Валентина Володимирівна Діберт переїхала до Вінниці з Карелії. Вона працювала на будівництві, телефоністкою, а потім пішла на радіоламповий завод. Там вона пропрацювала понад 30 років.
У процесі підготовки проєкту “МІКРОрайони Вінниці” ми шукали людей, які могли б розповісти про ламповий завод. Так ми знайшли Валентину Володимирівну. Спершу ми сподівались на декілька фактів про Вінницький ламповий завод, але отримали значно більше. Саме в рамках “МІКРОрайонів Вінниці”, але окремим текстом, видаємо історію Валентини Володимирівни.
Спершу Валентина Володимирівна проживала в Карелії, але після декількох переїздів опинилась у Вінниці. Тут їй потрібно було знайти роботу і віддати дитину до дитячого садочку. Але одне без іншого можливим не було.
– Тоді було важко з роботою. Щоб віддати доньку в дитсадок, потрібно було мати довідку з роботи. А йти на роботу – мені немає куди подіти дитину. Чоловік тоді взяв відпустку і разом з донькою поїхав до своєї матері. А я пішла на роботу, на будівництво, щоб у мене була ця довідка. Я там попрацювала тиждень і потрапила до лікарні. Не для мене ця робота була. Але довідку дали і донька в дитсадок таки потрапила. Це був, здається, 1961 рік, – розповідає Валентина Володимирівна.
Наступним місцем роботи став педагогічний інститут. Працювала вона там телефоністкою на комутаторі, але офіційно її записали як прибиральницю. Справа в тому, що у прибиральниці зарплата була 31 карбованець, а у телефоністки – 47 карбованців.
Зрештою, у червні 1963 року Валентина Володимирівна почала працювати на нещодавно відкритому радіоламповому заводі.
В 1961 році у Вінниці, між Тяжиловом та Другим військовим містечком, створили завод на базі колишньої сержантської школи і складських приміщень військової частини. Спершу йому присвоїли умовну назву “підприємство п/с №26” з випуску приймально-підсилювальних радіоламп. У квітні 1963 року завод розпочав випуск продукції і був зарахований до діючих підприємств Державного комітету електронної техніки СРСР.
Як вказано у трудовій книжці Валентини Володимирівни, її “прийняли до цеху № 3 ученицею-заготівельницею”.
– Завод спершу був з боку вулиці Карла Маркса. Це вже пізніше решту добудували. Цехи тоді переводили на нові місця поступово. Кількість працівників була більше 12 тисяч згодом. Це все було поступово, поступово збільшувалось… Я досі не вірю, що лампового заводу більше не існує.
В 1966 році завод нарешті став відкритим підприємством – Вінницький радіоламповий завод з випуску приймально-підсилювальних радіоламп. В 1978 році на його базі та на базі гайсинського заводу “Бета” створили Виробниче об’єднання Жовтень.
Хоча, у роки найбільшого розвитку, радіоламповий завод був величезним підприємством, починалось усе з нестачі працівників.
– Було й таке, що деякі деталі для заводу створювали у в’язницях, – пригадує Валентина Володимирівна. – Там облаштовували цехи і створену продукцію передавали на завод. Працівників не вистачало, їх тоді збирали по всіх довколишніх селах.
Про робочий процес:
– Перш за все, у нас був спецодяг – всі в шапочках і в халатах, тому що треба було дотримуватись вакуумної гігієни. Я працювала на збірці ламп. Досі пам’ятаю, що перша лампочка була 6Ф1П (радіолампа – авт.). Коли виробництво цих радіоламп припинили, то нам ніби чогось не вистачало. Звикли їх робити і тестувати.
– Всі працювали біля робочих столів. Усе пояснювали, все показували. Потім можна було отримати розряд і працювати собі далі. Багато хто переходив до інших цехів, але я весь час в одному цеху працювала. От тільки зі збірки потім перейшла на випробування продукції.
