Олексій Гнатковський – один із провідних акторів театру, куратор театральної сцени фестивалю Porto Franko, режисер, а також єдиний україномовний актор вистави «Про що мовчать чоловіки або Дикун Forever».

Окрім цього, Олексія можна привітати із першою роллю у фільмі «Довбуш» Олеся Саніна. Він проводить у потягах щонайменше 12 ночей, адже не втрачає можливості робити те, що любить.

Коли Олексій Гнатковський розповідає про театр, в якому працює, то здається, що це справжній і якісний андеграундний театр десь закордоном. Але, насправді, ні: в Івано-Франківському музично-драматичному театрі імені Франка люди на виставах можуть лежати на ліжках, а художники в цей час малюватимуть те, що відбувається на сцені. Вони не бояться спуститися в машинний або декоративний цех, відкривати вікна і створювати позаду інше життя, а також експериментувати з формами, форматами та простором.

Гнатковський – один із провідних акторів театру, який окрім цього є куратором театральної сцени фестивалю Porto Franko, режисер, а також єдиний україномовний актор вистави «Про що мовчать чоловіки або Дикун Forever». Також Олексія можна привітати із першою роллю у фільмі «Довбуш» Олеся Саніна, де він грає брата головного героя.

«Актор має бути такий як жеребець, який б’є копитами за кулісами і хоче на сцену. Якщо він не  хоче на сцену, то пішов у задницю з театру»  – говорить Олексій, на рахунку якого лише в театрі Франка більше 30 ролей.

Ми зустрічаємося з актором перед виставою «Про що мовчать чоловіки або Дикун Forever» і за 30 хвилин дізнаємося про те, який театр в Івано-Франківську і чому туди приїздять з Європи на вистави, про «трудні», але важливі ролі, про не прийняття Києва, сучасне театральне мистецтво, любов до роботи, досвід кінозйомок, а також чому кожен із нас має воювати зі своєю зброєю.

«Я ніколи не мріяв стати актором»

Я ніколи не мріяв стати актором, але вірю в таку штуку, що випадковостей не буває взагалі ніколи. Все, що має з нами статися – з нами стається. Просто вже залежить від того, якою ми дорогою до нього йдемо.

Я танцював всі 10 років навчання в школі. Після школи не знав куди поступати і думаю: «Вальну в Київ, в Могилянку поступати». Закінчив двомісячні курси перед початком навчання і зрозумів, що Київ взагалі не моє місто.

З одного боку є ось цей такий величезний рух, коли всі спішать і нічого не встигають. Ти весь день спішиш постійно. Приходиш на побачення з Мариною, але ти спішиш, бо в тебе зараз якась робота. На роботу приходиш і вже там спішиш, бо в тебе ще щось. По-друге мене захопило відразу таке життя активне, грав у панк-гурті одному.

Знаєш, я був такий відмінник у школі, золота медаль, олімпіади. З одного боку – класно вчився, а з другого такий розгільдяй був.

Поступив в Могилянку, але не хотів вчитися. Могилянка класна, але Києва я не хотів. Київ – це такий Вавилон. Я вже був з театром і в Нью-Йорку, і в Парижі в багатьох містах великих. І тут питання не в тому плані, що Франківськ маленький, а Київ великий, а в тому плані, що цінності стираються людські. Раптом цінність з якихось таких духовних речей, першоважливих духовних речей,  переходять в матеріальні і раптом ти сам починаєш ставати заручником того, що ти женешся за матеріальним, женешся за часом, постійно женешся за часом, женешся за грошима, женешся за якоюсь марнотою.

Я це тоді відчув, але не міг пояснити. Тепер я це пояснюю по-іншому, тепер у мене дуже багато пропозицій переїхати в Київ, жити в Києві, але я “нікагда в жизні”, бо Франківськ – це ж “лєжбіще, пасбіщє”. Тому я й вступив на політологію в Франику.

В театр попав випадково, проводив одну дівчинку, яка працювала в театрі, а там директор стоїть і каже: «Ооо, красивий хлопець нам таких в балет треба. Ти танцюєш?». Кажу: «да». Там ще мій друг дитинства працював в театрі в балеті. І каже також: “там треба пацанів в балеті, потанцюємо”.

І так далі пішло-поїхало. Якось виставу «Мольєр» ставив один режисер і каже такий: «О, дивись який красивий пацан, давай поставимо на сцену, нехай стоїть улибаєця». І так він придумав мені якийсь текст і помалу-помалу режисери почали давати ролі.

Мене це захопило, я почав серйозно цим займатися. Потім поступив ще на одну освіту. Пішов на курс до Ростислава Держипільського – мій вчитель, фактично, і мій друг одночасно.

Я За 14 років в театрі, переграв вже всіх грибочків в лісі.

«Театр не може бути осторонь політичних і суспільно-політичних процесів»

Якщо хочеш здобути успіх або дійти до цього – вибирай важкий шлях. Тобто важка роль мені навпаки подобається. Навіть не важка, а трудна, бо вимагає труда і фізичного, і розумового.

