Безмовний аматорський театр – це перша асоціація, яка виникла у мене, коли на сцені з’явилося шестеро персонажів у чорних плащах із заклеєними ротами. Я ще не знала, що «Oborotni» від «Театр «13», що родом з Донецька під кінець вистави змусить мене переживати емоції на грані, і кожна емоція застрягатиме в горлі клубком – так динамічно і різносторонньо вони змінювалися.
Ще перед виставою – хоча, це більше перформанс, що потім мені підтвердила режисер під час спілкування – здивував мене факт, що дивитися постановку прийшло чимало людей. На постановку аматорського театру. У Вінниці. Це в той час, як у сусідній залі «Люди Fusion place» хтось чутливо виспівував пісні «Віа-Гри» у караоке. Не в образу вінничанам. Швидше це про багатогранність людей і людського. Менше з тим. Повернімось до вистави.
В залі зручно вмощуються глядачі. Гасне світло, залишаючись лише над сценою. На біле полотно проектується відео. І по черзі герої відео з’являються на сцені. Першим виходить високий блондин з довгим волоссям, зав’язаним у хвіст. В його обличчі читається сумнів, розпач, а скручене тіло демонструє стан майже безвиході (майже, бо вихід все ж є, просто має бути). Чоловік тягне за собою обшарпану валізу. Вже за мить здається, що все навпаки – вже валіза заволоділа чоловіком і тягне його вниз, прибиває до землі. Стає його безпорадним тягарем, наче хрест Ісуса – він мусить його пронести і донести.
Спостерігаючи за багатогранною палітрою емоцій актора, я вже не думала про те, що це аматорський театр. Швидко зрозуміла, що він нам хоче показати – у кожного з нас є свій тягар. Як ота валіза без ручки – викинути чи то шкода, чи то звикли і не можем вже розлучитися. І навіть отриманий тягар страждань часто тягнемо за собою, звикаючи страждати, не уявляючи, що жити можна інакше.
По черзі з’являються й інші актори. Дівчата. І знову лише завдяки емоціям та особливій хореографії вони розказують без жодного слова свою історію. Одній все хочеться підігнати себе під стандарти краси за допомогою одягу.
Інша себе відмежувала від зовнішнього світу великою чорною парасолькою, що символізує її психологічний панцир. Ще одна героїня також переймається своєю зовнішністю – вона дивиться в дзеркало і ненавидить його. Точніше себе. Але це зловісне посріблене скло володіє нею і змушує ненавидіти своє відображення ще більше.
- Чомусь, саме ця вистава людям подобається більше від усіх. Я кажу: «Люди, ви що? В ній же немає ніякого підтексту чи особливої глибини. Все дуже прямо». Хоча, насправді, це й наша улюблена вистава. Перформанс точніше. Ми ще в Донецьку коли були його придумали. Три роки тому. Загалом в нашому аматорському театрі 30 акторів. Ніхто з них не професіонал. До нас може прийти хто завгодно. Ми вчимо. І робимо вистави, які виходять за рамки класичного театру. Нам подобається ламати ці канони і стереотипи, – каже режисер театру Наталя Волчек.
Та, врешті, один канон залишиться і залишатиметься незламним – це любов. Саме вона, врешті, допомагає героям постановки скинути зайве – звільнитися від тягаря. Вони розклеюють роти, і починають говорити. Про свої мрії та дитячі фантазії. Про все, що дарує їм радість.
Любов допомагає чоловіку, який першим з’явився на сцені, відкрити валізу, щоб випустити і викинути ношу. Особисто мені цікаво було, що там. Відповідь не забарилася – у валізі були… кульки. Червоні надувні кульки. «Не така й важка та наша ноша, як спершу здається» – промайнула думка. А в руках я вже тримала червону кульку, подаровану кимось із акторів…
Дякуємо!
Тепер редактори знають.