Сьогодні, 26 квітня, минає 32 роки, як сталася наймасштабніша технохенна катастрофа в історії людства – аварія на Чорнобильській АЕС. З Вінницької області ліквідовувати наслідків були відправлені будівельники, пожежники, водії, зв’язківці – загалом тисячі людей.

Основна частина робіт була виконана протягом 1986-1987 за участю понад 240 тисяч осіб. Загальна кількість ліквідаторів, включаючи подальші роки, становить близько 600 000 чоловік.

«Чорнобильська катастрофа – техногенна, екологічно-гуманітарна катастрофа, спричинена двома тепловими вибухами і подальшим руйнуванням четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції, розташованої на території Української РСР, в ніч на 26 квітня 1986 року.

Руйнування мало вибуховий характер, реактор був повністю зруйнований і в довкілля було викинуто велику кількість радіоактивних речовин. Відбувся радіоактивний викид потужністю в 300 Хіросім. На думку багатьох людей, зокрема тодішньої голови Президії Верховної Ради УРСР Валентини Семенівни Шевченко, ця подія, так само як офіційна реакція на неї, що була продемонстрована у Москві, стала однією з причин розпаду СРСР» – Вікіпедія.

Нині у Вінниці є шість організацій «чорнобильців», завданням яких є допомога одне одному: юридична, фізична та просто психологічна. «Чорнобильці» мають змогу не тільки поспілкуватися між собою, а й зберегти пам’ять про подію.

Наприклад, ліквідатори та ті, хто їх знав – створюють книги. Презентацію однієї з них – «Дзвони Чорнобиля», котру створювали на основі загальновідомих фактів та згідно зі свідченнями родичів ліквідаторів – відвідала й VежА. Книга містить фотокартки, спогади та думки – усе, що пов’язано із  трагедією.

     

Чоловіки та жінки під час презентації потай витирали сльози, згадуючи тих, хто помер як Герой. Примірники книги отримали вдови ліквідаторів.

Врешті VежА поспілкувалася із тими, чиє життя 32 роки тому трагедія на ЧАЕС – змінила назавжди.

---

Микола Петрович Бойчук – Голова Вінницької обласної організації Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України». 18 днів працював у Чорнобилі інспектором у складі органів внутрішніх справ.

Як і коли Вам повідомили про трагедію? У складі якого підрозділу Ви працювали та що саме робили?

– Дізнався на травневі свята. Мене підняли по тривозі як офіцера, вже третього числа я з підрозділом працівників УМВС та зведеним загоном правоохоронців поїхав туди. Наша робота полягала у вивезенні людей, котрі там залишились, ми допомагали впоратись із покинутими тваринами, яких, звісно, було там багато. Дивилися також, щоб не було випадків мародерства, охороняли зону атомників, обслуговували станцію, бо ж процес мав бути безперервним.

Наскільки все якісно було організовано на Вашу думку?

– Мало хто розумів, як усе виконувати. В певній мірі, багато людей були зайві, бо треба було грамотно розподілити роботу.

Які були Вам видані засоби захисту? Яким було Ваше розуміння того, наскільки це може бути небезпечно?

– Нам видавали одноразовий респіратор-«пелюстку», який мав би захищати органи дихання. Через певний час вона ставала темно-зеленою: в неї вбиралися радіоактивні ізотопи йоду.

А як щодо населення? Як відомо, про факт аварії та масштаб наслідків громадянам розповіли далеко не одразу. На Вашу думку – наскільки замовчувалися факти та чому?

– Влада не думала, що інформація так розповсюдиться світом, сповістили наших громадян із великим запізненням. І це страшно. Що тільки казати про молодь та дітей: радіоактивний йод вплинув на щитовидну залозу. Різниця в тому, що країни Європи впоралися із цим йодовим навантаженням, а в нас цього не зробили, бо не планували, що буде такий поголос. Взагалі про все стало відомо після інформації від країн, котрі стежать за своїм радіаційним фоном. Вони сказали: десь щось трапилося. А в нас – нічого: всі йшли на парад.

Яка була інформація щодо радіаційного фону на Вінниччині?

– Були визначені зони забруднення і спочатку було 100-120 тисяч людей, яких визнано постраждалими: ліквідатори, мешканці тих зон, діти. А в інших регіонах таке «визнання» було вибірковим. Якщо в нас Ладижин був визнаний, то Тростянець, щоб не спиняти промисловість – ні, бо там же був спиртозавод, маслозавод, м’ясокомбінат.

Пригадайте, що найбільше запам’яталося?

– Гарні будинки, мальовнича місцевість, а людей нема – це вразило. Так тихо, що у вухах дзвенить, тільки бджоли гудуть. Зайшов на якесь подвір’я, а там вівчарка на ланцюзі. Така нещасна – це ж вона від 26 квітня і не пила, не їла певно. Я глянув на неї і побачив, що вона боїться мене, а я боявся її. Врешті ми «домовились», бо вівчарка ніби очима сказала: я не чіпатиму тебе, відпусти мене. Відпустив.

