Від “пекельного” народження до Діамантової зірки якості: історія Вінницького інструментального заводу. ФОТО

Оновлено: 26 Травня 2021, в 11:37

Створений у післявоєнні роки Вінницький інструментальний завод будували в умовах нестачі фактично будь-яких матеріалів. Згодом він став одним з передових в радянській промисловості та отримував відзнаки на світовому рівні. На відміну від більшості великих промислових об’єктів, завод не збанкрутував та продовжує працювати і в наш час.

Цей текст не є історичним дослідженням, більшість матеріалів взято з книги Л. Г. Степового “Вінницький інструментальний завод. Історичні нариси (1946-1996)”

Історія Вінницького інструментального заводу розпочинається з повоєнного розширення промисловості в СРСР. Багато промислових об’єктів потребували відновлення, адже були знищені тією чи іншою стороною в роки війни, решту створювали з нуля. Окрім фінансування, усе це потребувало великої кількості металоріжучих інструментів. Продукція вже існуючих заводів (московський “Фрезер”, Томський інструментальний завод тощо) вважалась застарілою. Саме тому Раднаркомом СРСР було прийнято рішення про створення трьох нових інструментальних заводів у Вінниці, Львові та Вітебську.

Читайте також: Скелет хімічного динозавра: життя і постапокаліпсис вінницького “Хімпрому”. ФОТОРЕПОРТАЖ

Повоєнний дефіцит та особливості заводобудування

Для майбутнього заводу міськвиконком виділив три варіанти ділянок: будівлю краєзнавчого музею, територію трамвайного парку (ймовірно, йдеться про перше трамвайне депо на березі Бугу в районі сучасного Центрального мосту) та колишню базу облспоживсоюзу. Остання ділянка площею 4,86 га розташовувалась за межами міста біля Тяжилівського шосе. Саме її обрали в якості місця для будівництва заводу, адже прилегла територія не була забудована і це давало змогу в подальшому розширювати завод.

 

Коли в лютому 1946 року до Вінниці прибули Олександр Красноярченко (директор майбутнього заводу), Григорій Мотайло (головний інженер) та Василь Бутримович (головний механік), біля Тяжилівського шосе їх зустріло заросле кущами болото.

Поряд стояла напівзруйнована будівля, яка раніше була базою облспоживсоюзу. Влітку 1941 року радянські війська збирались підірвати будівлю перед відступом, але з невідомих причин не зробили цього. А під час окупації німці використовували частину приміщень в якості продовольчого складу, а решту обладнали під конюшні.

Красноярченко з колегами мали багато роботи. Влітку 1946 року до Вінниці мала прибути перша партія обладнання з німецького інструментального заводу в Інстербурзі (тепер Черняховськ, Калінінградська область, Росія). До тих пір потрібно було найняти працівників та підготувати цехи для верстатів.

 

Одним з перших на існуючий тільки в проекті завод найняли шофера. Пізніше найняли вахтера, охоронця, завідуючого складом, інженера з обладнання, майстрів тощо. Перед будівлею встановили стовп зі шматком рейки – ударами по ній вахтер подавав сигнал про початок та кінець зміни.

Станом на 1 червня 1946 року завод вже мав відділ капітального будівництва, відділ технічного постачання, адміністративний відділ, бухгалтерію, відділ головного механіка та гараж. Більшість працівників займались прибиранням приміщень, заготівлею матеріалів та створенням бази інструментів. З останніми двома пунктами виникали проблеми, адже колективу заводу доводилось все шукати самотужки. Так, наприклад, перший автопарк з’явився завдяки покинутій німецькій техніці. Делегація від заводу поїхала в Томашпільський район, де свого часу велись запеклі бої та близько тижня оглядала пошкоджені “Мерседеси”, “Шевроле” та “Форди”. З брухту вдалося відновити 10 автівок.  

Коли 21 червня прибула перша партія німецького обладнання, працівники заводу не мали чим доправити верстати до заводу від залізниці. Зрештою їм вдалось домовитись зі Староміською машинно-тракторною станцією, обмінявши один токарний верстат на німецький трактор “Лянц-Бульдог”.

Державна реєстрація Вінницького інструментального заводу відбулась 5 серпня 1946 року. Саме цей день вважається офіційною датою створення підприємства.

Де знайти працівників та куди їх поселити?

