Оновлено: 17 Травня 2017, в 16:00
«Що це було?» – це питання одне із найпоширеніших, яке звучало серед тих вінничан, хто недільного вечора прийшов до обласного театру переглянути виставу «Mainz». Свою нову виставу-саспенс про повоєнну Німеччину привіз львівський незалежний театр «Склад 2’0». І саме 14 травня у Вінниці відбулася повноцінна прем’єра незвичайної постановки.
Саспенс є взагалі кінематографічним жанром, який полюбляв у своїх стрічках використовувати Альфред Гічкок. Саспенс – це певна невизначеність, тривога, незавершеність, напруження.
І якщо говорити про виставу «Майнц», то саспенс був не лише у звуках, освітленні, розмовах акторів, він був у житті людей, котрі жили після ІІ світової війни, він залишається серед нас досі – у період нинішнього конфлікту. Невизначеність огорнула емоції людей, життя всієї країни, і тому про актуальність вистави сьогодні говорити зайве. Давайте краще перенесемося у глядацьку залу, вмостимося зручно у крісло і спробуємо нічого не пропустити – бо втрачений один елемент врешті не зможе в кінці довершити картину і скласти пазл всіх дій воєдино.
На початку вистави у залі повістю згасло світло. Непроглядна темрява, що тривала хвилину, здається, встигла огорнути кожного глядача і проникнути глибоко в свідомість. За цю хвилину зал так встиг заціпеніти в очікуванні, що, здавалося, ніхто не дихав – всі з нетерпінням чекали появи на сцені бодай чогось, аби лиш на це “щось” впав промінець світла. «Нам обіцяли світанок» – згадався лейтмотив вистави, про який було вказано в інформаційному буклеті. «Світанок» на сцені з’явився у вигляді тьмяного променя софіту, що наче навмисно ковзав по головах глядачів, перш ніж вказав на сцену, де у дивних танцювальних рухах терзалося чиєсь тіло. Чи душа…
Всі події розгортаються в одному готелі, в одній кімнаті одного німецького містечка. Голос згори сповіщує – на вулиці 1947-й рік. А в готелі зароджується любов – доньки єврейки та німця Анелі і Йогана – кондитера і повара. І в цей же час проти цього союзу зароджується змова – зведеної сестри Анелі, власниці готелю Долорес – чистокровної німкені і латентної нацистки, – та Моріца – підлабузника, честолюбивого, самозакоханого та егоїстичного керуючого справами готелю. Але не поспішайте одних ненавидіти, а інших жаліти – протягом вистави глядач кілька разів змінить думку і про начебто хороших героїв, жалість до яки подекуди дратуватиме, і до негативних – їх навіть на хвильку стане шкода.
Елементами саспенсу «Майнц» пронизана наскрізь. Інколи вони зовсім непомітні – як-от якісь зайві рухи другорядних персонажів чи залишені ніби ненавмисне предмети. Інколи – ці елементи надто гострі: блимання та зміна кольору світла, шум та навіть запах сценічного диму, що напливає на глядача, проникає в легені. Це також тіні на стінах, стелі і навіть на самих глядачах. А ще – звуки і голоси: вони повторюються, змінюють гучність, постійно коливається їх кількість, навіть чуємо голос дитини, який розповідає історію війни, наче віршик у дитсадочку. У тандемі кожен цей елемент змушує глядача сидіти у напруженні, навіть у заціпенінні. Кожен гладач в якийсь момент починає вірити в цю історію і навіть – підозрювати свого сусіда. Адже несподівана поява акторів у різних куточках не лише сцени, а й залу, мимоволі наштовхує на думку, що тут «всі заодно». «Треба бути нарівні із усіма і не вірити нікому», – так думає глядач, так показують актори, так живуть герої «Майнцу».
Попри те, що начебто все відбувається у 1947-му році, війна ще триває – війна за виживання, за утримання високого статусу, за власну значущість. І хоча війна всіх зрівняла, стерла обличчя – що чудово метафорично продемонстровано у танку людей, одягнених у безликі білі костюми, – не всі із цим змирилися. Не визнає цього і Долорес. Вона приховує свої нацистичні погляди, а змову проти зведеної сестри-єврейки мотивує своїм «піклуванням про бідолашну».