Чи вважаєте Ви, що щось можна було зробити краще, при ліквідації наслідків?

– Звичайно. Наприклад, ми мали дозиметри, але вони були не вивірені, не заряджені, а основний радіаційний контроль був тільки на пунктах пропуску. А я, коли йшов селом і дивився, чи бува не залишився там хтось – ступав і не знав, чи йду, де безпечно, чи по зараженій території.

Яка ситуація нині? Яку фактично допомогу отримують ліквідатори?

– Зони, які тоді були визнані постраждалими, подекуди втратили свої категорії. До того ж, не всі постраждалі, котрі на той момент були дітьми – встигли отримати довідку про інвалідність. Тому є ціла низка проблем. Діє дві програми допомоги: державна та від Всеукраїнської спілки «Союз Чорнобиль України», є пільги на комунальні послуги. Але пенсії ліквідаторам не підняли, хіба мізерно. Сподіваємось на покращення.

Як Ви ставитесь до того, що нині у зону відчуження пускають туристів?

– Категорично проти, щоб їздили самі. Треба організовано, щоб були прилади та інформація про рівень навантаження. Я після аварії там був: це жах – бачити таблички населених пунктів, які вже стерті з лиця Землі. Але скоро ми з іншими з нашої спілки знов поїдемо, вшануємо пам’ять загиблих, відвідаємо місця, де тоді були. Це страшно, але треба пам’ятати.

---

Вдови ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

Олена Григорівна, вчителька математики. Нині жінці 86 років, та вона досі навчає дітей – займається репетиторством. Зізнається, що їй так легше – у спілкуванні. Жінка усміхнена і згадує про свого Героя зі «світлим» сумом.

Як та коли Ви з чоловіком дізналися про аварію на ЧАЕС?

– Тоді, коли й вся країна – за понад тиждень. А тоді ж мовчали всі: люди ходили на парад першотравневий, відпочивали – і ми так робили.

У складі якої організації Ваш чоловік вирушив для ліквідації та коли? Що входило у його обов’язки?

– Костянтин Кіндратович поїхав через два місяці після аварії, зі своєю групою будівельників: там Костя майстрував якісь споруди, щось там розчищав. Він багато за те не говорив, а я його й не чіпала – знала, що він не дуже хоче пригадувати.

То він там довго пробув?

– Спочатку поїхав на півтора місяці, а потім – знову щось будувати, ніби будинки для ліквідаторів.

Він розповідав, чи було одразу повідомлено про ризики, було забезпечено команді засоби захисту?

– На жаль, я його не розпитувала, бо для нього це було болючою темою – він дуже чутливий був. Але Костя казав, що мав дозиметр, виміряв радіацію. Вони все знали, засоби захисту давали – в них там суворо із цим було.

Але ж Костянтин Кіндратович врешті помер саме внаслідок опромінення?

– Так, в нього був рак шлунку, легень – внаслідок опромінення. Певно, не додали того захисту. Всі органи в нього просто пропали через 12 років після аварії. Вже 20 років без нього.

А у Вінниці як все було, спостерігалась паніка – що взагалі змінилось?

– Та візуально нічого. Ми виміряли рівень радіації на нашій дачі поблизу міста – дозиметр показував норму. У Вінниці також ніяких ознак наче не було, не було помітно паніки чи якихось насторожуючих повідомлень. Справді, держава інформацією особливо не «розкидалася».

Яку допомогу та пільги Ви зараз отримуєте?

– Півтора роки – субсидію, та й добре. Ще вчителювала, працювала до 76-річного віку, аж поки в чоловіка не погіршився стан, значно. Він лежав 2,5 місяці в реанімації. Весь час з ним була. А тепер мені 86 – я лишилася без чоловіка, але є діти. Репетиторство – моє спасіння, бо спілкуюсь і почуваюсь молодою та потрібною.

 

Ангеліна Антонівна Новіцька

Жінка говорить дуже спокійно про те, що змінило її життя назавжди. Тільки інколи у розмові робить паузи, зосереджено щось пригадує і з ледь помітним хвилюванням – продовжує.

Як та коли Ви дізналися про аварію на ЧАЕС?

– Нам сказали, що є якась «неприємність» в Чорнобилі. А 1 травня – вивели на парад святковий, з дітьми (я викладач фізики у школі), тож ми собі святкували, все. І тоді почалося: була якась дивна мряка, дощ накрапав. І тільки тоді нам повідомили, що треба забирати дітей з вулиці, закрити в будинках і не випускати.

Мешканців проінформували про радіаційний фон?