Чим трудніша роль, тим вона для мене цікавіша, з неї можеш шось класне народитися. Чим трудніше – тим краще.

Для мене одна із таких трудних ролей – це Гамлет. Ставив його Держипільський, який один із найкращих режисерів в Україні. І от ставили ми «Гамлета» зовсім іншого, шукали його з іншої сторони.  Гамлет в нас вийшов таким революціонером. Потім ми до цього дійшли і зрозуміли, що Гамлет – це зріз епохи, він вияв цієї епохи. Кожна епоха, час народжує свого Гамлета. І сьогоднішній час нам народжує Гамлета, який не пасивний і не інфантильний, а який бере відповідальність в свої руки і готовий на жертви і на самопожертви, готовий на злочини і жорстокі речі заради свого переконання.

Театр не може бути осторонь політичних і суспільно-політичних процесів, які відбуваються в країні. Тобто театр – це навіть не лакмус, він не виявляє ці процеси, навпаки – він йде в авангард цих процесів. Мистецтво, воно в авангарді, тобто воно веде за собою суспільну думку і мораль, воно повинно вести за собою. Не відтіняти, не проявляти, те що відбувається типу «ага, в нас війна значить ми проявляємо війну». Ні, маємо робити на крок попереду.

Гамлет в машинному цеху, а Модільяні в декораційному: про авангардність франківського театру

В нас достатньо авангардовий театр, багато екпериментальних вистав. Гамлета ми граємо не на сцені, а в підземеллі, в машинному залі театру. 200 чоловік спускається в цех машинний, і це в нас “Гамлет “нео-опера-жах”. Це не класичний “Гамлет”, де всі “вип’ячують” очі, там лишилося лише шість персонажів. Нам Григорів написав музику спеціально для цієї вистави і разом з бендом грають вживу. В нас стоять монітори, на які транслюються крупні плани облич акторів і це відбувається тут і зараз.

Модільяні ми граємо в декораційному цеху. Там величезний вітраж вікон і ми навіть відкриваємо ці вікна і ти бачиш вулицю позаду, де відбувається живе життя. Глядачі лежать на лікарняних ліжках. Збоку є місце для пленеру художників, приходять спеціальні художники, які дивляться виставу і тут же малюють картини, на які їх надихає ця вистава.

Реально на кожній виставі у нас виходить по шість картин, які йдуть в  галерею-музей. Плюс те, що ми своїми тілами малюємо картини фарбою на величезних полотнах. Ще в нас є Олег Вергелес – кращий театральний критик в Україні, який під час вистави, – от зупиняється вистава – і він веде лекцію-перформанс про життя Модільяні і аналізує відразу виставу. Він каже які актори як грають, відразу аналізує, розбирає з глядачами. Вистава йде три години без антракту і ми дозволяємо глядачам виходити коли їм заманеться.

Люди з Києва, зі всієї України і навіть Європи їздять до Франківська дивитися вистави.

Ми ставили собі амбітні цілі, не хотіли зациклюватися на тому, що маємо. Це Держипільський разом із такою нашою командою, яка прийшла 10 років тому, фактично зробив революцію в театральному світі України. Наталка Половинка також вплинула на наш театр багато в чому. Цьому всьому ми також завдячуємо школі, бо Держипільський учень Козака, Козак учень Тягна, Тягно учень Курбаса. Половинка учениця Васільєва і Гротовського. Підгрунтя є, а плюс ми хотіли показати те, що провінція – це не географічне положення, а провінція – це тільки в голові.

Ми робимо те, що ми хочемо в цьому театрі, ми експериментуємо, ми йдемо на те, що ми не  вміємо і не знаємо і це найкраща штука. Ми такий локомотив – ми пхнемо.

“У кожного із нас свій фронт”: про режисерство та війну 

Я багато працював з Держипільським як другий режисер, ми разом ставили «Ромео і Джульєта», «Енеїду», «Націю» за Матіос.

У 2017 році поставив Ремарка «На західному фронті без перемін», бо я її не міг не поставити. Два роки я з нею носився, два роки я робив цю інсценізацію, це величезний роман, це не п’єса. Вона в мені жила, якби я її не поставив я би здох. Ну, – здурів.

Це моя внутрішнє. В кожного із нас є свій фронт. Ми зараз перебуваємо у стані війни. І можна казати, що «Нє, ніфіга, війни нема, то пішли ви в сраку». Але кожен має воювати на своєму місці, тобто в кожного є свій талант, і в кожного є своя зброя – свій автомат.

В тебе твій автомат – ти пишеш, якщо ти будеш писати всяку хрєнь, то ніфіга ми не виграємо війну. І якщо я буду грати всяку хрєнь, то ми не виграємо. І якщо я буду в москальських серіалах грати або в цих дебільних, що показують, що українці дебіли, що вони такі тупі хохли. Ну це жопа! Це зразу треба відрізати яйця. Тому в кожного свій автомат, тому цим автоматом треба стріляти, а не дрочити, перепрошую!

Про кіно і зйомку у фільмі “Довбуш” 

Для мене величезна честь працювати з режисером Олесем Саніним, я вважаю, що це один із найкрутіших режисерів України і Європи. «Довбуш» – це тема, яка для мене дуже важлива, це моя тема, я її люблю, я ж з Франківська, з Карпат.

