Коли ми вирушали у великий тріп Вінничиною, аби показати з Vежі відомі і не відомі туристичні принади області, ми ще не знали, чим це для нас скінчиться.

Ми очікували ям на дорогах і певних перешкод від місцевих, особливо коли мали би піднімати в повітря дрон над церквами – про таке нас попереджали. Ми не виключали, що нам складно буде знайти готелі в “туристичних мекках” або ж місця, аби просто поїсти.

Проте ми й гадки не мали, що безпілотники врізатимуться у склепи графів, що вже в обід нас спробують атакувати нетверезі селяни, а під вечір – орли на Валах, котрі летять вполювати оптику камер. Наступного дня було ще веселіше.)

Однак те, що ми побачили у подорожі – варте небезпеки, занапащеного авто і нескінченних годин, проведених в дорозі. Сьогодні на Vежі – перший репортаж із серії матеріалів “Поділля Incognita”.

VежА у складі трьох осіб – Андрія, Сергія і автора цих рядків – вирушила з Вінниці, як то кажуть, у “свинячі голоси”: годинник вже показав за 12-ту, а ми досі розгрібали завали в салоні авто, аби туди вмістились фото та відео камери, а також безпілотник з усіма його “пасочками”. Нас чекав щонайменше дводенний тріп по незвіданим дорогам, тож понад 20-річну машину потрібно було ретельно укомплектувати водою, ред-булом і тютюном.

Вже менше, ніж за годину ми дісталися першого чекпоінту: повороту на село Степанівку, дорогою в напрямку Немирова.

Церква у Степанівці

Саме тут збереглася вражаюча Церква Успіння Пресвятої Богородиці, про яку катма інформації в Мережі, однак місцеві розповідають, що вона тут – з кінця позаминулого сторіччя. Раніше на цьому місці була класична козацька дерев’яна церква, але як і більшість подібних по країні – вона, на жаль, не збереглася. Натомість постала велична мурована споруда білого кольору, яка домінує над усім, відверто занедбаним, селом.

Коли ми прибули до храму, він виявився зачиненим. Нам довелося добряче пошукати бодай одну людину з тутешніх, котра знає, як потрапити до церкви і в процесі пошуків – відчути атмосферу українського села, яке перебуває трохи далі 20-кілометрової зони від Києва.

Центром ранкового суспільного життя тут є шинок при магазині: вже по обіді  п’ють місцеві чоловіки. Побачивши наше авто, а зокрема водія в окулярах, це викликало в них невмотивовану агресію, однак реалізувати власні наміри чоловіки відразу не змогли – забракло сил просто встати з-за столу. Зрештою, нам вдалося дізнатися у продавчині, хто здатен відчинити браму храму і потрапити всередину.

Зауважимо, що до наших питань усі місцеві ставилися скептично та з пересторогою. Лише згодом вдалося з’ясувати, чому: крадіжки ікон, хрестів та інших цінних речей у місцевих храмах – поширене явище. Тож тамтешні досить підозріло ставляться до приїжджих, особливо тих, хто прагне зайти всередину і фотографувати святині.

Церква оздоблена яскраво, хоча дерев’яні східці на другий ярус, де співає церковний хор, відверто риплять. Жінка, котра замість настоятеля пустила нас до храму, скаржиться,  що місцева громада – на відміну від сусідських – абсолютно не переймається збереженням святині. Розповідає, що навіть “у празники” тут збирається в кращому разі півтора-два десятки вірян, а про підтримку з боку підприємців годі й думати.

На цих словах дає нам пакет, у ньому – залишки великодніх святкувань: паски та цукерки. Ми кілька разів відмовляємося від подарунку, але зрештою – беремо презент до рук. І вже за півхвилини чуємо:

• А ви не пожертувуєте на храм?

Звісно, ми і так збиралися жертвувати, однак дещо збентежилися подібному прояву товарно-грошових відносин у духовній обителі. Зрештою, невдовзі ми пішли, висловивши сподівання, що церкву невдовзі все ж відреставрують.

Кінний клуб

Проте перед Немирівом ми ще  проїхали вглиб села – туди, де розташувався кінний клуб “Максікон”. Його назвали на честь загиблого сина власника – Максима, – який, їдучи на мотоциклі, потрапив у смертельне ДТП.

Це не елітний клуб у традиційному розумінні: тут немає басейнів, шезлонгів та гольф-поля. Зате тут є коні, збруя, і навіть телята.

Коли ми доїхали, власники були більше зайняті саме кіньми і на нас особливої уваги не звертали. Насправді, це нам навіть сподобалося, адже на власні очі переконалися, що за тваринами тут справді піклуються.

Кінний клуб приймає як поодиноких подорожуючих-охочих стати вершником, так і групи бажаючих. Інформацію про розцінки та послуги можна знайти в Мережі.

Цього разу нам не вдалося випробувати себе у сідлі, адже наш “залізний кінь” вже чекав продовження подорожі. Ми рушили далі – в бік Немирова: легендарного своїм палацом та міцними напоями.

Немирівський палац

Зрештою, прибуваємо до Немиріва і містона в’їзді нас неприємно вражає: це більше скидається на великий базар з автошляхом між ятками. Усі вулиці переповнені огидною рекламою, МАФами – зокремадерев’яними “православними”  – і хаотичною забудовою.

