– Mental state – якщо це не буде гучно сказано, це мій “record label”– каже Нікі Нік. – Я шукаю артистів та випускаю їхню музику на своєму сайті. В основному те, що ми випустили, це хіп-хоп та джангл. Джангл – стиль електронної музики, семпли зі шматочків ударних та інших інструментів. 

– Я починав з російського репу, потім слухав й інше. Десь у чотирнадцять років я познайомився з вінницьким гуртом “Падваротня”. Вони казали “Давай малий, пиши текст, ми тобі зробимо кліп, будеш читати реп”. В основному вся ця історія творилась на “Варшаві” (район у Вінниці, – прим. ред.). Це був мій перший проект, з гуртом ми їздили на фестивалі, в тому числі як учасники змагань в Калуші.

Моє основне хобі – музика, як виробництво, так і колекціонування вінілів, аудіокасет. Купляю чисті касети і записую вдома на магнітофоні. Писати реп можу в будь-якому настрій, музика просто виходить інша. З українського репу я слухаю київську команду “Тулим”, з вінницьких – “Падваротню”. “Альона Альона” здається зачитує технічно, біти круті, але в цілому такий образ мені щось не дуже “заходить”, в плеєрі у мене її немає. У моєму плейлисті – київська реггі група “JahMan’sLove”, більше старого, ніж нового репу. 

«Хіп-тяж» це Гук, Андре і атмосфера того часу, ми тоді горіли цим. Тоді просто можна було написати у соцмережі «хто хоче дати інтрев’ю» і з’явилась би ціла черга з бажаючих. 

— Ми придумали його разом з Андре (вінницький репер, один із ведучих “Хіп-тяжу”, – прим. ред.) в машрутці, розвинули цю тему на студії у підвалі в Тяжилові. Ми представлялись як телебачення, бо ми боялися що в підвал мало хто прийде. Вони (гості – прим.ред.) ще дуже дивувалися, що треба їхати на Тяжилів. В перший день ми відзняли людей десять, взагалі було десь три-чотири днів зйомок, потім відео поступово викладали в інтернет.

Коли гості спускалися в подвал, у них аж округлювалися очі: вони бачили руїни, бачили що у тій студії купа інших людей, цілі трибуни. Ми їх завжди просили помовчати, бо цей сміх не можна було зупинити. 

Це була повна імпровізація, жодних питань ми не готували. Було три основних питання, які звучали у кожному інтерв’ю, одне з них “що у Вінницькому репі є тортиком, а що “екскрементами”. Те що відбувалося за кадром – це було набагато смішніше та емоційніше, а те що попало на відео – це лише 10 відсотків від того дійства, яке було у студії. У нас не було навіть мікрофону, інколи – світла. Ніхто нікому не платив: відеооператору подобалась ідея, він горів цим, як і ми, тому робив відео безкоштовно.

Я відношусь до цього шоу як до «іскри», яка яскраво загорілася і так само швидко потухла. Це шоу вже не можна буде реанімувати, я думаю. Ми вже зовсім інші люди, зараз інший час. 

Колись ми з другом виступали в Козятині, це була агітація за Катеренчука. Прийшов весь Козятин, там виступав “ТНМК”. У нас була пісня, де ми нарізали шматочки з їхніх треків, і потім коли ми виступали, Фозі стояв перед сценою і слухав нас. Я не знаю, з чим можна зрівняти ці емоції: це був мікс зі страху, адреналіну та азарту. 

Тоді не було чіткого розуміння, що ти зробиш трек і зможеш його продати, тому всі “позливалися”. Є велика конкуренція, мало хто знає, як це зробити. Я не бачу такої кількості виступів та концертів зараз, такого руху вінницьких реперів, місць де вони збираються. Можливо вони читають реп вдома, але на вулицях я такого не помічаю. Не знаю, з чим це пов’язано. 

– Треба розуміти, що тоді Вінниця на стику дев’яностих та двохтисячних – це були “гопніки”, а бути нормальним тоді – це ходити з бритою головою на ”спорті”. Головна дискусія у місті була про те, що краще – Адідас, Найк чи Пума. Скейтборди, широкі штани, графіті дуже не вписувалося в тогочасні реалії Вінниці та пострадянської України, але я зрозумів, що це моє. 

У Вінниці тоді не було такого поняття як “сольний концерт”, не було виконавця (репу – прим. ред.), який міг сам зібрати зал. Це були “солянки” з 5-10 виконавців, імена яких писалися на афішах, вони розклеюються по місту, “гуляли” інтернетом.

Були ті, кого підтримував весь зал, і ті, кого підтримували тільки їх “кєнти”. Вийшов, дві-три пісні прочитав – і наступний. Були всякі конкурси, фрістайл, ну як доповнення. У Вінниці був щорічний фестиваль “Інтенсивна терапія”, від імені “VinRap”, яку влаштовував Станіславський. Один раз в “Міленіумі”, ще одного разу в “Зорі”.

Український реп ні школи, ні традицій, ні впливу не має. Я не кажу, що реп мають читати тільки чорношкірі, але після майже двадцяти років незалежності – у нас немає яскравих представників репу. Можна перерахувати ТНМК, “Грибы” та частково “Пятница”. В Росії там батлові майданчики, фестивалі, лейбли, круті групи – це просто не порівняно. Звісно вони диктують моду. Попса у нас крута, а рок і тим паче реп програє, не знаходить такого відголосу в серцях мас.

– “Падваротня” – реп-угруповання, об’єднання МС, які роблять реп в стилі старої школи або в стилі “золотої ери хіп-хопу” та всіляко пропагандують культуру хіп-хопу у всіх її проявах, – розповідає про гурт Олексій. – У різний період часу у нашому складі було від семи до одиннадцати людей. Коли я потрапив до команди у 2008 році, я тільки-но закінчував школу, дехто вчився університеті, усі інші працювали.

У нашого угруповання був свій магазин “Stuff”, франшизу якого відкрив наш старший – “Латінос”. У нас були хлопці, які закінчили школу з червоним дипломом, дехто знімав відео для Мадонни, для російського хіп-хоп гурту Bad Balance.

Раніше люди скептично та з острахом ставилися до реперів, тому не всі клуби дозволяли проводити у них концерти. Ця організація примушувала їх дивитись нас по-іншому. Частіше всього ми виступали в “Кумбарах”, в “Зорі” було найлегше організувати якийсь захід, а перший мій виступ був в “Амагамі”. У нас був свій андеграундний клуб, колишня СТО, де ми робили закриті вечірки.