Ще однією проблемою для адміністрації заводу став пошук фахівців-інструментальників. Наприкінці 40-х років минулого століття у Вінниці таких налічувалось одиниці, та й ті переважно вже мали роботу. Було вирішено самотужки навчати майбутніх спеціалістів безпосередньо на заводі. В подальшому їх відправляли на перекваліфікацію на московський завод “Фрезер”.

 

Коли проблема кадрів почала вирішуватись, постала інша – житло для працівників заводу. Хто не мав власного житла поблизу заводу, почали копати собі землянки під крутим схилом правого берегу річки Тяжилівки. Навіть для такого примітивного житла були необхідні будматеріали. Частину матеріалів (окремі частини ящиків від обладнання) виділяв директор заводу, але цього було замало, тому почастішали випадки крадіжок. Так, водій Нечипорук намагався витягти дерев’яний стовп з огорожі. За цією справою його знайшов вахтер. Зрештою, Нечипорук отримав догану та попередження.

На початку 1947 року на заводі працювало вже 137 чоловік. Всі вони не могли поселитись в землянках. Тоді адміністрація заводу віддала частину підвалу в головному корпусі під гуртожиток. Там поставили кілька лавок, стіл, рукомийник та “буржуйку”. Це був перший в історії Вінницького інструментального заводу жіночий гуртожиток. Одна з працівниць заводу Євгенія Гончарук народила там доньку Світлану.

 

Але й цього не було достатньо. Щоб вирішити житлове питання хоча б тимчасово, директор заводу наказав переобладнати дві кімнати біля головного входу до будівлі заводу під гуртожитки. Аби запобігти захворюванням на тиф, металеві ліжка обробляли паяльною лампою, а жителі гуртожитку проходили санобробку і отримували 25 грамів мила. Санобробку потрібно було проходити щомісячно і отримувати про це відповідну довідку. За її відсутності з гуртожитку виселяли.

 

Питання житла почало вирішуватись пізніше. Станом на 1962 рік велику частину працівників розселили по 500 новозбудованих будинках в Тяжилові та на Старому місті. Але кількість працівників постійно зростала: в 1960 році – 626 чоловік, в 1965-му – 1407, а в 1970-му – 2133.

До 1970 року заводом було побудовано 10 305 квадратних метрів житлової площі, а з 1972-го по 1996-й роки – 36 850 квадратних метрів.

З перших днів існування Вінницького інструментального там почали запроваджувати жорстку дисципліну. За найменше ухилення від виконання своїх обов’язків робітники отримували догану. Невихід на роботу без поважної причини або невиконання наказу керівника вважали дезертирством і карали максимально суваоро. Тільки в першому кварталі 1947 року за “дезертирство” під суд віддали 12 працівників.

Польова кухня і каторжна праця

Першу їдальню на заводі обладнали в травні 1946 року. Це була солдатська польова кухня, яка пропонувала одну страву: борщ/суп або кашу.

– Кухня стояла на рівному майданчику, над нею на чотирьох стовпах розтягнули брезент. Нам насипали в миски борщ чи кашу і ми розходились, хто де примоститься – на камені, колоді чи просто на траві і так би мовити, “приймали їжу”. Ні столів, ні лавок ще не було. Коли починався неочікуваний дощ, всі ми дружно бігли до будівлі заводу і заздрили тим кільком, які були ближче до кухні й ховалися під брезентом. Я потім став хитрішим і далеко від кухні не відходив. Так і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марусею Губрій, яка працювала кухарем, – спогади водія Григорія Кушніра.

 

Вже в серпні облаштували тимчасову їдальню з чотирма столами, вісьмома лавками, двома каструлями на 40 літрів тощо.

Одним з необхідних для розбудови заводу будівельних матеріалів було вапно. Його видобували в кар’єрі поблизу села Сербинівці Жмеринського району. В червні директор заводу відправив туди групу чоловіків для заготовки вапна. Вони повернулись наступного дня і сказали, що працювати в таких умовах неможливо. Після цього на заготівлю вапна було вирішено відправити групу з восьми жінок.

– Кар’єр був розташований в лісі неподалік від залізничної станції. Температура в ньому була вище 40 градусів і через пил дихати не було чим. Нас рятувало взуття на дерев’яній підошві та протигази. Все одно в декого йшла носом кров і втрачали свідомість. Вантажили вапно лопатами на вагонетки, які вручну штовхали рейками вгору. Робота дійсно була пекельна. В подальшому посилали і чоловіків хто міцніший, – за спогадів Марії Губрій.

