Ранок третього дня став екватором нашої подорожі Поділлям, а його початок видався приємним та надихаючим.
Пробудження в готелі подарувало тишу, а ще – гарну погоду. Тож аби не втрачати дорогоцінні сонячні години, ще до сніданку ми вирушили в центр Могилева-Подільського, аби вже по світлому роздивитися це місто ще хоча б краєм ока.
Могилів-Подільський
“Могилів” – невелике прикордонне місто з Молдовою і близькість іншої країни відчувається навіть в деталях. Так, ще при наближенні до міста, радіо в авто стало ловити переважно іноземні станції, а вже в по приїзду наші мобільні оператори “привітали” нас смс-ками “Вітаємо в Молдові!” з пропозицією перейти в роумінг.
У цих благодатних місцях селилися ще неандертальці (150-40 тисяч років тому) і з цих часів рух в цьому краї не припинявся. Ще 130 років тому більшість населення міста складали євреї, а сьогодні серед мешканців – 92% українців, а загалом населення складає понад 32 тисячі людей.
Місто за короткий час нашого в ньому перебування не вразило чимось надзвичайним, проте все ж видалося досить охайним та чистим.
Водночас в око відразу кинулася всюдисущість слова «Вацак»: на пам’ятниках, вказівниках і навіть на інсталяції «I love Mohyliv-Podilskyi».
Для тих, хто не бачив у своїх містах кондитерських МАФів з вивіскою «Вацак», мусимо пояснити, що йдеться про одноіменний кондитерський дім, названий на честь народного депутата з аналогічним прізвищем. Не знаємо, наскільки роль цього чоловіка значна в житті міста, але певним культом особистості від цього всього відчутно «попахує».
Проте річка у місті згладжує і змиває всі суперечливі відчуття.
А ось там, на іншому березі – вже садиби мешканців сусідньої країни.
Тисячолітній монастир
Поснідавши в Могилеві, ми рушили до точки на мапі, заради якої і забралися на цей край Вінниччини під самий кордон з Молдовою: до села Лядова.
Тут, на древніх крейдяних скелях, під якими протікає живописний Дністер, понад тисячу років тому з’явилися перші монаші келії. Тепер на цих скелях – Усікновенський чоловічий монастир, більш відомий як Лядівський монастир.
Від Могилів-Подільського сюди – кілька кілометрів нормальною дорогою, а на шляху ще й можна побачити неймовірні краєвиди, адже доведеться спускатися з гори в долину, а за долиною – знову гори і білі крейдяні скелі. Це справді нагадує Товтри, і влітку це – вражаюче видовище.
Зрештою ми прибули до монастиря. У підніжжі скель тут облаштована велика парковка та бесідки у затінку для відвідувачів монастиря. А ще – вертолітний майданчик і трапезна також для паломників.
Хоч ми й не паломники, але зайшли в трапезну з проханням зарядити техніку, тож принагідно нас ще й нагодували борщем. Формально за таку трапезу грошей не беруть, а неформально – вдячні незначній пожертві.
Монастир розташований на 90-метровій скелі й складається з печер, келій та різних культових споруд.
Добиратися до монастиря треба кам’янистою стежкою, котрою паломники рухаються як знизу вгору, так і згори вниз.
В деяких місцях ця стежина має досить крутий підйом, але праворуч, якщо йти наверх – фантастичний вигляд на гори, Молдову та Дністер.
Тут річка огинає невеликий зелений півострів, утворює правильне півколо і виглядає це так, ніби без вищих сил у цьому пейзажі не обійшлося. Дивлячись на ці краєвиди стає зрозуміліше, чому люди ще тисячу років тому забралися аж сюди, аби думати про вічне.
Проте старовинних будівель тут лишилося не так вже й багато, зараз на території монастиря триває активна реконструкція, а то й будівництво нових приміщень.
Древністю віє від старовинних келій, вирубаних у скелях, де жили, а можливо й досі живуть монахи.
Принаймні тут ми помітили невелички пічки (адже всередині кам’яних кімнат досить холодно), а також електродроти «слаботочки».
У деяких крейдяних печерах і тунелях можна побачити вищерблені написи різних років і, можливо, століть, а також невеликі та величезні ікони.
А в одному з таких «приміщень», куди й забратися було не так і просто, помітили й зовсім неочікувану знахідку.
На підлозі, встелений поліетиленовою плівкою, лежало багато людських кісток і черепів. Частина з них більш шанобливо стояла у вирубаній ніші поряд з образами, а деякі кістки лежали просто у червоному господарському тазику поруч.
Місцина, відверто кажучи, трохи моторошна, тож довго ми тут не затримувалися, а розпитати про походження цих останків було нікого.
Неподалік від цієї печери помітили ще одну, заґратовану: поряд з нею побачили напис російською (або староболгарською) – «братская костница». Вірогідно, саме звідти ці останки і дістали.
