Лише вчора, 20 березня, українська паралімпійська збірна повернулася додому із Південної Кореї, де відбувалися ХІІ зимові Паралімпійські Ігри, а вже сьогодні представники від Вінниччини ділилися враженням та хизувалися перемогами на прес-конференції у Вінниці. 

Олександр Казік, Ірина Буй та Наталя Рубановська потрапили до збірної України, і хоча поїхати на Паралімпіаду Наталі завадила хвороба, Ірина та Олександр привезли додому досить гарні результати. Зокрема, 21-річний Олександр Казік, який має вади зору, привіз додому із Пхьончхана дві срібні медалі. Говорить, що такий результат виявився досить неочікуваним.

– Ми спершу їхали на Паралімпіаду хоча б за одним третім місцем, але вийшло, як вийшло, – посміхається хлопець. – Українська команда вважається однією із найсильніших і ми відчували до себе таке ставлення, як до справді сильної команди і все було на вищому рівні.

Олександр народився у Барському районі. Займається біатлоном та лижними перегонами з 2013 року, зізнається, що пам’ятає свого першого вчителя фізкультури, а наразі ще й навчається на першому курсі магістратури університету “України”.

Мабуть, не всі розуміють, як з вадами зору можна змагатися у лижних перегонах та знати, куди рухатися. Для цього учасника супроводжує його тренер і спортсмен-лідер, який має бігти попереду. На спині у “лідера” є динамік, через який він говорить своєму спортсмену, куди їхати, які попереду перешкоди.

– У мене повністю затемнені окуляри і я біжу у повній темряві, а тому покладаюся лише на голос та на довіру. Стріяємо ми також за рахунок слуху: у нас є лазерна гвинтівка і ціль, яка налаштована на різні тональності. Стріляти ми маємо тоді, коли почуємо найвищий звук.

Спортсмен-лідер Сергій Кучерявий до останнього не розповідав Олександру, якими вони йдуть. Лише на останньому фінішному колі він зізнався, що спорстмени йдуть першими. Однак наприкінці їм не вистачило лише декількох секунд, і від “золота” їх відділило 2,7 секунди. Зрештою, спортсмени отримали срібні медалі і згодом повторили свій успіх і кожен привіз додому по два “срібла”.

Щодо Ірини Буй, то, ймовірно, вплинув довгий переліт додому та втома, але дівчина із помітним сумом говорила про те, що до призового третього місця їй не вистачило буквально декількох секунд: 22-річна біатлоністка двічі приходила четвертою.

– Насправді, якщо хтось вважає, що Паралімпіада – це розвага чи обмін досвідом, то ми завжди їдемо туди працювати і перемагати. На нас велика відповідальність, мало помічаєш того, що відбувається навколо, але більше зосереджуєшся на собі та своїх силах. Паралімпіаду не можна порівняти ні з чемпіонатами світу, ні з етапами Кубка світу – тут все по-іншому. Я двічі приходила до фінішу четвертою. Зараз це важко усвідомлювати, тому що щоразу заплющуєш очі і прокручуєш все у голові. Це така “дерев’яна медаль”, коли ти приходиш не п’ятою чи шостою, а четвертою і тобі не вистачило зовсім трішки. Не можу сказати, що у мене склалося все.

Дівчина додає, що для неї Паралімпіада пройшла немов у тумані: або змагання, або тренування, або старт і більше нічого. Зізнається, що вона всі роки мріяла перемогти і наразі дещо психологічно важко сприймати такий результат. До речі, поки що вона не змогла точно відповісти, чи братиме участь у наступних Паралімпіадах. Наразі Ірина ще й навчається у Вінницькому державному педагогічному університеті.

Присутні на зустрічі чиновники одноголосно запевняли, що з самого початку вірили в Ірину та сподівалися на “золото”, але у будь-якому разі четверте місце – це теж доволі гарний результат і говорить про великий потенціал, адже на запізнення лише у декілька секунд могла вплинути втома, погода, довгий переліт на змагання або ж інші причини, які не обов’язково залежать від спортсмена. Додамо, що загалом українська збірна отримала 17 четвертих місць.