– У місті, вже не пам’ятаю як, повідомляли поточні дані, але заспокоювали, що все в нормі, тож великої загрози немає. Проте по вулицях щодня почали їздити машини, які мили дороги – весь травень і певно, ще й червень. А дітей все одно рекомендували на вулицю не виводити.

Яким чином Ваш чоловік взяв участь у ліквідації наслідків аварії? Що входило у його обов’язки там?

– Петро Андронович вирушив до Чорнобильської зони за кілька днів після перших новин. Він був інженером та керівником у механізованій колоні №12 – займався електрофікацією, проводив лінії електропередач. Їх відправили на якийсь острів там неподалік, на якому все було зруйноване – і вони там працювали. Характерно, що їм дали дозиметри. Петро казав, що той прилад нічого не фіксував, а місцями – просто дурів, зашкалював страшно. Вони тікали.

Чи було Петру відомо про ризики? Які були засоби захисту?

– Та нічого в них не було. Він там тиждень пробув: їх вдень привозили, ввечері забирали на «безпечну відстань» у 30 кілометрів, де нібито була менша радіація. Але роками пізніше Петя казав, що всі люди з його бригади – невдовзі померли. Він виявився найстійкішим.

Наскільки після цих подій погіршився стан Вашого чоловіка?

– Петро мав цілий «букет» хвороб, діабет, пережив кілька мікроінсультів, і врешті певно один з тих інсультів його й згубив. Він повністю втратив зір, у нього тремтіли руки настільки, що я його годувала з ложечки. Причому, в нього перестали працювати мізки, фізично постарів дуже швидко – у 60 років він помер, а виглядав на всі 90.

Світлана Сергіївна

Жінка говорить спокійно та розважливо, без надмірної емоційності.

Як та коли Ви дізналися про аварію на ЧАЕС?

– Піднявся шум, що відбувся вибух на ЧАЕС, пожежа. Чоловік мій, Володимир Михайлович, був лікарем – він виїхав разом зі студентами, щоб обстежити населення на територіях поблизу Чорнобиля та вирішував питання щодо їхнього відселення у безпечні зони. Він там був не довго – днів зо п’ять. Вистачило.

Чи було йому забезпечено засоби захисту? Він був поінформований про рівень небезпеки?

– Та який захист? Ходили всі, як зазвичай. А інформацією володіли ті, хто там фахівцем був. Звичайне населення що – на паради всіх спеціально виводили, щоб менше шуму та паніки було та щоб думали, що все гаразд. Все засекречено, казали лише закривати вікна та не потрапляти під дощ. А 1 травня тоді була така райська погода: сонце, тепло, діти всюди гралися, на риболовлю люди ходили і – дощ пішов.

Володимир Михайлович розповідав, що йому запам’яталося?

– Як людей годували просто неба тією самою телятиною, що там і виросла та логічно – отримала дозу радіації. А ще – часто пригадував, що ноги в усіх там були по коліно у піску, а пісок – він же наче губка «всмоктує» в себе радіацію. Ще він розповідав, які там були ліси: пожовклі, такі якісь нереальні. А ще – багато колючого дроту. Не знаю, про що то він говорив.

Як Ви ставитесь до того, що нині у зону відчуження пускають туристів?

– Як тут ставитися? Думаю, там ще досі високий рівень радіації. Але ж я знаю, що там є люди, котрі лишилися там жити. Пам’ятаю, показували якогось дідуся – він один на все село залишився. А так – я не розумію, навіщо туди їздити. Радійте, що ми живемо далеко та й все.

 

Марія Феодосівна

Жінка наполягає, що все можна було зробити краще: «Може, тоді б мій чоловік жив» .

Як та коли Ви дізналися про аварію на ЧАЕС?

– Я із донькою 26 квітня була на екскурсії в Києві, на міському стадіоні, коли пішов дощ. Був дуже великий викид радіаційного йоду, тому в Україні й досі є велика кількість онкологічних захворювань. А люди тоді ходили, нічого не знали, захисту не було. Все так само, як і до того.

У складі якої організації Ваш чоловік вирушив для ліквідації та коли? Що входило у його обов’язки?

– Миколу Михайловича викликали туди – він з червня по вересень працював у тій зоні зварювальником: робив водовідведення, зварював контейнера. Інше усе робив, що скажуть. Але чесно – він мало розповідав, бо після того хворів багацько.

Чи було одразу повідомлено про ризики, було забезпечено засоби захисту? Що взагалі Микола Михайлович розповідав?

– Та що Ви? Яка інформація? Який захист? Не було ні одягу захисного, ні масок: люди були повністю «відкриті» радіації. Води привозної було дуже мало – її ні на що не вистачало, тож брали ту, що там була.

Ваш чоловік помер саме від наслідків аварії?

