Чому історія має право сподіватися від Вінниці блискучого майбуття, хто дав старт активному розвитку міста та як особистісні зв’язки, загальна освіченість та вміння комунікувати допомогло Вінниці «вистрелити» на початку ХХ століття.

Зрозуміти феномен розвитку Вінниці, познайомитися із людьми, які її творили, «вибивали» неймовірні кредити та демонстрували неабиякі комунікативні здібності у 1892-1917 роках, а також дізнатися про економічний розвиток міста і чому на нього мав величезний вплив саме людський фактор, можна спробувати, прочитавши книгу докторки історичних наук Тетяни Кароєвої «Історія має право вимагати від міста Вінниці блискучого майбуття…»

205 сторінок, третина з яких – це довідкова частина, що містить перелік 102 добровільних асоціацій городян, іменний покажчик з біографічними довідками про майже 300 вінничан початку ХХ століття, топонімічний та географічний покажчики та список ілюстрацій, а також багато посилань на архівні документи і фактів, про які раніше не писалося.

У монографії подається авторське бачення сутності феномену Вінниці початку XX століття, який традиційно вбачають в її пришвидшеному економічному розвиткові. Авторка визначає цю сутність як створення комфортних умов для життя городян. Основним чинником цього процесу вона вважає людський фактор, реалізований в колективній пам’яті вінничан, місцевому громадянському суспільстві та людському капіталу.

Хронологічні межі оповіді 1892 -1917 роки. Вихідною точкою є запровадження Городового положення 1892 року, яке надало місту додаткові можливості для самоорганізації, а кінцевою датою – лютий 1917 року, від якого почався злам попередньої муніципальної системи. Про цей період нашої історії збереглося чимало відомостей: архівних джерел і родинних легенд, фотодокументів і речових пам’яток. Його осмислюють як феноменальний вже з 1980 років.

В чому феномен цього періоду вчора, 31 травня, під час презентації книги впродовж півторагодинної лекції розповідала Тетяна Кароєва.

Директор Центру Історії Вінниці Олександр Федоришен привітав пані Тетяну із появою чергової книги та зазначив, що це велика подія для міста.

– Поява книги про історію Вінниці – велика подія для нашого міста, бо ми не такі щасливі в цьому плані, як жителі інших міст в Україні, як то Києва чи Львова. Але презентація книги Тетяни Кароєвої це подія в квадраті.

Сама ж авторка книги відразу розпочала презентацію із розмови про назву книги, яка є частиною цитати вінницького журналіста, що переїхав до Вінниці із Далекого Сходу Миколи Павлушкова. Тетяна зазначила, що свідомо шукала таку провокативну назву.

– За цитату можна сховатися, але водночас вона провокативна та належить реальній особі: вінничанину, який понад 100 років тому це написав.

Також історикиня додала, що дана книга – не історичний нарис з історії Вінниці, а концептуальна монографія. За допомогою певних фактів авторка пропонує ідею сприйняття Вінниці, ідею розуміння Вінниці, підхід до ідентичності вінничан та визначення чим ми відрізняємося від інших.

«Чому я не погоджуюся з тією оцінкою Вінниці, до якої всі звикли?»

За словами Тетяни, на думку багатьох дослідників, саме залізниця є відправною точкою, яка підштовхнула розвиток міста. Проте, Кароєва наводить інші факти:

– 1871 рік – залізниця Київ-Одеса починає працювати. На цій залізниці є два повітових міста – Вінниця і Балта. Начебто ми маємо однаковий старт для розвитку, начебто 1849 рік Балта мала торговий обіг більший у 243 рази за Вінницю. Промислове виробництво більше, бюджет вдвічі більший. Залізниця дає однаковий поштовх для розвитку Вінниці і Балті, але чому Вінниця тоді “рвонула”, а Балта залишилася позаду?

З іншого боку – промислове виробництво. 1910 рік – Вінниця мала найбільше промислове виробництво в губернії, а через кілька років ми втрачаємо ці позиції і далі продовжуємо їх втрачати. Єдине, що нам допомагало втриматися – це ремісниче виробництво. У цьому плані ми завжди були першими в губернії.

Авторка додає, що за торговим обігом  1900 рік для Вінниці не виглядає блискучим. Ми були лише на четвертому місці, а з великим відривом нас випереджав Проскурів (нині Хмельницький). Незрозумілим є те, чому Вінниця є видатною, якщо немає хорошого рівня виробництва, немає торгівлі. Питання в тому, що ж таки є видатного?

Як виявилося, Вінниці щастило незрозуміло яким чином залишатися одним із міст, які мали багато інфраструктурних “стартапів”. До 1910 року у нас був трамвай, телеграм, водопровід та навіть проект каналізації.
Авторка книги спробувала, проаналізувавши бюджет міста, зрозуміти яким чином Вінниця змогла приєднатися до всіх цих благ. У 1840 році  бюджет міста складав 9000 рублів, у 1916 році – 560 000 рублів, на 1917 планувався – 1 000 000 рублів.

