Кладовище в підвалі, пивний суп, бідність як обраний спосіб життя та витрата майже всього дня на молитви. Це – атрибути вінницьких монахів-капуцинів XVIII століття, які й зараз перебувають у храмі Пресвятої Діви Марії Ангельської у самому центрі Вінниці.

Однак не всі знають, що орден зараз не лише функціонує, але й відіграє ключову роль для тисяч католиків Вінниці.

Vежі стало цікаво, як капуцини утримують центральний католицький храм міста в наш час, чи користуються сучасними технологіями в монастирі, звідки отримують кошти та чи планують повертати собі колишні гектари історичних територій.

         

Хто такі капуцини?

Відповідь на питання, хто ж такий “Орден Братів Менших Капуцинів”, є двошаровою. Зрештою, як і всі складові їхнього життя: з одного боку, є історичні витоки, а з іншого — сучасні особливості служби вінницьких монахів.

Так, історично капуцини — це католицький чернечий орден, основним соціальним призначенням якого була допомога біднякам. Як і в більшості інших католицьких орденів, кожен капуцинський монастир був маленьким автономним господарством, що могло забезпечувати їжею (чи іншою продукцією) не лише братів ордену, але й людей поза монастирем.

Водночас, аскетичне життя монахів було присвячене Богу, тож кожен з них присвячував левову частку життя молитвам.

  

Капуцинів можна було вирізнити за гострокутним каптуром ряси, а також поясом з трьома вузликами. Ці два атрибути в “уніформі” кожного монаха-капуцина є й досі, навіть після майже 500 років розвитку ордену.

Наразі вінницькі капуцини все ще залишаються аскетичним католицьким орденом, однак їхньою основною соціальною функцією стала опіка над центральним католицьким храмом Вінниці та його парафіянами. Решта складових життя капуцинів зазнали змін внаслідок впливу цивілізації, зміщення центру міста та змін у католицькій церкві загалом.

Історія та сьогодення

Наразі Орден Братів Менших Капуцинів – єдиний у Вінниці чоловічий католицький монастир, що опікується центральним храмом та тисячами парафіянами-католиками з усього міста. Саме в їхньому монастирі, а не в готелі, зупиняється посол Ватикану та саме капуцини зайняли одну з провідних ролей під час першого Всеукраїнського конгресу сімей, що відбувся у вересні.

Втім, так було не завжди і коли капуцини прибули до Вінниці у 1746 році, їхній орден став уже третім монастирем католиків у місті: після єзуїтів та домініканців. Тому в ті часи церковними службами чи проповідництвом капуцини не займались – це було в компетенції інших орденів.

На фото: 3 – монастир капуцинів; 4, 5 – місця, в яких були монастирі домініканців та єзуїтів 

    

Натомість, як розповів отець Костянтин Морозов, монах та настоятель парафії Пресвятої Діви Марії Ангельської, перші вінницькі капуцини займались “монашими” справами свого ордену – молились та допомагали бідним верствам населення, зокрема готували для них їжу.

  

Монастир на початку існування був досить автономним: на обнесеній муром території у ченців був власний сад, розміром в декілька гектарів; поле; воскобійня, де виготовляли єдині в місті білі свічки; а також пивоварня.

У наш час цього всього не залишилось – наразі вінницькі капуцини майже не мають власного виробництва, крім виготовлення сувенірних магнітиків.

Цьому “посприяло” і розширення міста (в середині XVIII століття на місці сучасної Соборної Вінниця закінчувалась), і немилість до католицьких орденів з боку влади. Так, 1888 року імператор Олександр ІІІ заборонив перебування капуцинів на території Російської імперії. Однак в будівлі храму після цього ще до 1930 року католики здійснювали церковні служби. Надалі радянська влада перетворила храм монастиря на авіаклуб, а потім – на лекторій атеїзму.

