Команда істориків “Музею Вінниці” опублікувала продовження історії мікрорайону Тяжилів. Так, за однією з версій, назву Тяжилів ця територія отримала через цивільні судові процеси (“тяжу”) щодо права володіння нею.
Другу частину історії мікрорайону Тяжилів опубліковано на Facebook-сторінці “Музею Вінниці”. Ознайомитися з першою частиною історії Тяжилова можна ТУТ.
За повідомленням, мікрорайон свого часу був заснований як населена кріпаками слобода за містом. А трохи згодом Вінницький магістрат – власник Тяжилова – скористався ним для сплати боргу адвокату Котовичу, який допомагав місту відстоювати свої права.
Згодом, за повідомленням істориків, після смерті Антонія Котовича Тяжилів перейшов у розпорядження його дружини Катерини. Але на спадщину покійного адвоката претендували й інші родичі, тому розпочалися судові процеси.
– У 1799 році було досягнуто компромісу: Катерина Котович відмовиться від своїх прав на Тяжилів, за що інші нащадки адвоката заплатять їй 10 000 злотих. Сума так і не була сплачена, тому 11 квітня 1801 року Вінницький земський суд ухвалив виконавчий декрет про передачу Тяжилова у традиційне володіння Катерини Котович. При цьому кінцевим власником села все ще залишався магістрат, – розповідають історики.
Втім, Катерина Котович недовго розпоряджалася успадкованим від чоловіка селом. Вже 22 квітня 1801 року земський підсудок Вінницького повіту Фелікс Обух прибув у Тяжилів за відсутності Катерини Котович і передав село у традиційну власність Людвіку Копчинському. Справа в тому, розповідають історики, що наприкінці ХVIII століття вінницька громада заборгувала власному старості графу Антонію Протазію (Проту) Потоцькому 33 639 злотих. Сам Потоцький, в свою чергу, теж мав чимало боргів. Серед тих, кому він був винен гроші, перебував і Людвік Копчинський. У 1795 році діяла комісія, яка мала погасити заборгованості графа. 1 листопада того ж року місто мало сплатити Копчинському 33 639 злотих, таким чином закривши свій борг власному старості. Але цього не сталося і у 1801 році Фелікс Обух приїхав у Тяжилів, аби передати його Копчинському для сплати боргу Потоцького. Це були протиправні дії, адже село вже перебувало в заставі у Котовичів.
Обух не тільки відібрав село у Катерини Котович за її відсутності, але й наказав вигнати з фільварку всю її худобу за село. Котович одразу ж почала писати скарги у різні інстанції і вже 7 червня 1801 року Вінницький земський суд своїм декретом повернув їй Тяжилів. На цьому спільна історія родини Котовичів та Тяжилова обривається. У 1804 році селом розпоряджався Ігнацій Дяковський, який передав його Михайлу Кулеші. Але 25 листопада 1805 року село передали у традиційну власність Онуфрію Щеньовському. Причиною цьому було те, що згаданий вище Дяковський не відшкодував йому боргу. Тяжилів ще не раз переходив з рук в руки, будучи розмінною монетою у спробах міської громади розрахуватися зі своїми численними боргами. Протягом 25 років, починаючи з 1790 року, змінилося десять власників села.
– Тяжилів був унікальним явищем для де-факто пізньофеодального суспільства, адже кінцевим власником завжди залишалась міщанська громада, а не окремо взятий феодал. Історик, кандидат історичних наук Олександр Петренко, на основі досліджень якого створено цей допис, вважає, що назву селу дали постійні судові процеси: “Землі, на яких Чосновський осадив слободу, були спірними між староством та міщанами. За них довгі роки велися судові процеси. В давній українській мові цивільний судовий процес має специфічну назву “тяжа”. Можливо, що земля за яку “тяжились” довгі роки, дістала назву Тяжилів”, – підсумовують в “Музеї Вінниці”.
Про тогочасний устрій
Відомо, що тогочасні мешканці Тяжилова поділялись на декілька категорій: піддані тяглові поєдинкові, тобто селяни, які мали одну пару тяглової худоби (волів або коней); піддані піші; чиншова шляхта (вільні селяни), які теж поділялись на тяглових та піших. У інвентарі Вінницького земського суду подано імена та прізвища деяких жителів Тяжилова (переважно домовласників, без вказування членів їхніх родин): Карпо Грабовий, Лавро Степанців, Степаниха вдова, Микола Кравець, Степан – зять Струтовського, Ян Ягульський, Любенецька вдова, Анна Лєнькевичева вдова, Мацій Гошовський та інші.
– Влітку піддані селяни відбували панщину по два дні на тиждень, а взимку – по одному. Але йдеться не про календарні пори року. Так зване “господарське літо” починалось 23 квітня, в день святого Войцеха, і тривало до 11 листопада, дня святого Мартина. Решта року вважалася зимою. Таким чином селяни відбували 80 днів панщини щороку, до чого додавалось ще 12 днів шарварків, тобто додаткових повинностей, пов’язаних з ремонтом або будівництвом доріг, мостів, панського будинку тощо. Окремими видами повинностей, які ніяк не лімітувались, був догляд капусти на панському городі та добова сторожа. Чиншова шляхта платила податок (чинш) за користування панською землею: тяглові – 36 злотих 15 грошей, піші – 18 злотих 6 грошей. Яких розмірів були ці ділянки землі – невідомо. Також чиншовики могли займатися доставкою листів та нічним чергуванням у корчмі, – йдеться в дописі музею.
Фото – Марини Сербінович
Дякуємо!
Тепер редактори знають.