Феномен Оводова або історія про вдалі зв’язки

1899 рік, коли до влади у Вінниці приходить Микола Оводов – стається миттєвий економічний вибух. Саме він запропонував змінити систему оплати приватної власності у місті. У «нульових роках» бюджет міста починає плавно зростати, благоустрій значно покращився. Те, що місто побудувало для громадян, приносить 50% прибутку в міський бюджет. Проте місто все будує в борг, а борги потрібно сплачувати.

– Питання де брали гроші і як брали гроші, а головне як Оводову вдавалося це робити? Тому що у населення був соціальний капітал. Що я вкладаю у поняття соціальний капітал? Це горизонтальні зв’язки, знайомства, контакти. Інша складова – знання, той інтелектуальний капітал, який потім реалізовується в різних сферах, зокрема і в економічній також, – акцентує увагу Кароєва.

За її словами, насамперед це все завдяки людям, які «займалися» Вінницею. Тетяна згадала декількох осіб від яких тоді залежало багато чого у місті. Наприклад, архітектора Григорія Артинова та землеміра Олександра Волкова, який єдиний із міських службовців після завершення роботи отримував пенсію від міста.

– Докладніше я хочу зупинитися на постаті Іллі Миколайовича Денисевича. Серед службовців була така посада, як уповноважений по міських справах. Він не службовець як такий – міська управа наймає людину для представлення інтересів міста в Петербурзі, Камянці-Подільському, Одесі. Тобто в тих містах, де вирішуються завдання міста. Взагалі Денисевич був міським уповноваженим Одеси, а тут вінницькі питання і ставлення до нього відповідне. Я до цього часу не знаю яким чином Оводов зацікавив Денисевича, бо з роками Денисевич покинув Одесу став уповноваженим по міським справах Москви, паралельно опікуючись Вінницею.

До 1909 року місто не мало права на кредит. Ми все будували за власний бюджет із внутрішнього кишені, відповідно цих грошей не вистачало. Микола Оводов добивається дозволу в 1909 році взяти кредит, на той час  міський борг був 324 000 рублів, тому починається пошук вигідного кредитора. На 1913 рік борг міста зріс до 980 000, тобто це два з половиною міських бюджети по 1913 році.

У 1912 році в Російській імперії створюється каса міського і земського кредиту для того, щоб кредитувати міста. Наприкінці червня 1913 Оводов отримує можливість взяти кредит на 980 000, через два тижні туди їде Денисевич, а  у перші числа вересня Вінниця вже отримує кредит. Ця каса проіснувала три роки і видала 30 000 000 кредиту. Вінниця отримала майже 1 000 000 ми були єдиним містом, яке отримало такий кредит.

– В 1913 році Іван Озеров вінницькій бібліотеці дарує свою монографію «Обратная сторона нашего бюджета» і підписує найкращими побажаннями для вінничан. Саме Озеров був першою людиною в касі земського кредиту. Зрозуміло, що не без Озерова було вирішено це питання.

Окрім цього, Вінниця мало право на вантажі, які завантажувалися і розвантажувалися на станції «Вінниця» накладати попутний збір.

– Ми були 27 містом в Російській імперії, яке отримали таке право. Також на сім років ми отримати 70 000 рублів на брукування вулиць. Якщо, наприклад, у 1900 – 1901 році – 110 000 бюджет міста, то 10 % –  це вже добре. Вінниця якимось чином потрапляє у 10 міст Російської імперії, яким оновили цей податок. Туди потрапили дев’ять сибірських міст, які потрібно піднімати і серед європейських опинилася одна Вінниця. Чому?

На думку Тетяни, причина у тому, що цими питаннями в Петербурзі займався Денисевич, а це знову потрібні люди в потрібному місці.

Як міщани та вінницькі євреї повернули місту Магдебурзьке право

Тетяна Кароєва згадала і про Натана Альтмана та його випуски шаржів, копії яких їй вдалося отримати та деякі додати до книги, що є також ексклюзивом. Лобістом розвитку освіти у місті, на думку авторки можна вважати Павла Адріанова, який був чиновником Міністерства народної освіти, а у 1911-1913 Вінницьким повітовим гласним. У місті починають з’являтися середні навчальні заклади.

Головним світським євреєм того часу був Йосип Беренштейн.

– Сучасники писали про нього, що жодна ініціатива єврейської громади не обходилася без нього. Він або очолював або входив до складу всіх єврейських організацій. Загальноміські організації також не обходилися без нього. За законодавством, єврейська громада могла бути представлена двома гласними. З 1893 до 1918 саме він був незмінним міським гласним.

Згадала Тетяна Кароєва і про історика Миколу Білінського, Івана Олтаржевського, Казимира Падлевського,  Василика Снєжинського та Івана Шиповича. Кожен із них активно працював над тим, щоб Вінниця розвивалася, про неї говорили, а їм було чим пишатися.