Наталя Рубановська не поїхала на Паралімпіаду через епідемію грипу і їй було доволі ризиковано їхати, аби не передати хворобу іншим спортсменам. До цього дівчина ставиться доволі спокійно і переконана, що вже наступні Паралімпійські ігри без неї не обійдуться, а медаль обов’язково її дочекається.

– Не поїхала на Ігри за станом здоров’я, я сильно захворіла і тому так сталося, але це життя і на цьому воно не закінчується. Можливо, знаєте, це такий переломний момент і все, що не стається – то на краще.

Подвійна відповідальність за результат була й на тренерах, які супроводжували своїх спортсменів. Разом з Олександром Казіком участь у змаганнях брав Сергій Кучерявий. Пригадує, як вони вперше отримали срібну медаль, у їдальні до них підійшов колишній спортсмен, потиснув Олександру руку і привітав зі сльозами на очах.

– Враження від Паралімпіади просто неперевершені. Я до останнього не говорив Саші, що ми йшли першими. Були неймовірні почуття, але тоді була не надто гарна погода. На штрафному колі була ніби каша, був також сильний вітер, який здував звук і було важко їхати. Я б сказав, що відповідальність порівну на Саші, і на мені. Хоча Саша вважає, що від мене залежить 80% успіху, але ж я просто очі, а бігти треба Олександру. Щоправда, мені треба також бігати швидко і вміти вказувати правильний напрямок.

– Я – майстер спорту, але у порівнянні із досягненнями Саші та Іри мої  досить скромні, – посміхається Сергій. – Я цим насправді дуже пишаюся. Коли ми вже поверталися додому, то Саша сказав, що тепер може називати мене сенсеєм, адже учень перевершив свого вчителя.

До речі, першим тренером Олександра Казіка був Марцін Кучерявий – батько Сергія. Він переконаний, що спорстмени зробили все можливе і з великим теплом розповідав про своїх учнів.

– Хочу вклонитися їм. Ще як вони були маленькими, я у них вірив і говорив, що прийде час, як вони стануть чемпіонами, а вони тоді лише сміялися. Але ж бачите, як сталося! Знаєте, всі говорять, що у нас не зимова область. Але це так лише для тих, хто не хоче займатися зимовими видами спорту. Спершу всі з нас ніби насміхалися, казали, що вже й снігу ніде немає, а ми все з лижами ходили. Ніколи не потрібно ставити хрест на своїй справі та опускати руки, якщо щось не виходить. Я ними пишаюся і додам, що з ледачими не працюю.

Марцін Антонович також зазначив, що у паралімпійців є чимало проблем, більшість з яких доводиться бороти на самому початку – спершу з батьками, які не бажають віддавати свою дитину з інвалідністю займатися спортом, а потім – з лікарями, які не завжди легко дають дозвіл на участь у змаганнях.

– Допуск кожного спортсмена до змагань – це війна з лікарями. Але давайте будемо співпрацювати та допомогати, будемо давати шанс нашим дітям і не варто вказувати, що вони “не такі”. На них треба рівнятися і ними пишатися. І ще хочу звернутися до батьків, які мають дітей з інвалідністю – не зачиняйте їх у домах, не ховайте, приходьте у школи чи клуби, цікавтеся чи є тренери, котрі працюють з дітьми з інвалідністю. Бувають випадки, коли нам навіть не показують дітей, ніби ми вороги якісь.

І хоча спортсмени, тренери та пристуні чиновники стверджували, що участь у Паралімпійських чи Олімпійських іграх набагато важливіша, ніж матеріальна винагорода від держави, все ж не можемо не зазначити, що цьогоріч вперше паралімпійські медалі прирівнювалися до олімпійських. Таким чином, паралімпійський чемпіон Пхьончхана за “золото” отримав 125 тисяч доларів, за “срібло” – 80 тисяч доларів, а за “бронзу” – 55 тисяч доларів.

На додачу, вінницьких паралімпійців, а також їхніх тренерів чиновники привітали квітами та подарували усім книги, у яких зібрані світлини традиційних українських хат.

Фото Андрія Завертаного

Дар'я Гоц

See Full Bio