Ще з початку ХІХ століття у Вінниці вирувало театральне життя. Тут були свої творчі колективи, був театр і сюди періодично приїжджали з гастролями відомі в ті часи актори. Минуло близько ста років і до Вінниці переїхала Тетяна Лентовська, яка змінила тутешні уявлення про театр як такий і театральне життя міста загалом.

Досить довгий час вважалось, що серйозний розвиток театрального мистецтва у Вінниці розпочався аж в 30-ті роки минулого століття. Проте, ще на початку ХІХ століття, коли Вінниця була маленьким повітовим містечком, тут вже була своя трупа. Мине близько ста років і доля однієї одеситки на декілька років тісно переплететься з Вінницею, що призведе до появи чудесного міського театру та швидкого розвитку театрального життя в місті.    

Читайте також: Арешти, допити та звинувачення в шпигунстві: історія вінницького джаз-ансамблю

Фортепіанні фабрики старої Вінниці: історії міських майстрів, які створювали вишукані музичні інструменти. ФОТО

Перші згадки, гастролери та спроби створити театр на Кумбарах

Завдяки дослідженню театрального життя Правобережної України ХІХ століття кандидаткою наук Ольгою Волосатих, відомо, що у Вінниці була своя театральна трупа орієнтовно з 1805 року. Вона виступала в театральному приміщенні на Олександрівській площі, де в наш час розташований Меморіал слави на Європейській площі. Варто також зазначити, що сучасна вулиця Оводова на відрізку від Соборної і до парку Кумбари до 1910 року мала назву Театральна. Ці факти дозволяють стверджувати, що театральне мистецтво вирувало у Вінниці більш ніж за сто років до побудови міського театру в 1910 році.

Значно більше інформації залишила російська акторка Марія Велізарій, яка разом зі своїм колегою  Мамонтом Дальським приїздила до Вінниці на гастролі приблизно на початку 1890-х років. Вони збирались ставити п’єси Шекспіра “Отелло” та “Гамлета”.

У своїй книзі спогадів “Шлях провінційної актриси” Велізарій стверджувала, що “якщо Дальський грає, отже тут справжній театр, якщо навіть над головою немає даху”.

– Нещасний, сірий від пилу сад. Напіввідкрита сцена. Обстановка жахлива. Крамський боязко подивляється на Дальського: а раптом не сподобається – поїде? Але нічого подібного не сталось. Дальський навіть не глянув на цей “храм мистецтва”, а швидко пройшов на сцену і вимагав скликати до себе всю трупу, – згадувала Марія Велізарій.

Вже за півгодини зібралась перелякана трупа, яка, за словами Велізарій, була не в захваті від перспективи так званих “трикових” ролей. Проте антрепренер Крамський нахвалював вінницьких акторів з усіх сил:

– От, рекомендую, коханець… Підходить для Кассіо. Успіх гарантовано, ручаюсь… А от – резонер. Може грати і злодіїв. Раджу дати йому Яґо – будьте спокійні, не помилитесь…

Дальський не звертав уваги на те, що в якості гримерки йому виділили комірчину, а замість костюмів принесли якесь дрантя. За словами Марії Велізарій, для нього мала значення тільки гра на сцені. Подивитись на Отелло у його виконанні прийшла “вся Вінниця, яка була в ті часи дуже театральним містечком”,

Наступного дня приїжджі актори разом з вінницькою трупою ставили “Гамлета”, після чого вирушили до Умані.

Вдруге Марія Велізарій приїздила до Вінниці в 1915 році й, судячи з її спогадів, цього разу була задоволена рівнем професіоналізму місцевої трупи.

Згадки про наявність у Вінниці театру в ХІХ столітті знайшла в фондах Державного архіву Вінницької області дослідниця Наталя Кушка. Відомо, що в 1880-ті громадянин Філло звертався до міської Управи з проханням перенести свій буфет в зимовий театр Ободзинського. Про яку саме будівлю йшлось, невідомо.

Приблизно в ті самі роки дворянин Котляревський пропонував міській владі впорядкувати територію садиби графині де Сентуан (сучасні Кумбари та прилеглі території). Дворянин радив зайнятись благоустроєм наявного там саду та створити театр, де ставилися б “п’єси кращого змісту, ніж ми маємо”. Проте, його пропозиції так і не втілились в життя, адже ділянка належала місту Санкт-Петербургу.

