Команда “Музею Вінниці” опублікувала декілька рідкісних світлин генерала Якова Гандзюка, одного з творців української армії під час визвольних змагань понад сто років тому. Фото воєначальника, ім’я якого отримала одна із сучасних бригад на Вінниччині, історикам передали нащадки Якова Гандзюка за посередництвом Олександра Крота.
Про це йдеться на Facebook-сторінці “Музею Вінниці”.
Яків Гандзюк – український генерал. Картина Артура Орльонова.
За свідченням дослідників, Яків Гандзюк “був талановитий бойовий командир, неперевершений майстер стрільби з револьвера, простий та чесний чоловік, який добився всього власними силами і ніколи не припиняв самовдосконалюватись“. Також він володів п’ятьма іноземними мовами, а вільний час присвячував підвищенню культурного рівня вояків через організацію лекцій, вечорів з танцями та концертами, любительських спектаклів тощо, називаючи це все “вечорницями”. Його було легко впізнати через високий зріст (понад 2 метри) та пишну, розчесану на дві сторони бороду.
Як повідомляють історики, Яків Гандзюк народився 21 березня 1873 року в селі Багринівці (сучасна Літинщина). Після п’яти класів вінницького Реального училища, у 1891 році, він пішов добровольцем до 47-го піхотного Українського полку. Тоді цей підрозділ дислокувався у Вінниці на території військового містечка, яке згодом буде відоме під неофіційною назвою “Кримські казарми”. Так Яків Гандзюк почав будувати свою кар’єру військового. Протягом наступних 25 років він пройде російсько-японську та Першу світову війни, здобуде величезну кількість нагород та отримає спадкове дворянське звання.
Яків Гандзюк з дружиною Вірою та сином Георгієм, приблизно 1912 рік.
Яків Гандзюк (другий ряд, другий з лівого боку) з групою офіцерів та полковим священником у період служби в 147-му піхотному Самарському полку, 16 липня 1915 року.
Яків Гандзюк (праворуч) з двома офіцерами, 1915 рік.
В червні 1917 року Яків Гандзюк отримав звання генерала і очолив 104-ту піхотну дивізію у складі 34-го армійського корпусу під командуванням Павла Скоропадського. За повідомленням істориків, Скоропадський згадував про Гандзюка та бої з німецькою армією у липні 1917 року наступне:
“
У цьому бою в мене перебули дивізій 7 чи 8, але більшість із них битися не хотіли, інші ж робили вигляд, що б’ються, але за першого ж невеличкого натиску відходили. Моя 104-та дивізія [згодом Перша Українська дивізія] на чолі з доблесним генералом Гандзюком билася… Під кінець бою обидва начальники дивізії, генерал Ольшевський 153-ї дивізії і Гандзюк 104-ї дивізії, були важко поранені, особливо останній. Я гадав, що він загинув, але міцна його натура й цього разу витримала. Після страхітливої контузії вже через два місяці він став на чолі дивізії. Це був справжній герой. Дев’ять разів поранений, він усе ж вийшов з війни дієздатним…
”
Яків Гандзюк в період командування 91-м піхотним Двінським полком, початок 1917 року. Цікава деталь: нашивки на лівому рукаві свідчать про кількість поранень.
Згодом, за інформацією “Музею Вінниці”, у лютому 1918 року Яків Гандзюк потрапив у полон. Це сталося після окупації Києва більшовиками. Гандзюкові пропонували перейти на сторону більшовиків, але він відмовився. Після цього його та інших полонених повезли на страту. Гандзюк, як старший за званням, першим вийшов на розстріл і відмовився повертатися до стіни. За словами істориків, вважається, що його останніми словами було гнівне звернення до розстрільної команди: “Що? Совість не дозволяє вам дивитися нам в очі!”.
Після залпу його по-звірячому добивали багнетами: згодом на тілі нарахували 12 колотих ран.
– Генерал Яків Гандзюк був і залишається зразком українського офіцера, вірного своїй країні до кінця. У наш час його ім’я носить 59 окрема мотопіхотна бригада імені Якова Гандзюка. Разом з рештою сил оборони України вона продовжує справу, розпочату генералом понад сто років тому, – підкреслюють музейники в своєму дописі.
Фото – з Facebook-сторінки “Музею Вінниці”
Дякуємо!
Тепер редактори знають.