Олександр Мончак – старший лейтенант ЗСУ, учасник Революції Гідності та боєць АТО, батько трьох дітей, а ще великий книголюб. Перебуваючи в АТО чоловік не раз задумувався над тим, що залишить своїм синам, якщо загине. Саме це стало одним із факторів, що змусило бійця написану двомовну книгу «Країна Ведмежандія» – для дітей дитячою мовою про війну. 

Презентація невеличкої дитячої книги, яку варто читати і дорослим, відбулася цієї п’ятниці у хабі «Місто змістів». На подію прийшли вінницькі письменники, побратими Олександра та всі, кому цікава творчість автора.

В казковій манері Олександр коротко і просто розповідає історію, яка трапилася з Україною в останні роки. Головні персонажі – Ведмежандія (Україна) і Рашиця (Росія). Автор показує і різні типи українці, зображуючи їх ведмедями, ведмедями-трудівниками, зоопарковими ведмедями та ведмедяки-злюками.  Комар у казці – засоби масової інформації у Рашиці, що вражає у першу чергу через розумову слабкість будь-кого, хто не хоче роздумувати, вселяє думку-бацилу, що всі проблеми можна вирішити легко. Тут є і бджілки, і черв’яки, і колоради та бацили, а найстрашнішим персонажем – Гусениця-злиця, яка є безтілесним створінням, яка є правителькою (правителем) Рашиці. Основна мета Гусениці – жерти чужі землі, пам’ять, культуру і історію і видавати, ніби це все створила вона, а хтось все це понищив.

«Тим часом, зла країна Рашиця побачила, що ведмеді не чинять опору, і скористалася своїми прислужниками-черв’яками, які почали робити велику шкоду на землях Ведмежандії – Донбажандії та Лугажандії. Це так вразило і здивувало ведмедиків, що вони від неочікуваності аж посідали на дупки. Бо з країною Рашицею ведмедики не воювали вже давно, і гусінь-правителі навіть почали казати, що ведмеді їм брати. Тоді Гусінь-люка послала на Ведмежандію своїх братів – кровожерливих хробаків-злюк та жуків-колорадів. Дала їм багато техніки – танків, гармат, «градів», зброї, аби знищити Ведмежандію, а всіх ведмедиків поробити рабами, яких мали тримати в покорі ведмеді-злюки….»  (уривок із книги)

Загалом казка через яскраву образність дозволяє швидко зрозуміти хід подій та задуматися над багатьма речами, які відбуваються під час війни. Саме тому книгу зрозуміють не лише діти, але й дорослі зможуть подивитися на ситуацію під іншим кутом зору. Для того, аби всі зрозуміли приховані, але досить явні образи, Олександр також розписав дійові особи та що якими рисами вони наділені. Особливістю книги є і використані дитячі вірші українською і російською мовою.

Більшу частину презентації письменники ділилися своїми враженнями від книги, розповідали власні історії, акцентували увагу на тому, що це унікальна книга, бо написана про війну саме для дітей, а цю тему зазвичай оминають українські письменники, які пишуть для молодшого покоління.

– Чомусь письменники обходять увагою найменших читачів і вважають, що вони не готові до сприйняття цього. В принципі складно й написати для такої аудиторії, але якраз і свідомість дітей є тим неораним полем, яке пора засівати вічним, добрим і мудрим . Сподіватися можна лише на такі паростки любові, дружби, мужності і патріотизму на що в даному випадку сподівається і Олександр, – зазначив модератор зустрічі, письменник Вадим Вітковський.

Письменниця Галина Рибачук-Прач також відзначила те, що діти знають про війну і подекуди навіть більше, аніж дорослі, тому з ними не варто говорити про подібні речі:

– Ми боїмося говорити про війну дітям, а вони про це знають більше, ніж ми. Оскільки я спілкуюся з дітками 1-4 класу в різних школах України. Коли я запитую чи вони знають, що зараз в нас відбувається, вони мені це говорять самі. Тоді з ними я часом можу розмовляти як з дорослими, вони більше розуміють що відбувається, що це таке і вони мають знати більше. Звичайно, деякі моменти потрібно згладжувати.

