Сьогодні, 24 березня, минув рівно місяць, як російська федерація розпочала повномасштабну війну проти України. Місяць наші захисники та захисниці із ЗСУ та тероборони боронять наші землі від новітніх нацистів, а волонтери та волонтерки – шукають для них спорядження. Місяць вороги обстрілюють міста на Сході, Півночі та Півдні. Але наша перемога близько, а перші страх та збентеження, які могли бути 24 лютого, давно минули.
Відтак, ми вирішили згадати, як кожен з нас, із редакції Veжі, пережив (чи пережила) перший день повноцінної війни та з якими труднощами та страхами зіткнувся (чи зіткнулася).
Далі – спогади наших співробітників про перші години 24 лютого.
Катерина Булейко, комунікаційна менеджерка Vежі:
“Прокинулась від телефонного дзвінка сестри. Було ще зовсім темно. Пам’ятаю, 5:30. Сонна, почула в слухавці: “Катя, прокидайся, війна почалась. Харків бомблять. Дзвонив Андрій, він тікає з Харкова. Їдь заправляй машину”, вскочила. Першим ділом підійшла до вікна, думаючи, що там щось видно…
Стою, слухаю якісь слова сестри, але нічого не розбираю, всередині просто застигла кров. Перші декілька секунд панічних, потім почала заспокоювати сестру. Так вийшло, що мій племінник в той страшний ранок був у Харкові. І він прокинувся від обстрілів “градами”. Тому наша сім’я дізналась про все з перших вуст. Розуміла, що треба брати себе в руки, почала глибоко дихати і, наскільки це можливо, приймати логічні рішення подальших дій. Руки тремтіли від того, що ти не знаєш, куди бігти і як діяти. Хвилями накривала паніка. В школі нас до такого не готували… Вирішила поки не будити батьків, щоб ті виспались і не сіяли ще більшої паніки. Я точно знала, що мама буде більше всіх нервувати. А стареньких батьків більше всього хотілось уберегти від цього.
Зібралась, поїхала на заправку, о 6:30 там вже були кілометрові черги. От коли я це побачила, звичайний світанок і розгублених людей, готових тікати, потекли сльози…. Далі поїхала в магазин, купила товари першої необхідності (я тоді уявляла, що ми переїжджаємо всі в підвал, розуміла, що готувати не буде особливо як). Приїхавши додому, підготувала підвал, занесла туди воду, харчі, одяг, подушки та матраци. Зробила таку собі “нору”. Тільки потім зателефонувала батькам і максимально легко донесла інформацію…”
Зорина Гаджук, фотографиня:
“Мені пощастило прокинутись вранці в гарному настрої і не відчувати тривоги. Поки від вибуху у Калинівці в моїй спальні не затремтіли вікна. Заклало вуха.
За дві хвилини, натягнувши спортивний костюм поверх піжами, з рюкзаком дорогої техніки і цінних речей, з собакою на руках – неслась сходами вниз.
А потім ще десятки разів вгору і вниз, з собакою і речами. Але саме той перший раз, спалах страху і мобілізації сил був переломним моментом. Відносно всього попереднього життя. І в контексті останніх подій – було значно страшніше, ніж коли горіли склади боєприпасів у Калинівці кілька років тому і вибух так само стряс вікна в спальні.
За цей місяць довелось випрацювати алгоритм дій, ноги і руки адаптувались до швидкого переміщення себе і речей з дому в сховище і назад.
Кажуть, звичка виробляється за 21 день, та як на мене – звикнути неможливо. І не хотілось би, якщо чесно“.
Ольга Каплун, журналістка:
“Якщо казати чесно, то у перший день війни я до кінця не збагнула, що взагалі відбулось. В мене було вечірнє чергування, тому я прокинулась о дев’ятій ранку і побачила у робочому чаті, що почалась війна. Мені пощастило більше, ніж іншим українцям, які прокинулись від звуків сирени або навіть пострілів. В мене були справи, однак я збагнула, що їх потрібно відкласти, й поспішно пішла в аптеку. Вся дорога на виїзд з Вінниці стояла в заторі, я здивувалась. Перебуваючи в стані афекту, я до кінця не розуміла, що таке війна, і що ймовірна велика загроза безпосередньо для мене і моєї сім’ї. Тому я відстояла чергу в аптеку і дивувалась, чому частина людей виїжджає з міста, інша ж – стоїть у довгій черзі за питною водою до автоматів.
Як іноді кажуть інші, війну не можна порівняти зі смертю близької людини чи народженням дитини. Це — абсолютно інший вимір буття, який неможливо зрозуміти, поки не відчуєш. Поки це особисто не торкнеться тебе, навіть якщо лунає лише сирена і ніби все спокійно.
Пам’ятаю, як вибігла з квартири на вулицю в найближчий підвал-укриття, та він виявився зачиненим, а на вулиці – чутно постріли. Хоч і Вінниця досі безпечне місто в порівнянні з іншими, однак неможливо вільно дихати, коли у твоїй країні війна. Тому я почала шукати інші найближчі укриття. Ніч пройшла досить спокійно — я просто сиділа у холодному укритті, моніторячи новини. Ніяких “трешових” історій не було.