  

     

Повернулися капуцини до Вінниці вже у незалежній Україні – в 1992 році, щоправда, отримавши лише частку колишніх територій. Відповідаючи на питання, чи сподіваються капуцини на повернення земель в майбутньому, Костянтин Морозов зазначив:

Сучасні “володіння” капуцинів

Наразі з усієї території капуцинів залишилися лише одне крило монастиря і храм Пресвятої Діви Марії Ангельської, або як його ще називають містяни, “Костел”. Однак, навіть цієї території, здається, достатньо для діяльності шести монахів-капуцинів. Так, лише в одному крилі монастиря налічується шість поверхів, два з яких є підземними.

Храм
“Take me to church” набуває нових сенсів

Саме “Костел” є однією із сучасних окрас вулиці Соборної, однак практично все, що можуть бачити його відвідувачі – це реконструкція. Найбільших змін він зазнав при радянській владі, яка, задля “практичності”, в 1960-х роках перетворила його на лекторій атеїзму й зробила двоповерховим:

   

  

    

Дизайн центрального вінницького католицького храму є відносно мінімалістичним: стіни виглядають, як “чисті полотна” – без фресок, ікон чи розписів. Натомість, на них висить кілька картин та барельєфів місцевих вінницьких священників, які опікувались капуцинським храмом.

       

Ознаками того, що перебуваєш в храмі, є центральний вівтар із зображеннями центральних фігур християнства, а також великий орган з оптимістичним написом “Помреш, щоб воскреснути”.

Підземелля й монахи
Мерці, ліфт та бункер

Першою очевидною функцією підземель в часи перших капуцинів було зберігання продуктів та інших речей. У ченців навіть був “вантажний” ліфт для транспортування продуктів на верхні, житлові поверхи монастиря. Крім цього, почасти опалення будівлі також відбувалось з підземель.

       

Забудована шахта вантажного ліфта

Другою основною функцією цегляних кімнат стало “зберігання” мертвих. Так, в крипті під храмом хоронили капуцинів та видатних містян. Але здійснювалось це не шляхом погребіння в землі, а в спеціальних нішах чи в трунах на підлозі. При цьому, чим ближче ставили похованого до вівтаря, тим шанованішим він був за життя.

Примітно, що всі тіла зникли з крипти в невідомий момент часу, тож сучасні капуцини не знають, чи були тіла їхніх братів просто викинуті, чи, можливо, перезаховані в якомусь місці. На питання, де ховають вінницьких ченців зараз, Костянтин Морозов зазначив, що жоден капуцин в сучасній Вінниці поки що не помирав.

     

Радянська влада змінила також й підземну частину монастиря. Так, цілий ряд приміщень під будівлею перетворили на бомбосховище, збільшивши товщину стелі, підлоги та стін та встановивши величезні металеві двері. Наразі капуцини намагаються повернути все до первинного вигляду, тож у підземеллях здійснюються будівельні роботи. На питання, звідки кошти на реконструкцію, ми почули наступне:

  

     

 

Монастир просвітницький
Ресепшн в монастирі?

Решта нежитлових частин будівлі розмістились, в основному, на першому та другому поверхах. Так, в монастирі є свій “ресепшн” та архів із даними про обряди, що відбувались в храмі (наприклад, кого та коли хрестили).

Крім цього, на другому поверсі одразу привертає увагу відносно довгий та вузький коридор, прикрашений різними історичними фото, табличками та іншими цікавинками для відвідувачів. Коридор з’єднує до десяти приміщень, деякі з яких є кімнатами для зустрічей та різних гуртків.

                 

Привертають увагу товсті стіни й маленькі віконця, що асоціюються із бійницями середньовічного замку. Водночас, в кожній кімнаті є щонайменше одне зображення Ісуса Христа або ж символів розп’яття.

Формула благословення
На вигляд майже як математичне рівняння

Майже на всіх дверях в монастирі (навіть у підземеллях, що перебувають у стані реконструкції) помітний один і той самий напис крейдою: “C + M + B 2019”. Розшифрувати ці написи допоміг брат Костянтин:

         

Виявилось, що ці формули щороку, на свято Богоявлення, пишуть монахи і вони є аналогами православним малюнкам хрестів на дверях будинку. Примітно, що загалом більшість настінних написів в монастирі зроблені польською або латиною, а написів українською – відносно не багато.

