Складське приміщення одного з вінницьких підприємств з виробництва будматеріалів… Більшість простору заповнена нетиповими для цього місця речами – військовим одягом, аптечками, приладами нічного бачення, комп’ютерною технікою та зовсім трішки – військовими трофеями.
Десь подалі від входу за комп’ютерами сидять кілька волонтерів ГО “Загартовані серця”, дехто з яких, наприклад, Ліна і Тоня Гиренко, ще з 2014 року допомагають нашим військовим протистояти російському вторгненню. Нам же у день інтерв’ю вдалось поспілкуватись з Олександром Царевським (і трішки з Ліною та Тонею).
Олександр Царевський до повномасштабного вторгнення був одним з найвідоміших вінницьких велосипедистів, велоактивістів та “котовозів” (брав участь у велоактивностях разом зі своїм котом). Однак з початком вторгнення у благодійній організації “Цар” (як його часто називають) став ще й “спеціалістом з незрозумілих питань” та відповідальним за логістику.
На території підприємства “Декорбетон”, яке надало волонтерам своє приміщення, ми поговорили з ним про “Загартовані серця”, потреби волонтерів, зміни в українському суспільстві, а також випадки, коли багато паперів може бути захистом для волонтерів. Розмова вийшла дещо хаотичною, однак дуже цікавою – багато фраз “Царя” можна розбирати на цитати (напевно, як і завжди).
Про початок роботи “Загартованих сердець” і про відмінності волонтерства в перші місяці повномасштабного вторгнення
Vежа: Як створили “Загартовані серця”?
Царевський: З самого початку вторгнення росії Тетяна Власюк-Хитра (на даний момент – очільниця громадської організації) допомагала військовим. З 2014 року почала займатись волонтерством в “Кулінарній сотні Вінничини”, до самого початку повномасштабного вторгнення допомагала військовим на фронті. З початком “повномасштабки” стало зрозуміло, що масштаби і об’єми роботи будуть зовсім іншими, тому потрібна була команда.
Ліна розповідає, що формування сучасної команди відбулось ніби само собою. Одні приходили в команду і залишались, інші йшли з неї. Так в команді залишився “кістяк”. Так, Тоня і Ліна Гиренки в перші дні повномасштабного вторгнення займались розподілом і доставкою продуктів по харчових закладах, які готували харчування для військових. Дівчата ще з 2014 року почали ходити в шпиталь допомагати військовим. А в 2015-2016 роках вони виготовляли “вітамінні бомби” – за один сезон вдавалось зробити близько 700 літрів лікувальної суміші.
Царевський же став у команді людиною, до якої звертаються, коли треба щось перевезти, знайти чи “нарішати”. При цьому в перші місяці в організації загалом чіткої спеціалізації не було.
Царевський: В той момент це був дикий хаос – займалися всім. А зараз якось “викристалізувались, що займаємось безпосередньо автівками для військових – знаходимо, купуємо, переганяємо в Україну, ремонтуємо, доукомплектовуєм необхідним спорядженням і відправляємо бійцям. Ми прийшли до того, що таким чином оптимізується логістика.
Така спеціалізація почалась десь в червні вибудовуватись — і зараз у нас задача завантажити необхідним ту машину, яка йде на фронт, а не п’ятитонку чи десятитонку, як було раніше. Зараз кладемо, наприклад, набір інструментів для автівки, домкрат, тримач для телефону і підзарядку для нього, троси, прикурювачі для старту, а далі вже за запитом підрозділу куди їде авто: від сублімованої їжі і медицини до плівки, скоб та утеплювача для бліндажів.
Vежа: Як змінилась команда з початку повномасштабного вторгнення?
Царевський: Кількісно основний “кістяк” зменшилась майже вдвічі. Було близько 25 людей, стало – близько 15.
Зараз тої кількості людей, щоб обробляти вантажі, не потрібно. Відправки прив’язуються до автівки і, можливо, ми втратили в їхній кількості та об’ємах, але виграли в якості. Плюс допомагає співпраця з Nova poshta Humanitarian – десь 89% масиву оперативних і термінових відправлень витягуємо завдяки їм.
На початку “повномасштабки” було більше вантажів і тоді більше працювали руками. Плюс ми закривали більший спектр запитів. Зараз спектр не дуже змінився, зате змінились об’єми. Так, на початку повномасштабного вторгнення не вистачало нічого – починаючи від казанів і до колючого дроту. При цьому, коли вантажі приходили, це був просто насип – їжа, одяг, “хімія”, якісь коробки. Вже потім були якісь домовленості, щоб в Польщі чи інших країнах займались первинним сортуванням цього всього і складанням в палети.
Траплялись й інші ситуації, як з ковдрами та постільними білизнами. Коли на початку війни їх зайшло до України дуже багато, в нас довгенько стояло десь п’ять-шість палет нових комплектів. В нас навіть почали говорити “Нащо ми це брали, як нема куди передати”. І тут починають відкривати шпиталі. …Тож ті п’ять-шість палет нових комплектів (а саме нові потрібні лікарням) пішли “як в суху землю”.