Деякі цехи працювали в три зміни. Інші в дві. Люди ходили на роботу наступним чином: тиждень в одну зміну, тиждень в іншу. Валентина Володимирівна працювала у дві зміни. Перша тривала до 15-ої години, а друга до півночі.
Про “Анаконду” і перевірки:
– У нас дуже багато було воєнпредів (військовий представник – авт.), це ж і військова продукція була.
Там же ж різні типи ламп. І це все потрібно було перевіряти. В нас тоді машина була, “Анаконда” називалась. В діаметрі метрів 15, кругла така. І ось ти сидиш і завантажуєш лампочки. На цій машині робили 22 операції для випробування продукції. Це конвеєром йшло: хтось один завантажує лампи, а далі вони поетапно відсіювались, якщо був якийсь брак. Пам’ятаю, що коли хтось відомий до міста приїздив чи перевірка якась, то їх часто возили на ламповий завод, а там обов’язково показували “Анаконду”. І як тільки якась така комісія, мене одразу садили на завантаження. Одного разу сиджу я, завантажую лампи, як раптом чую позаду гучний голос. Від несподіванки підстрибнула і вдарила чоловіка позаду, а це був актор Спартак Мішулін. Це було дуже смішно.
Про житло:
– Спершу ми жили на Фурманова (сучасна вулиця Юрія Клена – авт.), в залізничному поселенні. Для моєї доньки це було все одно що село. І справді – через залізницю місто. З іншого боку Військове містечко, яке теж можна вважати містом. А посередині це поселення. Жили в будинку барачного типу, мали нещасних 12 квадратних метрів. Примус, кірогаз, води не було, туалет на вулиці, але якось жили.
Потрапивши на радіоламповий завод, Валентина Володимирівна стала в чергу на отримання квартири.
– Вона поступово рухалась, бо будували будинки і на Тяжилові, і на Замості. Коли вже почали будувати наш будинок і було зрозуміло, що ми отримаємо там квартиру, потрібно було відпрацювати 100 годин на будівництві. У позаробочий час.
Як з’ясувалось пізніше, будинок будували з кінця, тобто з останніх під’їздів. Переважно, він призначався для заселення працівниками лампового заводу.
– Коли переїхали, то ще декілька місяців жили всі в одній кімнаті. Не могли звикнути, що місця стало більше. Це був 1975 рік.
Будинок, про який розповідає Валентина Володимирівна – це перша у Вінниці житлова дев’ятиповерхівка на проспекті Коцюбинського.
– У нас там трамвай ходив тоді по проспекту Коцюбинського на вокзал, а не в об’їзд, як зараз. І липова алея була. Пам’ятаю, як прийшла додому з другої зміни, а там почали зрізати ці липи. Вона падає, а я стою і плачу – так шкода мені було цих дерев, – згадує пані Валентина.
Про транспорт і прогулянки на роботу:
– Спершу був тільки автобус, який їздив по вулиці Карла Маркса. Коли я жила на Фурманова, то ходила пішки на роботу. А коли переїхали на Замостя, то теж пішки ходили: через залізничний міст і далі на ламповий. Це займало хвилин двадцять. До автобуса з прохідної далеко було йти, та й людей надто багато у нього набивалось. А вже потім були тролейбуси.
Розпад Радянського Союзу приніс зміни і на ламповий завод. Частину цехів закрили. Водночас там почали створювати вироби з кришталю і скла: різноманітні вази, стакани тощо. Після 31 року роботи, в 1994 році, Валентина Володимирівна пішла на пенсію.
– Це було ціле покоління, ціла епоха. Стільки всього відбулось за цей час. І тепер цього всього немає.
ВО “Жовтень” в 1996 році стало приватним підприємством Вінницький ламповий завод. А в 2010 році його офіційно ліквідували. Більше про завод та місцевості довкола нього дивіться невдовзі у новій частині “МІКРОрайонів Вінниці” на нашому Ютуб-каналі.
Фото Марини Сербінович
Дякуємо!
Тепер редактори знають.