Поїсти де не будь тут складно: доведеться обирати або між смаженими пиріжками з бабусиних рук, або між завітреними салатами з їдалень та “кафе”, які дивом збереглися тут з 70-х років минулого століття.

Тут же ми побачили реліктовий автомобіль місцевого (?) телебачення.

“Чо снімаєш?” 

Зрештою, майже увесь центр міста облущений і занедбаний. Якби не костел, що домінує над подібним пейзажем – можна було би подумати, що ми в якійсь Калузі.

Однак наша мета – Немирівський палац, який власною красою різко дисонує з рештою тутешніх краєвидів.

“Був збудований для коронного гетьмана Юзефа Потоцького. 1787 року Немирів відвідав з візитом польський король Станіслав Август Понятовський, тут квартирували Тадеуш Костюшко та князь Юзеф Понятовський. В 1871 р. Немирівський палац малював Наполеон Орда”. Вікі.

Відвідувачі санаторного комплексу, який наразі базується в палаці, починають вмикати камери ще на підході до споруди: тут нас зустрічає клумба з тюльпанами і величний фасад.

“Центральний вхід палацу охороняють дві скульптури (сонні та ліниві леви) з каррарського мармуру.На початку ХХ століття архітектором Пехлером на території парку була зведена водонапірна башта. На запрошення Болеслава Потоцького у 1845 році у Немирівському палаці давав концерт Ференц Ліст”. Вікі

У погожі дні ґанок зазвичай окупований парами, які приїздять сюди на весільні фотосесії, інколи в небі літають дрони, що знімають молодят.

Вони фільмують не лише палац, але й парк-лабіринт, який розташований поруч. Звісно, окрему увагу привертає водонапірна вежа, що височіє в кількох десятках метрів.

“Після встановлення радянської влади садиба графині була конфіскована. З 1921 року стала використовуватись спочатку як будинок відпочинку, а пізніше як санаторій, відомий під назвою «Авангард». В 1956 році палац був відреставрований і до честі реставраторів його архітектурні риси були збережені. Для господарчих потреб звели їдальню”. Вікі.

В парку ще збереглися рештки соцреалістичних скульптур піонерів та комсомольців з відбитими кінцівками, неподалік входу до головної будівлі – лишився ленінський постамент без самого діяча: вже звичний пейзаж для українських декомунізованих міст.

Вільно можна зайти і до середини палацу, щоправда тутешні коридори зазвичай заповнені чергами пацієнтів, які прийшли на процедури. Тож знімати хворих людей, які хоч і перебували в історичних кулуарах, нам цього разу забракло снаги.

“Після встановлення радянської влади садиба графині була конфіскована. З 1921 року стала використовуватись спочатку як будинок відпочинку, а пізніше як санаторій, відомий під назвою «Авангард». В 1956 році палац був відреставрований і до честі реставраторів його архітектурні риси були збережені. Для господарчих потреб звели їдальню”. Вікі.

Так і не змігши поїсти в Немирові бодай де і бодай що, ми рушили далі в бік “Скіфських валів”, у надії похарчуватися принаймні на заправці. Вже за кілометр-півтора нам це вдалося: на розв’язці нас зустріло скромне кафе при АЗС, призначене більше для поминок: символічні ціни на рівні 15 гривень за борщ чи пюре з котлетою змусили згадати, що у голодного – великі очі, коли ми побачили купу недоїдків після нас на столах.

“Скіфські” вали

До валів звідси їхати вже зовсім недовго: головне не пропустити відповідний знак поруч із бетонною автобусною зупинкою. Можна спрбувати повернути ліворуч і доїхати до самих валів на авто, але ми подумали, що так буде не ідейно.

“Неми́рівське городи́ще (також Немирівські вали, або Великі вали) — одне з найбільших міст скіфського часу — ранньої залізної доби України (ІХ — V ст. до н. е.) поміж Дністром і Дніпром. Вважається одним із «Семи чудес Вінниччини».
Городище займає площу понад 100 га. Є найбільшим городищем в Україні”. Вікі.

Описувати відчуття, які переживаєш на верхівці валів древнього городища – справа невдячна і точно суб’єктивна. Тут дуже тихо, попри те, що вітряно. Піднявшися на “вхідний” вал, на якому й стоїть обеліск з інформацією про пам’ятку, видно всю систему колишніх укріплень. Звідси видно і озеро, і річку, що протікає ніби впоперек древнього городища.

Під час нашого візиту було абсолютно безлюдно, а от птахів – зокрема хижих – багато. В якийсь момент чи то орел, чи то шуліка літав від нас дуже близько і ми навіть переймалися, аби птах не зреагував на відблиск об’єктивів. Або ж не вполював дрон, який ми саме запускали.

На цих же валах відбуваються і фестивалі, зокрема і “Міфогенез”, про який ми писали взимку.

Пісня льоду, води і полум’я: “Міфогенез” знову прийшов на Скіфські вали. ФОТО, ВІДЕО

Попереду нас очікували перші критичні ями на дорозі, майже “морські” горизонти над водою, австрійські млини і практично швейцарські краєвиди – з такими ж давніми дорогами. Але про це – в наступній частині нашої подорожі.

Фото Андрія Завертаного та Сергія Немирівського

admin

Технічний адміністратор сайту

See Full Bio