Тобто, УМОВНО було війська сто тисяч, а його збільшили до мільйона. Де взяти на нього забезпечення, ніхто не розумів, зважаючи, що логістика була порвана в лахміття. Адже усі великі склади (зокрема, на Київщині та Одещині) були фактично відрізані. Та сама історія виходила і з виробництвом.
Про продуктове забезпечення війська
Царевський: Ще на початку був хаос і незрозуміло було, хто кого годує. Адже була купа ресторацій, які готові були допомагати. Але деякі підрозділи отримували харчування з трьох місць, а деякі велику “ведмежу лапу”. Але поступово все деталізувалось по меню і розкладці, організовувався сток, згодом зародився проєкт з тушонкою.
…Зараз заходить більше, ніж достатньо, продуктової допомоги, тож потреба залишається, зокрема, в салі та домашніх смаколиках, але це вже не в промислових масштабах.
І зараз, як би там не було, продовольче забезпечення ЗСУ на рівні. Але тут вже починається низка нюансів – наскільки адекватний начпрод і наскільки адекватний відповідальний за логістику. Бо банально продукти можуть не підвозити або їх може не бути де зберігати. Адже, наприклад, наші військові в районі Чорнобиля не мали холодильної камери, але вони десь “наколядували” машину, яка розвозить морозиво, і таким чином вони вирішили проблему морозилки. Бо там ще й нормальний комбат, який до цього адекватно поставився. Ну а там, де такими організаційними моментами займаються “на відчепись”, і виходить так собі.
Про графік роботи волонтерів у перші місяці війни
Царевський: Якби мені в перші два тижні війни ті знання, які я маю зараз, я би половину тодішніх помилок не зробив. Я нікому не розповім, як я заводив першу машину через кордон – бо це був лютий треш. Все, що могло піти не так, йшло не так, на всі граблі, на які можна було наступити, були кроки. Як мої колеги, по яких я звертався по допомогу, мене не прибили, я не знаю.
Ліна: Перших три-чотири місяці в нас вихідних не було. Зараз намагаємось формувати графік так, щоб хоча б неділя була вихідним. Бо тоді ми почали всі хворіти — це важко для організму.
Але, наприклад, цього тижня, в суботу їздили на поховання нашого хорошого друга. Після цього одразу поїхали до Чорнобиля і повернулись в понеділок в 16:00. …Тож сумарно ми за три доби спали десь годин 12.
Царевський: Так, перших два місяці взагалі були 24/7. Наприклад, коли був наплив переселенців з Київщини, ми допомагали з організацією прихистків — з ліжками, побутовою технікою, забезпеченням харчуванням і дуже ввічливими проханнями з розміщенням людей. Найепічніше — коли дружина мене вранці питала: “Чи поїхав той автобус, який ти допоміг розмістити?”. А я не пам’ятаю цього, кажу: “Який автобус?”. “Тож тобі люди вночі дзвонили…” – “А я що?” – “А ти кудись подзвонив, там не хотіли приймати, ти якось їх недобре обізвав і вони тобі перетелефонували одразу і сказали, що розмістять”. А я подивився по історії дзвінків — дійсно, до когось телефонував.
Тобто, тебе вже вирубало, а ти вже на автоматі вирішував ці питання.
Ще на початку “повномасштабки” ми дублювали деякі зобов’язання держави і закривали ті “діри”, які не могла оформити держава. Ми просто прекрасно розуміли, що якщо ми зараз це не закриваємо, завтра русня буде тут.
З часом, з одного боку, держава почала закривати частину потреб, а з іншого боку фінансовий ресурс — не резиновий, плюс донейтять зараз вже менше. До того ж, ми почали використовувати безготівкові гроші, а це накладає певні обмеження. І коли люди питають: “А чому так дорого?” – спробуйте купити це по безготівці дешевше.
Про правові перепони в діяльності волонтерів
Царевський: Якщо на початку війни просто відкрили ворота і закупівлі необхідного для війська просто полились сюди, то після певного періоду часу стались зміни. На першому етапі почав прокидатись бізнес і під “волонтерку” почав тягнути комерційні вантажі. На другому — волонтерку почали тягнути по різних кутках. На третьому етапі держава почала намагатись це все структурувати та регулювати і волонтерка почала декларуватись не так, як потрібно.
Наприклад, вантаж може бути задекларований не на того, на кого потрібно декларувати, чи не з розбіжністю в кількості. Тобто, зараз потрібно уважно слідкувати, як це декларується на митниці — зокрема, аби співпадав тоннаж. Бо можуть бути випадки, коли, наприклад, на польській митниці задекларують 200 кілограмів консервів і 500 кілограмів дитячого харчування, а по факту — навпаки. І тоді створюється задача, як офіційно передати військовим “дитяче харчування”, хоча по факту це консерви. Всі ці юридичні моменти займають десь відсотків 50 часу і я тепер розумію, чому у фонду Притули чи в “Повернись живим” такий штат.