Письменник  Микола Рябий, який свого часу став натхненником Олександра і той навіть «взяв в довге користування» його книгу з бібліотеки, відзначив, що писати для дітей – це надважка справа. А писати для дітей про війну тим більше. На думку пана Миколи, автор має сам стати дитиною, аби написати про це правдиво.

І Олександр став дитиною, дитиною, яка будучи на війні, малює щирі, світлі, реалістичні малюнки, в яких відчувається надія на краще і майбутня перемога. Саме малюнками автора прикрашена російськомовна частина «Ведмежандії». Для україномовної частини свої роботи надали діти із маріупольських і вінницьких художніх шкіл. Це їхнє бачення війни, країни, перемоги та внутрішніх процесів, що наразі відбуваються, це їхні мрії та надії на краще. Таким чином, книга поєднала в собі два погляди на ситуацію: дорослий – бійця, який був безпосереднім учасником війни та дитячий, якому також «болить» за рідну країну і мріється про мир. «Слава нації! Смерть ворогам!» – пишуть юні художники на своїх малюнках.

– Цю книжечку треба було видавати мільйонними тиражами і роздавати не тільки на Сході, але й у наших школах Вінниччини. І не потрібно відшуковувати тут літературної якості, відповідає вона жанру чи не відповідає – маленькі читачі цим не цікавляться. Вони не є літературознавцями і не читали про те, якою має бути казка. Вони просто вбирають і сприймають інформацію, яка написана тут, – зазначив Вадим Вітковський.

На презентацію також завітали бойові товариші Олександра. Один із них, Анатолій, зазначив, що зміст цієї казки просякнутий правдою та свіжим змістом.

– Ти один із тих, кому належить подякувати. Ти зумів говорити кров’ю дорослих дитячими поглядами, – сказав військовий.

Автор зізнався, що, перебуваючи на Сході багато думав про те, що залишиться його синам, якщо його вб’ють.

– Тяжко було особливо в серпні 2014 року, коли посунулася навала така на нас. Дзвонила дружина, давала слухавку дітям, син говорив «Тато тримайся», а мені нема чого йому сказати. Знаєте, така ситуація була, що ми не знали чи виберемося звідти, тому що стріляли по нас, не дивилися що ми там є. Якщо ми зважали на якісь норми, закони, то іншій стороні було байдуже. Ти стоїш на своїй землі, а по тобі гатять з мінометів, градів. І мені хотілося щось таке своїм дітям залишити. Я солдатам своїм завжди казав: «Дивіться, не дай Бог, щось таке трапиться, після тебе нічого не залишається, може якісь фотографії чи ще щось там». Мені хотілося щоб мої діти, якщо зі мною не дай Бог щось трапиться, мали якусь пам’ятку про тата, щоб знали що він був на цьому Сході, що він робив. Я у вільний час робив замальовки і відправляв дітям, – розповідає Олександр.

Чоловік додає, що згодом зрозумів, що свої діти це добре, але є й інші, яким також варто знати про це і вирішив видати невеличку книгу. Розповідає, що звернувся до письменника Вадима Вітковського і був впевнений, що це все буде легко, адже є волонтери, йде війна і така книга зараз на часі. Та в той період чоловік зрозумів, що насправді не все так просто. Але книга таки вийшла друком у видавництві «Твори» накладом у 1500 примірників. Більшість книг потраплять на Схід та в Крим. Олександр вважає, що вони потрібні не тільки дітям у цих регіонах України, але й військовим, а діти мають отримати їх з рук саме захисників, аби зрозуміти що вся ця історія – справжня.

Фото авторки

Марина Однорог

See Full Bio