Особистий простір монахів
“То переночувати у вас не можна?”

Кімнати, в яких живуть монахи, називають келіями. Сучасні келії капуцинів нам не показали, мотивуючи тим, що це територія особистого простору ченців. Натомість, показали гостьові кімнати, зазначивши, що вони майже ідентичні житлу монахів.

Така кімната, на перший погляд, чимось схожа на одномісний номер готелю: в ній є туалет, стіл та ліжко. Щоправда, над останнім висить одразу два Ісуса – у вигляді розп’яття та фоторепліки картини. В деяких капуцинів також є книжкові шафи. Майже половину простору в кімнаті займає стеля, адже кімнати розташовані на горішньому поверсі. Решта побуту досить скромна – тут немає телевізора, холодильника чи Wi-Fi.

    

Всього таких кімнат для гостей вісім – кожна названа на честь одного зі святих. Так, над входом до кожної такої кімнати кріпиться табличка, наприклад “Св. Людовіка”, “Св. Анни” та ін.

За даними Credo.pro, в римо-католицькій церкві існує від близько 10 000 до понад 20 000 святих. Однак, кімнати в монастирі капуцинів були названі на честь не випадкових, а обраних людей. За словами Костянтина Морозова, ще в 1740-х роках на території монастиря були присвячені окремим святим вівтарі. Наразі вівтарів немає, однак на честь святих назвали гостьові кімнати.

Щоденний розпорядок або скільки годин на добу потрібно молитись ченцям

Розпорядок дня сучасних капуцинів також відрізняється від життя в середньовічних орденах. На це впливає і відсутність власного виробництва, і виконання ролі священників, і теперішнє розташування монастиря. Однак чи не найбільша різниця полягає в тому, що їжу монахам готують наймані кухарі, а не самі ченці.

Їдальня

  

Узагальнено розпорядок дня монахів виглядає так:

6:00 – 6:20 – підйом
7:00 – 8:00 – ранкова служба Божа в храмі з парафіянами
8:00 – 9:00 – молитва в ораторії (виключно для монахів)
9:00 – 9:30 – сніданок. Кожен прийом їжі розпочинається та завершується з молитвою. Як частина трапези – ще й розмова капуцинів між собою – для “тімбілдингу”
9:30 – 13:00 – виконання власних обов’язків (релігійних, господарських чи адміністративних) кожним монахом. Наприклад, похоронними ритуалами займається один монах, весіллями – інший, спілкуванням з журналістами – третій.
13:00 – 13:30 – обід
13:30 – 17:00 – “душпастирська робота” – спілкування з паствою, наставлення тощо. Цим займаються майже всі монахи, позаяк 5/6 братів мають сан священника.
17:00 – 18:30 – вечірня служба Божа. Найважливіша частина служіння починається о 18:00, на яку монахам не бажано запізнюватись.
18:30 – 20:00 – вечеря (зазвичай не спільна через різні за тривалістю справи капуцинів)
18:30 – 20:00 – спілкування з парафіянами
20:00 – 22:30 – відпочинок
22:30 – 23:00 – початок “короткої молитви”. Відбій.

Тож в середньому кожен монах молиться близько трьох годин на добу. Ще декілька годин більшість монахів може витрачати на індивідуальні розмови з парафіянами чи виконання інших релігійних обов’язків. Втім, навіть за такого графіку брати знаходять час на відпочинок: наприклад, можуть подивитись разом телевізор (зокрема, футбол) чи своїми хобі.