І з одного боку, всі ці оформлення та передачі вимагають купи документів, але з іншого, після однієї ситуації ми зрозуміли для себе одну істину — чим більше паперу, тим чистіше срака. Бо так чи інакше, тебе перевірятиме податкова і ти маєш відслідковувати, що куди поділось.
Бо траплялись ситуації, коли передана допомога не ставилась на облік частиною (“бо раптом загубиться”). І в цьому випадку волонтерів відповідний акт передачі захищає.
VежА: Що може зробити держава для полегшення забезпечення волонтерами військових?
Царевський: Взагалі фраза “забезпечення військових з боку волонтерів” звучить як лютий треш — цього апріорі не має бути. Не скажу, що держава нічого не робить — йдуть постійно якісь зміни. Щось покращується, щось погіршується. Наприклад, лише з 24 лютого правила по оформленню документів на авто змінювались, певно, разів 5-7. Тобто процес йде і теперішній варіант більш-менш оптимальний.
А от, зокрема, з ввозом рацій зараз є проблеми. Тому якби спростити їхній ввіз, це полегшило б життя. Чи, наприклад, збільшення об’ємів для ввезення гуманітарного вантажу, спрощення процедури передачі. Ну а для військових — спрощення процедури списання.
Але головне, щоб не заважали. Волонтерський рух найбільш ефективний, коли ніхто не лізе з якимись регулюваннями і не заганяє в якісь комісії. Тоді йде нормальна співпраця.
А кожен українець може долучитись донатами чи руками до волонтерства — плести сітки, робити окопні свічки тощо.
Про неготовність світу до війни
Царевський: Світ не готувався до великої фронтальної війни. Ніхто не очікував, що в 21 столітті в центрі Європи буде “заруба”, де денний рівень втрат буде +-1000 людей з двох сторін. Що це буде фронт на понад 1000 кілометрів, що буде активне використання арти, буде нестача військових дронів і використовуватимуть цивільні дрони. І в тебе, наприклад, будуть гроші на партію приладів нічного бачення, але ти її не купиш через загальні обсяги річного виробництва в світі. При цьому з того боку їх теж шукають.
І, на наше щастя, русня теж не була готова до великої фронтальної війни. Їх зараз рятує лише те, що в них є спадок Радянського Союзу у вигляді колосальної кількості складів з чавуном, з боєкомплектами. І ми не можемо відновити паритет з росіянами по кількості танків, але ми можемо відновити по високоточній зброї і бити не кількістю, а розумом.
Про зміни в українському суспільстві з початком повномасштабного вторгнення та сподівання на майбутнє
Царевський: Зірки так стають, що я, на щастя чи ні, новини зараз майже не читаю. Плюс зайнятий майже завжди. Тож зараз все зводиться до дуже простої формули — якщо сюди не прилітає, значить я і наша команда все робимо правильно.
Тому мені важко аналізувати, які настрої в суспільстві, особливо, якщо аналізувати через призму інформації у фейсбуці чи ютубі. Зараз дуже багато маніпуляцій, вкидів, “стартів виборів” після низки перемог ЗСУ в Херсоні та в інших місцях — з відчуттями, що ми вже майже перемогли. На жаль, це поки не так — ми маємо справу з ворогом, в якого “до холери” ресурсів. Але ці думки про “шапкозакидання”, про те, що Захід нам щось винен, досі багато в кого є. При цьому в значної частини суспільства нема розуміння того, що це надовго.
На мою думку, ми, можливо, за якийсь час, великою кров’ю зможемо вийти на кордони 1991 року і житимемо по-сусідству з країною-терористом. Так, Ізраїль вже багато років живе в такому режимі по-сусідству з Палестиною, але наш сусід від неї відрізняється і в нього набагато більше грошей та людських ресурсів.
Але мене дуже тішить, що в суспільстві зникли настрої “домовитись” з руснею, що йде тотальна відмова від всього російського — починаючи від культури, завершуючи церквою. І якщо раніше були підходи “какая разніца”, “спорт і культура внє політікі” і “це наше спільне культурне надбання”, то зараз, здавалось би, в більш русифікованому Ізмаїлі зносять пам’ятник Суворову, а в Тульчині, не дивлячись на всі викрутаси РПЦшної сволоти, зносять пам’ятники Суворову і Пушкіну. Це дуже добрий знак. Так само, як і те, що навіть російські “пропагандони” кажуть, що за 8 років війни виросло покоління українців, які сприймають росіян як ворогів.
Бо немає добрих росіян — є добрі імперці. І вони будуть дивитись на нашу націю, як на націю, яка їм щось винна. З підходом, що “це малороси, це менший брат”, що ми маємо бути не кайданах, а під опікою імперії.
…Я впевнений, що ми переможемо. Я просто боюсь, що ця війна забере найкращих.
Допомогти “Загартованим серцям” можна за реквізитами:
4149629350632006 – UAH Privat- Tetiana Khytra
5375411408173537 – UAH Mono – Tetiana Khytra
5375419907397309 euro Mono- Dmytro Khytryi
5375418811231448 usd Mono- Dmytro Khytryi
PayPal: [email protected]
Фото Зорини Гаджук
Дякуємо!
Тепер редактори знають.