Міська влада Вінниці, зрештою, викупила землю та розділила її між різними власниками. Театр там так і не з’явився, проте Наталя Кушка стверджує, що поблизу сучасної школи № 3 в парку “Шато де Фльор” була відкрита театральна “ракушка”.

Одеситка, яка змінила все

Людина без якої, швидше за все, Вінниця не мала б свого сучасного театру приїхала до нашого міста, посварившись з чоловіком. Йдеться про Тетяну Дмитрівну Лентовську (також відома як Ухтомська). Вона народилась, ймовірно, 1867 року. Таку дату визначено завдяки праправнучці молодшої сестри Лентовської, яка відгукнулась на оголошення Наталі Кушки, розміщене в Інтернеті. На основі метричних документів з одеського архіву, вона заявляє, що Тетяна Лентовська вийшла заміж за скульптора Бориса Едвардса в Одесі в 1888 році. В тих самих документах вказано, що Лентовській тоді був 21 рік.

– Жили вони не мирно. В 1902 році, після народження двох дітей, почали багато сваритись. А в 1907 році Лентовська зовсім поїхала. Забрала дітей і поїхала, – розповідає Наталя Кушка.  

Певний час Тетяна Дмитрівна мандрувала з театральними трупами Бесарабією та Поділлям, а потім вирушила до Вінниці, де мешкала її старша сестра, яка вийшла заміж за вінничанина.

Ще одним важливим джерелом інформації про Лентовську є особисті щоденники Бориса Едвардса. Наразі вони перебувають в приватній колекції й доступу до них немає. Проте, під час одного з аукціонів у Лондоні дослідникам вдалось поспіхом прочитати декілька сторінок. Пізніше вони виклали цю інформацію в мережу, а згодом на неї натрапила Наталя Кушка. Едвардс писав, що його дружина “никчемушная натура”, “истеричка”, а також те, що вона викликала в нього злість.

Коли саме Лентовська потрапила до Вінниці невідомо. Її перший документальний “слід” в нашому місті, який Наталі Кушці вдалось знайти, датується 1909 роком. Проживаючи у сестри, Лентовська довідалась про плани будівництва міського театру і одразу включилась в процес.

– Вона проявляє себе, як дуже сильна натура, мужня. Вона одразу, як то кажуть, “взяла бика за роги”. Лентовська розумілась в театральній справі, знала, що потрібно театру і яким він має бути. Я думаю, що вона його вимріяла, адже свого театру до того моменту не мала, – стверджує Наталя Кушка.

Коли вже було погоджено проект і розпочалось будівництво, Лентовська контролювала всі, пов’язані з цим, процеси. Вона уважно слідкувала за підрядниками Зіскіндом і Неєром, щоб ті використовували кошти за призначенням і нічого не крали. Досить часто в неї виникали конфлікти з Григорієм Артиновим, який спроектував будівлю театру. Справа в тому, що Тетяна Лентовська хотіла мати в театрі механічну підлогу, що дозволило б перетворювати глядацьку залу на залу бальну. Архітектору така ідея не подобалась. Конфлікт допоміг залагодити Борис Едвардс.

– Хоч Лентовська і була з ним у суперечці, але на її заклик допомогти у побудові вінницького театру він відгукнувся відразу і приїхав до нас та довів Артинову доцільність такої підлоги. Мало того, він допоміг Артинову спроектувати її, – стверджує Наталя Кушка.

Постійні затримки в будівництві змушували Лентовську різко висловлюватись та ставити ультиматуми міській владі.

– Наприклад, є угода пані Лентовської про те, коли театр мусить бути побудований. Очевидно, вона бачила якісь затримки, дуже нервувалась і досить різко висловлювалась в цій угоді, яка була підписана врешті-решт Оводовим і нею. Там вказано, що театр має бути готовий до спектаклів на 1 листопада 1910 року. Якщо ж ні, то там вказано щось на зразок: “ну на 1 грудня вже точно”, – розповідає Наталя Кушка.

Національні колективи та викрадені штори

Наприкінці 1910 року у Вінниці таки завершили будівництво міського театру, а Тетяна Лентовська стала його антрепренеркою. Коли саме відбувся перший спектакль та що саме то було не відомо. Проте, вважається, що одразу після відкриття в театрі влаштували бал.  

