Попри те, що Вінниця вважається сучасним та європейське містом, тут є повно місцин, які нагадують про наше минуле. Частина з них знаходиться в напівзруйнованому стані. Сьогодні розповідаємо про “шоколадний будинок” також відомий, як Пошта.

Є банальна фраза, котру застосовують щоб описати якесь місто: “… це місто контрастів”. Так можна сказати і про Вінницю. Особливо про її центральну частину. Прогулюючись Соборною, бачимо як класична (і часто недбало відреставрована) архітектура поєднується із сучасною. Таке поєднання не завжди є доречним, зрештою, наш сьогоднішній матеріал не про це.

Звертаємо з центральної вулиці міста й потрапляємо в історичний район Єрусалимку. Тут також присутня архітектурна мішанина, але цього разу модерн початку ХХ століття перемішаний із радянським безіменним практицизмом. Чи може краще назвати його “правильным социалистическим обликом”?

Як би там не було, а Єрусалимка (мова йде про район сучасної вулиці Магістратської від її початку і до перетину з Театральною) це чудове місце для прогулянок. І ще краще місце для пошуку закинутих будівель.

Єрусалимка (також відома як Єрусалимівка) – це квартал єврейських ремісників, містечкове бароко, що сформувалось у Вінниці в XVIII столітті. До масової забудови міста на початку ХХ століття це було скупчення дерев’яних та глинобитних будівель. Через це часто спалахували пожежі.

На вулиці Симона Петлюри (колишня Чкалова) найбільше уваги викликають дві будівлі, що розташовані одна навпроти іншої. Ідеться про приміщення Вінницького обласного радіо та колишню пошту через дорогу.

На перший погляд вона виглядає досить цікаво і, навіть, романтично. Все завдяки плющеві, яким споруда вкривається густо з настанням теплої пори року.

Але варто придивитись уважніше і магія зникає. Одразу помічаємо чорні отвори вікон (з ґратами на першому поверсі), пощерблений та облущений фасад, зламані двері, заіржавілий паркан без хвіртки.

Наприкінці ХІХ століття у Вінниці на 19 тисяч мешканців було 1629 житлових будівель і тільки 99 з них кам’яні. Згодом, коли Микола Оводов (тодішній міський голова) та Григорій Артинов (головний архітектор міста) взялись за розбудову Вінниці, все змінилось в кращу сторону.

Будинок, про який ми сьогодні говоримо, було споруджено вже тоді коли процес розширення міста досяг свого піку і почав йти на спад – у період між 1914 та 1916 роками. Вважається, що спроектував будинок Мойсей Ваксман, але існують гіпотези, що без впливу Артинова тут також не обійшлось. Все ж таки він тодішній головний архітектор міста.  Двоповерхова будівля належала водночас міській думі та родині Ваксманів. Позаяк як кошти на будівництво виділили і ті й інші, то споруда стала спільною. На першому поверсі облаштували поштове відділення та телеграф, а другий поверх був приватною власністю Ваксманів.

Цікаво, що в народі його називали “шоколадним будинком” через характерний світло-коричневий колір фасаду.

Обходимо будинок ззаду і зустрічаємо ще більше плюща та занепаду.

Всередині бачимо високі стелі, великі вікна та гори будівельного брухту під ногами. Цегла, каміння, штукатурка та море пилу. На другий поверх потрапити не легко – сходи майже повністю стерлись. Стіни, як то заведено в покинутих приміщеннях, розмальовані. На одній навіть є велике графіті.

На першому поверсі та в підвалі колись були гори сміття. Кажуть, що місцеві жителі із сусідніх вулиць, де не було сміттєвих баків зносили відходи сюди. Звичною була ситуація, коли перед будинком зупинявся автомобіль, відчинялись двері й пакет сміття летів у напрямку споруди.

Зараз всередину просто так не потрапиш. Вікна заґратовані, двері на замку. Минулого року хтось зламав замок на ґратах задніх дверей. Сьогодні ж можна зайти хіба в підвал. Двері в який спочатку було просто причинено, а через кілька тижнів  узагалі вибито.

Після звільнення Вінниці від німецьких військ в 1944 році в будинку ненадовго облаштувався СМЕРШ (від гасла “Смерть шпионам!” – відділ контррозвідки Народного комісаріату оборони СРСР). Вони проводили фільтраційні перевірки серед вінничан на предмет співпраці з нацистами.

Поштамт проіснував тут до початку 90-х, з тих пір будівля закинута. В середині 90-х орендарем будинку стала Вінницька торгово-промислова палата. Тоді ж організували проведення протиаварійних та консерваційних робіт. А саме було демонтовано аварійні конструкції, розібрано прибудови, зміцнено внутрішні перекриття залізобетонними плитами. Загальна вага тих плит відповідає вазі 16 слонів, себто більше 60 тонн. Також ремонт даху, який до того був зруйнованим. Завдяки цьому будинок досі стоїть.

29 травня 2015 року на 64-й сесії міської ради 6-го скликання було прийнято рішення “Про надання згоди на безоплатне прийняття з державної у комунальну власність територіальної громади м. Вінниці будівлі – пам’ятки архітектури місцевого значення «Пошта» за адресою: м. Вінниця, вул. Чкалова, 24». Однією з умов прийняття такого рішення було те, що будівлю не буде приватизовано та використовуватиметься вона тільки в суспільно-корисних цілях.

Не дивлячись ні на що, вінницький “шоколадний будинок” є чудовим зразком архітектурного модерну початку ХХ століття. Це чудові двері, які, нажаль, вже неможливо врятувати. Це гарний, кований паркан, який легко відновити. Це прекрасні великі вікна та фасад, що радує око. Це потенційно дуже милий та привабливий палісад (якщо з ним відповідно попрацювати). Не забуваймо і про оригінальний “шоколадний” колір.

Навіть в такому стані, як зараз, колишня пошта виглядає приємніше, ніж зразки сірої, однотипної радянської архітектури.

В разі вдалої реставрації існує тисяча і один варіант того, що могло би тут бути: музей, молодіжний центр, креативний простір… Тим паче, що стан дозволяє, адже він не аварійний і коштів на відновлення піде набагато менше, ніж могло би бути (чи вже було) витрачено на відновлення будівель подібного типу у Вінниці.   

Та все ж, поки що це тільки чергова закинута будівля, яку ми бачимо, але поки – майже не помічаємо.  

Микола Геркалюк

See Full Bio