Вже у Вінниці, коли вапно відвантажували з вагонів, протигазів для робітників не вистачило. Їм доводилось набирати в легені побільше повітря, застрибувати до вагону і працювати наскільки об’єму легенів вистачить. В якості премії за таку роботу працівникам видали по одному стакану пшона.   

Проблеми з дедлайнами та довгоочікувана реконструкція

Головним завданням на 1946 рік для Вінницького інструментального заводу був запуск першої черги виробництва. Виконати його не вдалось, адже протягом року 53 людини звільнились, не витримавши умов праці. Коли нарешті вдалось запустити виробництво, виникли проблеми з електроенергією. Починаючи з лютого 1948 року робітники, які працювали за верстатами йшли у вимушені тижневі відпустки через постійні перебої з живленням. Всі, кому для роботи не потрібна була електрика, могли працювати до кінця робочого дня при свічках.

 

В 50-ті роки керівництво заводу зрозуміло, що підприємство потребує реконструкції. Проте, перші два проекти реконструкції мали безліч недоліків і не були прийняті. Тогочасний міністр верстатобудівельної та інструментальної промисловості СРСР Анатолій Костоусов не виявляв бажання розбиратись в проблемах вінницького заводу, а його заступник після двох відхилених проектів відмовився говорити про реконструкцію.

– В один з днів я сидів у приймальні міністра добу. Він кілька разів виходив і повертався до кабінету. При цьому вимагав, щоб я вийшов з приймальні та зайнявся своїми справами. Я сидів, але так і не потрапив до міністра на прийом – він категорично відмовився мене прийняти, – зі спогадів директора заводу П. А. Горобця.

 

Повернувшись до Вінниці, Горобець вирішив скласти акт дійсного стану справ на заводі. Ось що було виявлено:

– на площі, де мав би стояти один верстат, стоять два;

– проходи заставлені верстатами;

– на заводі немає води;

– немає перевдягалень;

– немає їдальні, їжу готують у дворі;

– всі управлінські служби розміщені в двох кімнатах площею 32 квадратні метри;

– опалювальна система не відповідає нормам, взимку температура повітря в цехах не підіймається вище восьми градусів;

– ремонтний та інструментальний цехи розташовані в сирих, темних підвальних приміщеннях. На голови працівників з першого поверху протікає емульсія.

Після того як цей акт був підписаний чиновниками на різних рівнях і потрапив до секретаря обкому партії, увагу міністра Костоусова таки вдалося привернути. Проте, замість узгодження реконструкції міністр запропонував перевезти завод з Вінниці на Урал. Після обговорень і нарад із заступниками, де директор заводу переконував не перевозити завод, міністр Костоусов таки погодився прийняти Горобця. За результатами наради було наказано терміново розпочати розробку проекту реконструкції Вінницького інструментального.

 

Проект був готовий наприкінці 1956 року. Він передбачав будівництво двох промислових корпусів площею 5600 квадратних метрів та 10 800 квадратних метрів відповідно, а також компресорної станції, адміністративної будівлі, їдальні та житлового поселення. Через проблеми з фінансуванням перший корпус був готовий аж в 1963 році, замість 1961-го як планувалось, а другий завершили в 1966-му. Після цього фінансування реконструкції заводу припинилось.

Спеціалізована продукція та товари народного споживання

Вінницький інструментальний завод спеціалізувався на виробництві металоріжучих інструментів. Окрім них там випускали товари народного споживання та іншу різнопланову продукцію. До реконструкції виробництво інструментів відбувалось у двох великих цехах: цех №1 – сирої обробки, цех №2 – термічної обробки. В грудні 1966 року ці два цехи розділили на три із замкнутим циклом виробництва. Наступного року було створено цехи з виробництва шпоночних фрез, зварювальних інструментів, насадних та дрібних інструментів.

 

В 1967 році заводу вдалося випустити продукції на 7 825 000 карбованців, що на 16% перевищило показники попереднього року.

Починаючи з 1967-го, в цеху спецінструментів почали створювати товари народного споживання. Першою продукцією стали спортивні гантелі та дитячі гойдалки. Ще до того на заводі виготовляли гаєчні ключі, плоскогубці, настільні лещата та садові ножівки. Розширюючи список товарів народного споживання, на заводі почали випускати столові та кишенькові ножі, викрутки, кілька видів парасоль тощо. Загалом більше 60 найменувань. З доволі незвичних товарів там певний час створювали металеві ручки-пера із зображенням Миколи Пирогова.