Взагалі, абсолютна більшість написів на території монастиря виконані або староболгарською (церковнослов’янською), або російською, мовами. Тут можна зустріти й оголошення на кшталт «без благословения ходить строго запрещено» – дається взнаки належність монастиря до Московського патріархату.
Крім основної будівлі (очевидно також побудованої в сучасні роки) і спорудженої впритул до скелі, тут також є вежа, яка вірогідно виконує роль дзвіниці й сходи до неї, які цього разу були загороджені.
Звісно, тут є й храми:
А ще сходи, які ведуть наверх: сподіваючись знайти ще якісь цікавинки, ми рушили ними нагору, однак вийшли на дорогу, а за нею – на невелику галявину, де зростає кілька виноградних кущів.
Є також сходи, які ведуть донизу – там можна побачити облаштоване джерело з пластиковим горнятком – одним для всіх.
А поряд – ще й купель, в якій була рідина молочно-білого кольору, досить глибока. Ми припустили, що тут також здійснюють певний обряд. Але як це коригується з особистою гігієною паломників ще й в умовах коронавірусної пандемії – уявити складно.
Тут наш дрон вдруге спіткав якийсь незрозумілий глюк: квадрокоптер під час роботи в інтелектуальному режимі залетів у хащі високо на скелях і відмовився рухатися далі, повідомляючи про масу перешкод навколо. Повернувся до господаря він не інакше, як чудом, облетівши всі «джунглі» на значній висоті.
Таке сталося в цій місцині вже вдруге: перший раз дрон просто втратив зв’язок з пультом і повертався на точку запуску за даними супутників.
Монастирем – а найперше пейзажами навколо – ми залишилися справді приємно вражені й однозначно радимо відвідати це прекрасне місце. Але зрештою – рушили далі дорогами Поділля, тепер – в напрямку Серебринців.
Палац у городах
Серебринці або Серебринець – невеличке село, яке потопає в зелені й у якому на своєму шляху ми бачили переважно дітей на велосипедах.
Головна принада цієї місцини – палац Чацького, в якому сьогодні розташована місцева сільрада і бібліотека, проте установи займають незначну частину приміщення.
Решта палацу, збудованого в стилі класицизму, перебуває у напівзруйнованому, напівобпаленому, захаращеному і всіма забутому, стані. А замість парку, по якому колись прогулюються інтелігентні панянки зі своїми супутниками, перед палацом тепер – городи з картоплею.
Попри те, що від колишньої розкоші тут залишилися лише колони і залишки ліпнини як ззовні, так і всередині, це один з небагатьох палаців, куди є, фактично, вільний доступ і де можна «погуляти» як на першому, так і на другому поверсі. Звісно, якщо у вас вистачить сміливості піднятися сходами, які збереглися не всі, деякі протрухли, адесь валяються порожні пластикові пляшки від пива.
Стіни занедбаної частини палацу переважно пописані молоддю, підлоги немає – лишилися лише балки, на яких лежать величезні брили, походження яких викликає багато запитань.
Вікна, звісно, давно вибиті, в деяких місцях під стінами – сліди від вогню. Проте блукати кімнатами колись величної будівлі – цікаво і можна уявляти, як ця споруда виглядала в колишні часи.
Як пише Вікіпедія, «палац був збудований в стилі класицизму. Будівля була прямокутною за поземним планом, двоповерховою.
“Зі сторони парку будинок стояв на високому цокольному поверсі. З фронтальної сторони посередині будівлі знаходився портик з чотирма колонами коринфського ордеру. Портики увінчував трикутні фронтони. Портик зі сторони парку опирається на аркадному цоколі, в якому знаходилася відкрита галерея. Планування всередині було централістичним, з залою та парадними приміщеннями на першому поверсі».
З наших спостережень ми зробили висновки, що палац, можливо, на цей момент був би в значно гіршому стані, якби кілька його кімнат не займала сільрада і бібліотека.
Подібне сусідство, котре зустрічається часто в подільських палацах, частково рятує ці споруди від цілковитого руйнування. Проте загальне враження все ж гнітить і за словами Миколи Геркалюка, туристичний потенціал цього регіону, особливо з огляду на стан довколишніх доріг, розвинути було би складно. Проте якщо його таки розвинути – ця частина Поділля могла би заграти зовсім іншими барвами, адже навколо – ще багато точок, за які можна «зачепитися» – починаючи з Лядови і решти – і які разом вже точно могли б утворити потужний туристичний магніт, якби тут була створена бодай базова інфраструктура для мандрівника і туриста.
Кінець доріг
Якщо до цього моменту ми скаржилися на погані дороги в глибинці Вінниччини, то лише зараз, намагаючись знайти шлях від Серебринців на північний захід до Дністровського водосховища через Кукавку і Жеребилів, зрозуміли, що таке – погані дороги. А точніше – їхня фактична відсутність, попри те, що на карті ці напрямки позначаються, як дороги.
