівниця, засновниця танцювальної школи «Шахіна», викладачка та волонтерка
– У першому класі одна вчителька, знаючи, що у мене проблеми зі слухом, садила мене на останню парту, щоб я диктанти на 2 писала. Ця тема для мене є актуальною, але вже не болючою. Я зробила зараз багато висновків. Перший – вміти прощати себе та оточуючих. У кожного свій біль та страхи, тому вони так роблять. Друге – не ламатись, а бути сильною: встати та піти. Третє – не боятись відрізнятись від інших, не боятись досягати успіху, отримувати 5 за уроки, не бігти з уроків , коли всі біжуть і просто розвиватись далі. Як показало життя, ті , хто в школі були дуже борзі та агресивні – не всі досягли успіху в житті. Мабуть, коли я пішла на один ТВ проект (танцюють всі), і пройшла, а потім мене запросили на “Половинки” на “Новому каналі”, я зрозуміла, що все в житті зробила правильно. Головне – не дати погасить свій внутрішній вогонь та бажання жити.
Назарій Давидовський – священник, викладач, співак, керівник хору «Соломія»
– Не всі сприймали мої релігійні переконання, а також те, що я ще ходив до музичної школи займатись класичною музикою. Я б не сказав, що це було дуже агресивно і систематично, абсолютно ні. Але певні моменти траплялись. Сьогодні на це дивлюсь, як на частину життєвого досвіду. Мене це вчило бути більш твердим у своїх намірах, переконаннях і діях.
Інна Масленчук – лікарка, проектна менеджерка у сфері охорони здоров’я
– У молодших класах, особливо в пубертаті, я дуже комплексувала із-за своєї зовнішності ( в мене була проблемна шкіра обличчя, трохи надмірна вага, особливо коли я кинула балет) із-за цього мене тролили в школі хлопці та обзивали образливими словами, найчастіше “Інна – жаба”. Не можу сказати, що це сильно мене бентежило, але інколи це переростало в агресію та бійки в школі. Та й друзів у мене було дууууже мало. Лише в старших класах, коли я схудла і пішла на футбол, – в мене з’явилися друзі та якась увага від чоловічої статі, яка була дуже потрібна дівчаткам такого віку я вважаю, для самоствердження. “Булінг” в моєму випадку виховав в мені “воїна”, який гне свою лінію і ні на кого не зважає, але інколи проявляє агресію у важливі моменти спілкування з чоловіками.
Максим Студілко – громадський діяч, директор з розвитку ВОПО «Джерело надії»
– Школа це не лише диктанти, оцінки та підручники, а ще і цілісний процес становлення молодої особистості. Шкільний клас – цілком замкнуте середовище, в я йому встановлюється своя ієрархія. І як показують дослідження – переважно розподіл ролей є досить типовим. Кому цікаво – є відповідні статті. В моєму випадку все було досить неоднорідно. В першому-другому класі я був хуліганистий. Весь щоденник був червоний за поведінку) в третьому зламав руку і якось все пішло на спад. Позаяк не вмів швидко бігати, то іноді наривався на кепкування. З випадками відвертого булінгу зустрічався кілька разів, коли хлопці з старших класів забирали кишенькові кошти. Але системним процесом це не було.
Фото та відео з офіційної сторінки гурту “Піанобой” та архівів Vежі
Дякуємо!
Тепер редактори знають.