Варто сказати, що першу добу особисто в мене не було розуміння, що це нова кривава сторінка в історії нашої країни. Окрім цього, не було жодного страху, просто відчуття невідомості та безпробудного сну. Підсумовуючи, перша доба війни для мене пройшла в сюрреалістичному сні, від якого я досі не можу прокинутись“.
В’ячеслав Луцков, журналіст:
“Ранок початку повномасштабного вторгнення для мене почався із занепокоєного питання дівчини “Що будемо робити? Там вибухи”. Сон минув досить швидко. Особливо після перших повідомлень зі стрічки новин.
Коли ти у Вінниці, війна, яка триває роками, здається далекою. Але коли читаєш новини про вибухи по всій країні, частина з яких приходиться на твою завжди спокійну Вінниччину, мозок на якийсь час потрапляє в стан шоку. Потрібен був план дій, а єдине, до чого, як журналіст, додумуєшся швидко – про необхідність оповіщення людей. Тому спершу – дзвінок редактору, потім аналіз ситуації загалом.
Наступний пункт – підготовка до будь-якого варіанту розвитку подій, несвоєчасність якої була помітна, вже коли вийшов на вулицю – черги до банкоматів, закриті аптеки, магазини та неможливість подекуди розрахуватись карткою. Додавали “настрою” люди, які поспішно збирали речі в автівки. Можливо, тоді, за результатами роздумів під час перших годин вторгнення, автор цих рядків не лишився б у Вінниці. Однак незламність духу та професіоналізм ЗСУ, неочікувана сміливість влади та сотні вбитих окупантів схилили чаші терезів до “лишитись”“.
Юлія Плахтій, випускова:
““Юль, війна” – перші слова, що я почула від колеги, який подзвонив мені рано вранці 24 лютого. “В сенсі?”- скрізь сон не розумію, що саме він має на увазі. “Путін напав” – каже, і перелічує нові міста, де щось підірвали орки.
Встаю, виходжу на кухню, прислухаюсь – ніби тиша. Намагаюсь остаточно прокинутись і зрозуміти обстановку. Читаю, що почався повномасштабний наступ. Пишемо самі про це.
Далі змішуються думки, що недарма вчора було якесь особливо погане передчуття, згадуються недобрим словом різні ху*ла, адепти “какой разніци” і їм подібні, думається про постраждалих і про наших захисників, далі – думки, що до укриття надто далеко та й взагалі спершу треба всіх сповістити… і багато іншого.
Раптом – звук сирени. Протяжно і зловісно, незвично. Чи то тоді, чи пізніше було чутно вибухи. Вже потім стало відомо про атаку на кілька військових об’єктів на Вінниччині.
Зібралась з думками. За кілька хвилин спакувала все необхідне. Вийшла на вулицю і роззирнулася. Природа і все навколо по-ранковому спокійне, але на дорозі – суцільний потік машин. Вони рухаються дуже повільно в обидві сторони й здається, що вже пів міста кудись виїхало.
Далі – все, ніби в тумані. Організаційно-координаційні речі, новини, сирени, повідомлення, укриття… Скрізь того дня була тривога, але я заспокоювала себе тим, що наші захисники зможуть все втримати. Як бачимо вже сьогодні – так і є: наші б’ються, наче леви. А отже, все буде Україна!”
Богдан Будай, журналіст:
“Тоді, 24 лютого, я прокинувся близько 6-ї ранку від тривожних снів і поганого самопочуття. В грудях був дивний холод, ніби я захворів. Того дня я мав їхати на брифінг щодо оголошення (як планувалося напередодні) надзвичайного стану, тому дещо сам на себе розізлився, адже симптоми були схожі на ранні симптоми “ковіду”, який я переніс роком раніше. В такому-от напівсні, не розуміючи, що зі мною відбувається, я прокрутився у ліжку, аж поки о 7-ій мені не подзвонила редакторка і не повідомила, що почалась війна.
Тоді вже гуляло багато фейків про російський десант в Одесі та введення військ у Харків, що лише посилювало вранішню тривогу. Піком став, звісно, звук чи то вибуху в Калинівці, чи то подолання ракетою чи літаком звукового бар’єра. Однаково, було достатньо голосно, аби вікна в моїй кімнаті загрозливо затремтіли. Я тоді зібрав деякі речі, якщо доведеться йти в укриття надовго, та віджартовувався дурними жартами, наводячи лад на кухні та бігаючи до душу. Вочевидь, у всіх стрес переживається по-своєму.
Але швидко прийшли спочатку апатія, а потім – заспокоєння. Я знайшов себе у роботі, як і багато моїх колег. Їхати з міста я не збирався нікуди, бо, будучи уродженцем Кривого Рогу з донецькою пропискою, я свій дім бачив на Сході. Сенсу їхати на Захід я не бачив. Вінниця для мене сприймалась і сприймається, ніби останній рубіж. Якщо ворог сюди дійде, я готовий його зустріти. Поки що – намагаюсь робити свою роботу та підтримувати ЗСУ. І так буде і надалі до повної перемоги“.
Дякуємо!
Тепер редактори знають.