Ситуацію обтяжував ще й той факт, що у цих місцях рідко коли можна зловити бодай 3G для пошуку альтернативних шляхів, а часто – і просто покриття мобільним зв’язком. Тож коли ми інколи зустрічали водіїв, штурмани яких тримали в руках паперові мапи, це нас вже анітрохи не дивувало. Відтак ми мусили повертатися до Яришева, аби потрапити до Новодністровська.
Переважна більшість шляху – це рештки колись асфальтового покриття, по якому на хорошому седані можна рухатися з максимальною швидкістю 20-25 км\год, якщо ви переймаєтеся власною безпекою.
Але зрештою на шляху до Яришева ми потрапили на безальтернативну дорогу, рівно і густо устелену банальною багнюкою щонайменше 20 см. глибиною на всю ширину дороги і далі в поле. Об’їхати цю ділянку неможливо абсолютно, єдиний варіант – або повертатися назад, або спробувати прорватися, ризикуючи загрузнути на безлюдній трасі.
Ми обрали другий варіант і… загрузли.
Проте розумній машині в поєднанні з водійським досвідом все вдалося перемогти болотяне бездоріжжя півдня Поділля і відчути порівняно твердий грунт під колесами.
Тож ми продовжили шлях до Новодністровська через «славне селище Козлів» і вже коли опинилися на бетонці, могли полегшено видихнути.
Проте на цьому етапі нас наздогнала гроза, безпосередньо перед дамбою Дністровської ГЕС. Як виявилося пізніше – це був початок тих опадів, які пізніше спричинили паводки на Поділлі, Буковині та Прикарпатті.
Проте цього дня нам вдалося «прорватися» через дамбу без втрат і ми нарешті опинилися в Новодністровську – вже на території сусідньої з Поділлям, Буковини.
Ледь заселившись в готель, ми відразу вирушили ближче до водосховища, аби зняти ці гірські краєвиди, проте цього вечора дощ нам завадив. Тож у селі Непоротове, розташоване впритул до великої води, нам вдалося зняти лише такі кадри:
Тут же, знімаючи гори і “море” з берега, ми побачили, як на обрії дороги з’являється дебелий чоловік, голий до поясу, котрий швидко наближався до нас, говорячи при цьому по телефону.
Підійшовши впритул до Миколи, місцевий зі словами “побудь зі мною тут”, дав для чогось нашому колезі телефон. Проте щось сказати в слухавку Микола не встиг, позаяк в цей самий момент з нами порівнявся бус, з якого виглянув водій. В нього була порвана сорочка, а рука – по лікоть у крові.
– Рєбята, тікайте від цього пі*араса, він тут людей порізав! Тікайте, я вас прошу! – вигукнув чоловік і побачивши, що напівголий мужчина знову кинувся до нього, закрив вікно і поїхав собі вперед. Ми ж швиденько спакували техніку та й теж поїхали, не бажаючи втручатися в непоротівські розбірки місцевих.
Новодністровськ ми обрали як найближчий, порівняно великий, населений пункт перед наступними точками нашого маршруту. І значною мірою розчарувалися тим, що побачили, адже Новодністровськ – це пам’ятник соціалізму періоду брежнєвського застою.
Гуляючи вечірнім «Новодом» у пошуках місця, де поїсти, складалося враження, що все тут застигло ще кілька десятків років тому. Жодної нової не те, що будівлі – а бодай хоч одного свідчення міленіуму. А натомість – рештки ще радянської спадщини, типові совітські гуртожитки, в яких з нового – хіба супутникові тарілки та рекламні конструкції.
Зрештою, порівняно безпечним в Новодністровську нам видалося лише кафе, розташоване в готелі «Офелія», де ми зупинилися на ніч.
На наше запитання, «що у вас найсмачніше?», офіціантка, здавалося, відверто спершу відповіла буквально «у нас нічого смачного немає». Проте за кілька секунд виправилася і сказала, що «у нас все смачне».
Зі скромного меню ми обрали пельмені та салат «Дністер», який навіть тут, біля Дністровського водосховища і в місті під назвою Новодністровськ називався словом, вірогідно староболгарського походження – «Днестр» (проте в рахунку салат вже був названий українською).
А ось пельмені (названі в рахунку як «пільмені»), попри візуально притомний вигляд, викликали застереження після одного важливого моменту.
Новодністровський пес, який ошивався навокло нашого одинокого столику в надії отримати щось поживне, навідріз відмовлявся від цієї страви. Ми змінювали пельмень за пельменем, руки, що йому протягували харч, місце, де клався пельмень і так далі – пес не бажав приймати дарунок.
Це насторожувало, але голод взяв своє і ми все ж спожили цю страву, і в дещо збентеженому настрої розійшлися по номерах, очікуючи реакції організму перед четвертим днем мандрівки.
Фото Марини Сербінович
Дякуємо!
Тепер редактори знають.