Перші декорації, які закупила Лентовська для міського театру призначались для опери Джузеппе Верді “Аїда”. Пізніше, протягом довгих років вінницький театральний  сезон відкривали “Аїдою”.

– Мені вдалось віднайти в архіві докази того, що трупа була постійна ще з моменту початку діяльності театру. Я знайшла списки працівників, бухгалтерські відомості, де вказана зарплатня акторів, костюмерів, гримерів, художників. Тобто, трупа була повністю укомплектована. Відомо, що одразу був створений оркестр, який за своїм складом був близький до симфонічного. Оркестром керував Гуммель – знаменитий на той час у Вінниці музикант, – розповідає Наталя Кушка.

Дослідниці вдалося знайти списки за різні роки, де було вказано хто і в якій трупі грає, адже у міському театрі вона була не одна. Кадри часто змінювались, проте основа трупи залишалась фактично незмінною. Її ділили на три частини, відповідно до потреб багатонаціонального населення: російська драма, українська драма та єврейська драма. В місті також функціонував самодіяльний польський театр, який виступав у Народному домі, приміщенні міського театру тощо.

В перші місяці після відкриття театру до міської Управи надійшла заява, що після спектаклю було викрадено шматок штори в ложі. Скарги надходили і з приводу викручування лампочок. Проте, найбільше скарг було на курців. Відвідувачі свідчили, що під час спектаклю “клуби дима носяться по залу” і просили налагодити вентиляцію та заборонити куріння в залі. Подібні заяви додатково підтверджують той факт, що міський театр функціонував з моменту відкриття.

З Вінниці через Феодосію в Константинополь

За словами Наталі Кушки, станом на 1914 рік Тетяна Лентовська мала багато боргів. Вона відкрила ілюзіон (кінотеатр) при театрі, а також мала кінематографічну будку в парку (в районі сучасного фонтану). Невідомо, що саме пішло не так, проте, відповідно до архівних документів від Лентовської постійно вимагали повернення боргів. За 1915 рік немає жодного документального сліду Лентовської у Вінниці. Як стверджується в щоденниках Едвардса, вона разом з дітьми переїхала до Феодосії.

Праправнучка сестри Лентовської стверджує, що Тетяна Дмитрівна покинула Феодосію в 1920 році. Тоді білогвардійські війська відступали з Криму під натиском більшовиків. Ім’я Лентовської з’являється в списках кандидатів на посади в добровольчому флоті.

– Вона ж дуже винахідлива. Лентовська розуміла, що таким чином потрапить на корабель і зможе спокійно виїхати. Швидше за все, вона записалась медсестрою і, потрапивши на корабель, виїхала до Константинополя, – каже Наталя Кушка.

Борис Едвардс у своїх щоденниках писав, що доля його колишньої дружини склалась нещасливо. Діти жили разом з нею в Константинополі. Донька вийшла заміж і померла, народжуючи дитину. Син, який вже мав власну родину, захворів і також помер. Що сталось з внуками Лентовської невідомо. Зі слів Едвардса стає зрозуміло, що вона залишилась нещасна, одна і фактично  без засобів для існування. Сам Едвардс помер в 1924 році на Мальті, а подальша доля Лентовської невідома. Наталя Кушка вважає, що така винахідлива людина могла знайти собі якусь нову справу і прожити ще багато років.

Читайте також: “Його сміливо можна перенести до будь-якої столиці”: історія міського театру Вінниці

В 1919 році до Вінниці приїхав “Новий Львівський театр” Амвросія Бучми та київський “Молодий театр” Гната Юри. Спільно з частиною постійної вінницької трупи вони утворили Новий драматичний театр імені Івана Франка. В 1923 році, коли театр імені Франка переїхав спочатку до Харкова, а потім і до Києва, у Вінниці залишилась більша частина місцевої трупи і продовжила влаштовувати виступи в нашому місті. Наприкінці 20-х років Друга пересувна Українська опера обрала Вінницю місцем свого постійного перебування, утворивши тут Вінницький театр опери та балету. Пізніше його перетворять на музично-драматичний, він отримає статус академічного та ім’я Миколи Садовського. Навіть сама будівля змінить зовнішній вигляд після пожежі в 1944 році. Проте мрія Тетяни Лентовської таки збулась, адже створений нею міський театр вже більше 108 років залишається одним з головних осередків культурного життя у Вінниці.

Фото Ольги Мірошниченко та Андрія Завертаного

Микола Геркалюк

See Full Bio