Під час презентації авторка назвала і декількох лобістів Вінниці. Серед них і представника російського дворянства Дмитра Гейдена, який з 1907 був міським гласним, а до того часто бував у місті та “грав” на користь міста. Саме він добився для Жмеринки статусу міста. А також завдяки співпраці Оводова та Гейдена у лікарнях були виділені місця для містян.

Розповіла Тетяна і ще про одного важливого персонажа, який вплинув на хороші справи міста. Ним став Павло Раллі, на честь якого через рік після його смерті навіть назвали одну із вулицііь міста. Відповідно, його внесок мав би бути досить значним.

– Що зробив? В 1909 році Оводов отримав право на кредит. В 1913 році отримав мільйонний кредит від американських банкірів з правом починати повертати через 5 років, тобто у 1918 році. Де американці і чого дали такий кредит? Я підозрюю, що причетний саме Раллі. Його батько і дід були американськими консулами в Одесі і родина Раллі продовжувала підтримувати стосунки з урядом США. Більше не існує жодного подібного контакту, я не зуміла відстежити. От вони – соціальні зв’язки знайомства.

Тетяна Кароєва розповіла ще про одну «кредитну хитрість» Оводова. Виявилося, що міський голова хотів закласти міські землі. Проте це можна було зробити лише через нотаріуса Вінницького окружного суду. Однак він відмовився завірити документи, аргументуючи це тим, що за законодавством вся земля, якщо вона не приватна – належить безпосередньо Російській імперії, тобто має статус державної. Місто може отримувати прибуток із такої землі, здаючи її в оренду, але не має права її закласти.

– Чому Оводов, який 10 років міський голова, розуміє законодавство, чому він намагається провернути таку операцію? Він починає судовий процес і три роки судиться з Вінницьким окружним судом. Вони дійшли аж до Одеси і тільки через три роки одеська судова палата вирішує це питання на користь Вінниці. Оводов зумів довести право вінничан закласти землю і отримати кредит. Аргумент Оводова шикарний: «Ми землю отримали як прівілєгій Станіслава ІІ, коли ми отримали Магдебурське право. Вінничани були переконані, що земля наша, що хочемо, то робимо, попри російське законодавство.

Громадянське суспільство – один із рушіїв розвитку Вінниці

Авторка книги зазначила, що неабиякий вплив на розвиток міста мало творення громадських організацій Вінниці. Незважаючи на те, що в Україні немає жодної кандидатської дисертації, які вивчали творення громадянського суспільства, вона спробувала пошукати дані по російським губерніям. За її відомостями, Вінниця лідирувала у створенні громадських організацій, хоча тоді вони так не називалися.

– У нас яслі були створені ще до революції, хоча й говорять, що дитячий садок – це радянська історія.

Кароєва також відмітила, що «намацала» те, чим вінничани відрізняються, яка їхня ідентичність.

– Вінничан вирізняє здатність до самоорганізації. Повернуся в 18 століття, бо без цього складно. Пам’ятаєте цю історію з поверненням Магдебурського права? У cередині 18 століття держава забирає грамоти і перетворює міщан в кріпаків, потім гайдамаки, нічого не змінилося ми – кріпаки. Ну треба щось робити!.. І вінницькі міщани збираються, скидаються грошима, наймають адвоката і починають судовий процес, який через рік-другий програють. Ще раз зібрали гроші, найняли адвоката в Варшаві, програли. Ну ми підемо іншим шляхом – звернемося до єврейської громади. Збирають гроші, наймають декількох адвокатів. Єврейська громада підключає варшавську громаду результат є – нам повертають права. Ми самоорганізувалися і добилися того, чого хотіли.

На презентації книги були присутні історики, представники міської ради і студенти та просто зацікавлені вінничани. Одна із рецензенток видання Ольга Коляструк також розповіла про своє враження від книги.

– Така щільність матеріалу, така нанизаність фактажу, цей бісер, ці перлини – це просто неймовірно. Вона ніде не дозволяє загальника, типу «повірте просто на слово» – все документовано і підтверджено. Це проект енциклопедії і це на часі. Тут є каркас, тут є щільність. Це просто вірус, це інфекція, яка розійдеться по Вінниці. Ця книжка має бути перевидана – це фоліант, який робить Вінницю сучасною. Але книжка народилася в цей час, коли Вінниця про себе заявляє. Це заряд для величезної кількості проектів, які ми можемо на цьому грунті розкручувати.

Тетяна Кароєва ще довго спілкувалася зі своїми знайомими, спеціалістами, а також відвідувачами презентації. Авторка зізналася, що видала книгу власним коштом, тому хоче хоча би повернути кошти за неї. Відповідно, вартість видання 120 гривень.

Книгу можна буде придбати безпосередньо в авторки та у Центрі історії Вінниці. Згодом вона має з’явитися у бібліотеках міста.

Марина Однорог

See Full Bio