12 солдатів, котрі отримали поранення у зоні АТО, доставили до Вінниці літаком із Харкова вчора, 19 грудня. За день до цього хлопці брали участь у боях в районі Світлодарської дуги на Донеччині, відбиваючи атаку ворога.

Як відбувався бій, чи рівними були сили українських військових та агресорів – журналісту VежА погодився розповісти боєць 54-ї бригади, котрий прибув до Вінниці на лікування.

За повідомленням  Міноборони, 18 грудня бойовики атакували позиції ЗСУ на Світлодарській дузі з метою просування в бік населеного пункту Луганське і захоплення стратегічно важливих об’єктів. Вони вели вогонь з населених пунктів, що не надавало можливості адекватного реагування у відповідь, з метою недопущення втрат серед мирного населення. В результаті атак бойовиків у неділю, 18 грудня, загинуло 5 бійців, 16 військових дістали ушкодження. За неофіційними даними, загиблих було щонайменше 19.

Олег із позивним «Акула» виявився єдиним із 12 поранених, хто погодився говорити із журналістами про події на дузі та загалом розповісти про обстановку в зоні проведення бойових дій. Проте фотографуватися погодився лише у балаклаві. Власного прізвища боєць також вирішив не називати.

• Знаєте, у мене сім’я, доця. Та й служити я ще хочу – контракт на три роки підписував, – каже Олег.

«Акула» родом з Вишгорода, що на Київщині. Доброволець. Служить за контрактом із початку 2016 року у першій роті 54-ої окремої механізованої бригади. Посада – наводчик-оператор БМП-1.

«Вони по нас стріляють – а ми не можемо нічого зробити»

• Це був мій перший реальний бій. Досі мені не вдавалося нормально стріляти навіть на полігоні. Та я дуже хотів навчитися. Щоб служити, а не просто в окопі сидіти. Та не всі були до такого готові – люди розгубилися, не знали що робити. Слабкодухі просто «ламались» на місці. Бо у нас руки зв’язані практично, – обурюється боєць. – Вони по нас стріляють, підлазять до позицій, снайпери знімають наших хлопців. А ми не можемо нічого зробити. Бо ж Мінські угоди. Нашу позицію розбивають мінометами, хлопці просто гинуть.

Але 18 грудня бійцям таки вдалося дати відпір та відвоювати стратегічно важливу точку бойовиків, з якої ті бачили українські позиції наче на долоні.

• Бій почався з самого ранку. Вони підбирались до наших позицій. Ніби просто вчергове відпрацьовували тактику – обстрілювали з мінометів. Нам довелося якось дати відповідь, приїхала «спецура». Пішли в наступ – відібили їхню позицію. Вони не очікували цього, не зрозуміли навіть, що відбувається. А ми «віджали» у бойовиків верх: точку, з якої добре було видно наші позиції і звідки працювали їхні снайпери, – розповідає «Акула».

«Я не знаю, як лишився живий»

Те, що залишився в живих, Олег називає дивом – снаряд з міномета впав прямо біля нього, коли той з поля бою відтягував товариша.

• Біля мене впав снаряд – аж відкинуло. Від вибуху контузило. Пощастило, що був за бронею – так би осколками посікло. Я аж два хрестики ношу з собою. Бог, мабуть, допомагає – хоче, щоб я до сім’ї повернувся. Мене з іншими хлопцями доставили в Харків на вертольоті, звідти – літаком до Вінниці. Лікарі кажуть що у мене сильна психологічна травма… А тут тихо, спокійно. Якраз відпочину трохи. А ще постійно приходять волонтери – провідують, приносять гостинці від людей, одяг.

«Це якась несправедлива війна»

Найбільше у цій війні «Акулу» обурюють дві речі – небажання українців захищати кордони держави та Мінські домовленості. Бо через них в української сторони нерівні сили.

• У них на кожній позиції стоїть кулемет калібру 12,7, працюють по нас мінометами, САУшками. Були моменти, коли на нашу сторону за 3-4 дні 600 мін впало. А ми жодного разу не стрельнули. Та й чим – маємо лиш автомати з калібром 7,62. Але дуже важко це пережити – моїх побратимів багатьох вже немає. Дуже багато втрат у батальйону «Київська Русь».

– А як міжнародні спостерігачі реагують на ці порушення?

• Скільки часу я служу – один раз бачив тих спостерігачів. На передову вони не їдуть – бояться.

Сумно бійцю і від того, що українські хлопці і чоловіки забувають про свій обов’язок – захищати.

• Я пішов служити, бо розумів – якщо не ми, то хто там буде? Я бачив як приходять хлопці в частину і пишуть відмови, щоб не служити. І людей катастрофічно не вистачає – один боєць служить за трьох. Я, до прикладу, чергування на посту несу цілу добу. І часу на те, щоб відпочити, просто не вистачає. Хронічно втомлений, щоразу йшов на чергування і ніс на собі близько 60 кілограмів вантажу: це і бойове спорядження, і їжа, і дрова. Щоб було більше людей – було би набагато легше.

«Не бачу, як росте моя донька»

Перед тим як Олег пішов служити, у нього народилася донька. Каже, саме вона й змусила зробити такий вольовий крок.

• Я не герой. Та я не хочу, щоб моя доця чи внуки бачили цю війну. Я не бачу як росте моя донька – за цей рік додому приїздив один раз на 10 днів. Але я не можу сидіти біля телевізора і дивитися як це все відбувається. Бо я потрібен там, – з надривом у голосі каже Олег.

До нової відпустки йому не вистачило зовсім трохи – 30 грудня він збирався з’їздити додому, щоб Новий рік зустріти з сім’єю.

• А тепер моя відпустка у Вінниці проходить. Вони самі до мене приїхали провідати. Плакали. Я заспокоюю: «Живий, при свідомості, ходити можу, хоч і кульгаю. Все буде добре».

Фото Андрія Завертаного

Віталія Мазур

Журналіст

See Full Bio