Хоча й вистава має бути моторошною, та сцени, які демонструють нацистичні погляди, обіграні дещо сміливо і навіть кумедно. Так, коли в комусь із героїв вистави говорить єство, актор одразу починає картавити та використовувати жестикуляцію, притаманну найголовнішому нацисту Німеччини – Адольфу Гітлеру. Атрибутом до таких сцен стає навіть «Майн кампф» у чорній палітурці – гітлерівська книга-автобіографія. Доповненням до цих сцен стає агресивно червоне світло, котре спрямовується в такі моменти на того, хто говорить. Але кумедності у таких сценах рівно стільки, скільки потрібно, аби трішки зняти напруження. При цьому стривоженість глядача залишається тлом під час всієї вистави.
І лише наприкінці постановки, коли глядач ніби й тримав за ниточки в голові якусь логіку всього, що бачив, а тоді врешті втратив її, знову відновлює у своїй свідомості певну послідовність, яка завершує всю картину побаченого. Це якщо глядач уважний і вміє читати символи. Або якщо вміє зосередитися, залишивши отой саспенс на другому місці, не відводячи для нього головної ролі. Лише тоді глядач зрозуміє, звідки у цій виставі взялася Ілена, чи існувала насправді Анелі, що між ними спільного і хто такий Йоган. Лише тоді глядач захоче знову ненавидіти тих, в кого ледь не закохався посеред вистави.
Врешті, це все, що ми можемо вам сказати про «Майнц», аби не відняти бажання дивитися її тим, хто ще не бачив. І це все, що ми можемо пояснити, якщо нам це вдалося. А щоб розкрити глибину вистави, ми звернулися до її режисери Єви Якубовської. Вона розповіла про свій творчий задум вже після того, як разом з акторами вийшла на поклон до вінницької публіки, котра стоячи аплодувала кілька хвилин, паралельно виходячи із цього моторошного трансу.
- Я не знаю, з чим це пов’язано, але це вже не перша вистава, котру ми веземо до Вінниці як прем’єрну, – розповідає Єва. – Ми, щоправда, вже показали її у Запоріжжі, але це була тільки форма імпровізації. А отак зі всім – світлом, сценою, звуком – це дебют і саме у Вінниці. Навіть не у рідному Львові.
Єва каже, що команда театру «Склад 2’0» навмисне перемішала у цій виставі напруження і незрозумілість. Все це для того, аби якомога точніше передати ту повоєнну атмосферу.
- Так само і ті люди в 47-му році – вони не розуміли, що відбувається: тут одна війна пройшла, тут вже друга. Ось у них були друзі серед євреїв, які жили пліч-о-пліч, а ось вже їм кажуть, що треба їх ненавидіти. І оце відчуття незрозумілості, інколи – повного абсурду – було тоді, і ми хотіли передати це відчуття. Ми вели дві лінії – реальну і нереальну, і вся вистава була поділена на ці дві частини. Ми не хотіли, щоб глядач відволікався. Хотіли, щоб глядач думав, шукав відповіді, слідкував за кожним рухом. Щоб йому не було все максимально зрозуміло, – пояснює режисерка.
Розповіла Єва також, що історії цих героїв вистави – то є частково реальні розповіді колись десь почуті і прочитані про повоєнні роки. Симбіоз цих історій та настроїв і став основою «Майнцу».
- Саме такі Долорес, Анелі, Ілена чи Моріц не жили ніколи. Але, разом з тим, ми у них можемо частково впізнати когось, з ким знайомі. Бо в житті теж такого чимало трапляється – якщо не з нами, то з кимось іншим, – каже Єва Якубовська. – І це війна тоді, чи війна зараз – люди однаково хотіли любити, жити, танцювати. Ті, хто втратив у війні щось, намагався якось це відновити, заповнити. Час змінюється. Сутність – залишається.
Єва Якубовська та вся команда театру Склад 2’0 дякують Владу Сіваку та SIVAK.Concert agency за організацію вистави у Вінниці.
Фото Сергія Немирівського
Дякуємо!
Тепер редактори знають.