– Після трагедії то взагалі не життя було в нього – він мучився, хворів. В Миколи була пухлина головного мозку, епілептичні напади. Важко було. Чоловік помер 2005 року, його стан тільки погіршувався, тому я знала, відчувала.

Як Ви вважаєте, що можна було зробити краще, при ліквідації наслідків?

– Щонайменше забезпечити усіх засобами безпеки, чистою водою та їжею, попередити про те, що від цього можна померти.

Як Ви особисто ставитесь до того, що нині у зону відчуження пускають туристів?

– Там лишилася радіація. То навіщо туди їздити, набиратися і потім привозити її сюди? Старі люди – то одне, а якщо радіація чіпляється до організму, що росте – то це ж страшне. А туди ж хто їздить – молоді люди. Не їдьте туди, не треба воно нашим територіям.

 

Анастасія Василівна Козловська

Під час розмови жінка постійно ледве стримує сльози, відтак спілкування тривало всього кілька хвилин.

Як та коли Ви дізналися про аварію на ЧАЕС?

– Тоді були такі самі спекотні дні – як вчора й сьогодні. Він, Броніслав Станіславович, був водієм та бригадиром у будівельній компанії. Каже мені: «Викликають, бо в мене є машина. Я маю їхати, не знаю куди і що там сталось. Це відрядження». Їде. Це 1 травня було. А я – з дітьми лишаюся, на городі в селі Писарівка – приїхала до матері саме. А там – вітер просто неймовірний, діти всі якісь червоні.

У складі якої організації Ваш чоловік вирушив для ліквідації та коли? Що входило у його обов’язки?

– Вже потім, коли приїхав додому, розповів, що був у Чорнобилі. Возив там техніку, бульдозера, щоб закрити саркофаг. Каже: «Хотів їхати раніше додому, а мою машину не пропускають, бо висока радіація там була – в машині. Хотіли щоб я її лишив там». Але ж приїхав. То уявіть, якщо техніка була радіаційна, то які люди? Побув чоловік вдома кілька днів та й каже, що знову поїде, бо він гарно дорогу знає, а не кум – бо це його мали спочатку відправити. Поїхав, на місяць.

Чи було одразу повідомлено про ризики (йому та населенню), було забезпечено засоби захисту? Що взагалі він розповідав?

– Ми не знали. Якби знали – хоча б вікна закривали. А в нього там й поготів – сказали «треба вантажити техніку» та й все. Нічого не розповідав більше, тільки казав: «краще нікому туди не їхати».

Броніслав Станіславович помер саме від наслідків аварії?

– Я не знаю, що він там отримав – опромінення чи що. 15 років тому серце його не витримало. Бо треба було попередити нас, захистити.

Жінка плаче, тому ми завершуємо розмову.

---

Сучасність

Нині у Вінниці є кілька об’єктів, присвячених героїзму ліквідаторів. Зокрема площа та меморіал Героїв Чорнобиля навпроти Центрального автовокзалу. Також є відповідний музей у Тульчині. Втім самі ліквідатори скаржаться на те, що про них усі згадують тільки на річниці пам’ятних дат.

Дещо іншого значення набула й сама історія трагедії. Нині туристичні компанії влаштовують до зони відчуження екскурсії та мандрівки покинутими територіями. Туристи, з різних куточків України та з-за кордону, роблять фото на фоні об’єктів, котрі мають страшну історію, а дехто навіть ризикує привозити звідти «сувеніри». Втім фахівці наголошують, що Чорнобильська АЕС продовжує залишатися ядерним об’єктом.

Інші ж мандрівники навіть влаштовують «зустрічі», під час яких розповідають про власний досвід відвідин небезпечної зони. Як би не було, ця катастрофа змінила світ назавжди і те, які з неї зроблені висновки – найголовніше.

Як розповіла заступниця директора департаменту соціальної політики ВМР Ірина Малачевська, станом на 1 квітня 2018 року в Єдиному реєстрі пільговиків Департаменту соціальної політики перебуває 2 тисячі 785 мешканців Вінниці, яких так чи інакше торкнулись наслідки трагедії на ЧАЕС. З них – 2 тисячі 146 ліквідаторів: 954 з них – 1-ї категорії, 792 – другої та ще 400 осіб – третьої категорії. Також зареєстровано 261 вдову, 378 потерпілих дітей (в тому числі 6 – інвалідів).

За інформацією Вінницької ОДА, нині на Вінниччині проживає 22 тисячі 715 громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи. Зокрема 4 574 учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, 17023 потерпілих громадян, з яких 13716 дітей, потерпілих від аварії на ЧАЕС, 1038 дружин (чоловіків) померлих громадян, смерть яких пов’язана з наслідками цієї аварії, та 80 учасників інших ядерних аварій і катастроф, навчань із застосуванням ядерної зброї. У Вінницькій області нині діє кілька програм допомоги цим категоріям населення.

Фото Ольги Мірошниченко