Протягом 1969 року товарів народного споживання було випущено на 91 000 карбованців, а в 1970 році на 124 000 карбованців.

В 1988 році до керівництва Вінницької області звернулись представники Київського інституту травматології та ортопедії з пропозицією розпочати у Вінниці виробництво наборів стабільно-функціонального остеосинтезу. З 1 січня 1989 року на інструментальному заводі було організовано ділянку № 21, також відому під назвою “Остеосинтез”. Над створенням перших зразків працювали понаднормово.  

 

– Пам’ятаю потрібно було терміново створити зразки для Києва. Часу було дуже мало. Працюємо першу зміну, другу, залишаємось і на третю. За півгодини до київської електрички завершуємо роботу і керівник технічної лабораторії везе їх до Києва, – зі спогадів працівника ділянки Семенюка.

Окрім цього там виготовляли металеві зубні протези та пінцети.

Діамантова зірка якості та підприємство в наші дні

Наприкінці 1990 року адміністрація заводу прийняла рішення різко скоротити об’єми виробництва. Причиною для цього стало зменшення попиту на більшість видів продукції.

 

Протягом 1990 року заводом було випущено продукції на 19 738 000 карбованців, а наступного року цей показник зріс на 3,1%. Проте проблема платоспроможності підприємств, які замовляли продукцію на заводі ставала все більш значною. Протягом 1992 року оплата за виготовлену і відправлену продукцію поступає на рахунки заводу з великою затримкою або не поступає взагалі. З цього приводу керівництво підприємства неодноразово писало листи до президентів та прем’єр-міністрів, але допомоги завод так і не отримав.

В 1993 році Вінницький інструментальний завод отримав міжнародну Діамантову зірку якості. А вже за три роки, коли заводу виповнилось 50 років, його перетворили у відкрите акціонерне товариство в процесі приватизації.

 

В наш час Вінницький інструментальний завод продовжує працювати, проте лише на 20% своєї колишньої території. Земельні ділянки та приміщення доводилось продавати через відсутність коштів на утримання та високий податок на землю. Заводу належить лише один корпус, де відбуваються всі етапи виробництва та будівля з прохідною. Підприємство виготовляє свердла, мітчики (інструмент для нарізання внутрішньої різьби), бурякорізні ножі тощо.

 

– Ми зараз є найбільшим в Україні виробником бурякорізних ножів. Десь 60-70% цукрових заводів є нашими клієнтами, – каже головний інженер Володимир Морозов.

Обладнання на заводі не оновлювали вже досить давно. Найновіший верстат було придбано в Німеччині на початку 2000-х років, уже тоді він не був новим. За словами головного інженера, подібну техніку досить важко ремонтувати, адже в Україні деталей до німецьких верстатів немає, а в самій Німеччині їх перестали виготовляти. Окрім цього завод час від часу купляє вживане обладнання в Україні.

 

Станом на грудень 2018 року на інструментальному заводі працює близько 100 людей.

– Коли я прийшов на завод, років 20 тому, тут працювало 500 чоловік. Зараз вже 100. Було й менше, але протягом останніх кількох років ми набрали трохи молодих хлопців, – розповідає Володимир Морозов.

Майже половина працівників – пенсіонери. В 2018 році, як і 1946-му у Вінниці важко знайти фахівців-інструментальників, тому молоді тут досить мало. Напередодні свят виробництво майже повністю призупиняється – за кілька днів до Нового року в цехах працює трохи більше 10 людей.

 

Нещодавно завод відремонтував другий поверх свого єдиного корпусу. В подальшому планується ремонт і третього поверху з облаштуванням душових та перевдягалень для працівників.

Вінницький інструментальний завод є одним з небагатьох підприємств подібного типу в Україні, які продовжують працювати. А в деяких випадках тільки тут виготовляють окремі інструменти. При цьому робітники працюють в досить складних умовах: холодні цехи (деінде все ж таки є обігрівачі), відсутність їдальні, перевдягалень та душових, середня зарплата 6000 гривень тощо. За словами головного інженера, в заводу є майбутнє, якщо йому допоможе держава. Зниження податку на землю, тарифів на електроенергію для підприємств дозволило б вкладати кошти в модернізацію обладнання та розширення виробництва. В серпні цього року заводу виповнилось 72 роки, але чи доживе він до наступного ювілею покаже лише час.   

Фото Андрія Завертаного