Там команда в цьому кіно зібрана найкраща, яка може бути в Україні – оператори, художники ,костюмери, гримери, технічне забезпечення… актори: він понабирав таких крутих, що можна просто всратися. Це команда мрії і працювати в такій команді – це величезний досвід і кожен із цих людей від Саніна, Михальчука до помічника реквізитора – кожен з них є моїм вчителем. На кожному кроці я вчуся від них всього. Я помітив і не вперше вже, що чим вище людина, чим вище професійніше, чим розумніша вона, тим вона простіша. Тим вона менше має понтів, тим вона говорить простіше, тим вона ясніше висловлює свою думку, тим вона людяніша.

“Я спочатку подумав, що це якесь дрантя”: про “Дикуна”

Дикун – це не класична вистава і не стендап. Стендап передбачає в собі короткотривалий виступ. І моновиставою це назвати не можна. Це щось на грані, на стику вистави і стендап-шоу.

Давіс (режисер) мені зателефонував, а я відмовився. Подумав, що це щось таке дешеве, якесь дрантя. Він потім вже каже, що в шоці був, бо шукав актора два роки, кастинги проводилися якісь, це ж дуже популярна вистава.

Я собі думаю якась  фігня, оце наваляють на колінах «Поїзд Одеса-мама» і возять по всій країні самоігралочки такі, хрєнь низькопробну. І я думаю ні, ніфіга. Ми мусимо обирати про що писати, про що ні, де грати, а де ні.

Давіс був в шоці, бо йому актори місяцями телефонували. Але він мені ще раз подзвонив і розповів про цей проект, я його прочитав, він мені дав відео, але оригінальне британське. Я подивися, що це дуже крута штука і новий досвід для мене такого виступу. Я дуже люблю в театрі розбивати ось цю четверту стіну, я в багатьох виставах це роблю. Бо нащо оце прикидатися, що тебе не бачать, оце граєш, шо тебе не бачать.

Я і тут на виставі кажу «дай світло», виключи музику»,  бо всі люди не дебіли, вони сидять і розуміють, що там сидить  чувак, який включає світло і виключає світло, то чого ми будемо вдавати , що цього нема. Або всі розуміють, що я граю виставу і я жива людина, і вдавати, що я тіпа хтось – це хрєнь повна.

Тут дуже крутий текст, чогось ж він такий унікальний. Давіс виявився класним чуваком, просто класним чуваком, який став другом. А це для мене дуже важливо, якось ми спєслісь .

Перший раз я капєц сцяв, там тексту 74 сторінки. Сюжет нелінійний, сцени мішаються одна з одною, глядачі тобі шось говорять. А текст стандартний сюди. Ми, звичайно, адаптували текст під Україну, але «скелет» авторський. Є багато чого я від себе говорю і так далі. Вона, як пазл і якщо один випадає, то всьо – жопа. І я дуже переживав за текст.

Читайте також: Жінки-збирачки та мисливці-чоловіки: у Вінниці показали виставу «Про що мовчать чоловіки або Дикун Forever». ФОТО

«Любов рушійна і творча сила»: про любов до роботи і розвиток культури

Від всього, що ти робиш треба отримувати кайф. Треба любити це. Все в цьому світі створено на любові, джерелом є любов. Якщо в основі немає любові в чому-небудь, то роби щось інше. Любов – рушійна сила і творча сила.

Те, що я справді роблю – те, люблю. То, що люблю – те, роблю. Це дуже трудна дорога. Бо вона вимагає в собі багато труда. Але якщо ти обираєш труднішу дорогу, то вона приведе тебе до того, що ти шукаєш. А якщо ти обереш легшу дорогу, то вона тебе приведе в Макдональдс і ти наїсися пластмасових бургерів.

Тільки мислення і якась велика віра може зробити мавпи людину.

Я не вважаю, що театр – це  масова культура. Театр – це високе мистецтво. Те ж саме музика: ти можеш мене запитати чи багато людей слухають нашого земляка Сільвестрова.  Мало хто… а це музика. Але багато хто слухає Настю Камєнських і Олю Полякову, Дзідзьо, які збирають стадіони. Коли станеться, що всі будуть слухати Сільвестрова? Та ніколи. Ну і хрєн з ним! Чи треба щоб люди слухали таку музику? Напевно треба, бо чим більша кількість людей буде свідома того, що вибирають ( не те, що тобі нав’язують реклама і телебачення), тим суспільство буде краще і живіше.

Але це величезна робота кожного з нас, моя робота, твоя робота. Ми працюємо у Франківську 10 років, думаєш в нас всі “торчать” від високого театру? Та ніфіга. У нас також Дзідзьо стадіони збирає. Але в нас є дуже багато людей, які розуміються на мистецтві.

У нас театр змінив місто і це дуже важливо і це можливо. Я вірю в таку штуку, що один в полі воїн. Один може змінити світ.

Фото Ольги Мірошниченко

Марина Однорог

See Full Bio