Аскетизм та технології

Чомусь перед спілкуванням з монахами важко було уявити ситуацію, в якій капуцини грають “Angry Birds”, копирсаються в “трендах” YouTube чи навіть просто мають сучасний сенсорний телефон. Втім, після відвідин ченців, стало зрозуміло, що в умовах сучасного міста симбіоз аскетизму та цивілізації неминучий:

З цієї причини капуцини вимикають телефони під час молитов, обговорень серйозних тем тощо. Водночас, є в ченців і комп’ютерна техніка:

В деяких інших католицьких монастирях існує обмеження щодо часу, який можна провести за комп’ютером. Наприклад, ченці не можуть витрачати на спільний комп’ютер понад годину на добу. Тож у вінницькому монастирі ще відносно ліберальні погляди на користування новими технологіями.

Обмеження

Стати ченцем означає не тільки змінити власне житло на келію, але й дотримуватись непорушних добровільних обмежень. Так, на монахів-капуцинів діє три ключових обіти: послуху, вбогості та чистоти (целібат). Ці три обмеження символічно втілились у три вузли на поясі капуцинів.

Так, як розповів брат Костянтин, важливу роль в житті ченців відіграє ієрархія (послух):

Та навіть попри жорстку ієрархію, католицькі ченці можуть зайняти високі посади в усій церкві. Так, теперішній Папа, Франциск, починав як звичайний монах-єзуїт.

Натомість, обіт вбогості передбачає, що монах не може заробляти та розпоряджатись своїми грошима. Так, навіть якщо капуцин отримає від когось кошти (спитавши перед тим дозволу), то вони будуть належати не йому, а спільноті чи монастирю.

Останнє обмеження, целібат, називають також обітом чистоти. Втім, як виявилось з цим обмеженням все дещо складніше:

На питання, що буде, якщо хтось з братів порушить обіти, наприклад, вступить в сексуальні зв’язки, Костянтин Морозов зазначив, що є два шляхи: або швидке каяття і повернення до “сім’ї”, або вигнання з монастиря, якщо монах продовжуватиме “грішити”.

Як потрапляють в монастир

Ще одним питанням, яке виникає після роздумів про ченців – як людина вирішує піти на всі обмеження й все життя прожити в монастирі. Як зазначив брат Костянтин, в кожного брата вінницького монастиря є своя історія приходу до ордену, однак розповів він нам тільки свою, “літературну”:

Саме радикальність способу життя перших християн змусила Костянтина Морозова, який ріс в сім’ї атеїстів, стати на шлях ченця. Брат Костянтин зазначає, що бути монахом – це покликання: “Не ми обираємо цей стиль життя, а Бог обирає нас”. Втім, крім такого “відбору”, існує й цілком формалізована процедура прийняття людей до монастиря. Так, кандидат у монахи має відповідати певним вимогам:

Брат Костянтин зазначає, що на прояв “серйозних намірів” потрібен час і навіть після того, як людину беруть в монастир, вона досить довго проходить шлях від послушника до “повноправного монаха”. Випробування може тривати від 6 до 10 років.

Чому в монастирі залишаються?

Костянтин Морозов неодноразово порівнював стосунки між монахами з армією: жорстка дисципліна, суворий, з точки зору світської людини, побут, чітка ієрархія, одноманітність, на перший погляд, щоденного розпорядку – всі ці складові, у більшості випадків, не викликають бажання приєднатись до капуцинів чи будь-якого іншого монашого ордену.

Це підтверджує й статистика: за 27 останніх років до вінницького монастиря капуцинів приходило стати монахом всього близько десятка людей.

Водночас, від цього факту феномен людей, які все ж проходять довгий шлях чернечого життя, стає цікавішим. Людей, які полишивши все майно та пожертвувавши можливістю мати дружину та дітей, отримують право жити в скромній келії та молитись декілька годин на добу.

Розгадка такої самопожертви, можливо, криється в іншому парадоксальному аспекті буття ченців: “Монастир, – як поділився Костянтин Морозов, – це сім’я для кожного з братів”. Тож чи повинна відмова від усього заради сім’ї нас дивувати?

Фото Марини Сербінович та з архіву Vежі

Фото гостьових кімнат та їдальні автора

Читайте також: Не пити чорний чай і каву та дотримуватися “правила двох”: як живуть вінницькі мормони. ФОТО