Ранок другого дня застав нас все в тому ж готелі «Ковчег» у Ладижині.
Вранці тут все виглядало значно симпатичніше, ніж увечері: Артур Пірожков стих і голосу більше не подавав, а натовпи відпочивальників на березі зникли, дозволивши в ранковій тиші любуватися краєвидами водосховища біля Ладижинської ТЕС.
Проте довго затримуватися ми наміру не мали, позаяк наші плани все ж частково змінила попередня ніч.
Адже поки автор в ресторані «Ковчегу» зливав відео з флешки квадрокоптеру, офіціантки впізнала представника «Вежі» та розповіла масу цікавого про Ладижин. І серед іншого – про «дуже красивий, але занедбаний костел», а також про ладижинські катакомби.
Яким був наш другий день – дивіться у нашому влозі, а нижче – наші враження і багато фото.
У пошуках костелу в Ладижині
Цього разу на катакомби часу в нас точно не вистачило б, а ось костел ми спробували пошукати. Проте виявилося це дуже непросто, позаяк інформації про нього в мережі – обмаль, а тим паче – точної адреси, де його можна знайти.
Тож нам довелося кружляти ранковим і сонним Ладижином орієнтуючись на навігатор, який вперто віз нас до місцевого дендропарку, де нібито розташований костел.
Після кількох невдалих спроб все ж з’ясувати у місцевих, де той «красивий, але занедбаний, костел», старший чоловік пояснив, що треба їхати в «старий Ладижин» до школи №1. І саме там ми таки знайшли свій шлях до храму.
Споруда справді цікава, але не те, щоб занедбана, а просто – аварійна. Відтак вона огороджена по периметру і навколо встановлені відповідні таблички.
Не можна сказати, що будівля нас надзвичайно вразила, особливо в порівнянні з тим, що ще можна знайти на Вінниччині, проте якщо вас маршрут пролягає через Ладижин – сюди варто заїхати.
Зрештою ми рушили далі – в село Ободівка Тростянецького району.
Тростянець
Проте дорогою знову змусили зупинитися, бо їхали попри Тростянець. І на цьому місці детальніше.
Дорогою ми побачили величну в’їзну арку, вочевидь, в міський парк. Поруч – величезний і традиційний для Поділля напис I love Trostyanets.
Але за аркою – шикарний парк із сучасними та безпечними дитячими майданчиками, каналами, романтичними місточками над ними, баскетбольним майданчиком, скейт парком, милими скульптурними інсталяціями, тренажерами і озером, навколо якого – новенькі лавки.
Це все виглядало – особливо на півдні Поділля – пречудово. Але ми рушили далі в Ободівку.
Палац у хащах
Крім того, що тут ще в десятому столітті було поселення, Ободівка передусім відома своїм палацом.
Прибувши в центр села ми й справді побачили будівлю з колонами та старовинними дверима, але вже з комуністичними зірками й навіть портретом вождя пролетаріату, який несміливо визирав з вікна на другому поверсі.
Відверто будівля «палацу» розчарувала: типова радянська «шуба», таблички про те, що тут колись був підпільний більшовицький райком і вітальна табличка поліції. Враження можна описати як гнітючі з огляду на те, що ми чули раніше про цей палац.
Знічев’я ми вирішили ще прогулятися в хащах, де колись був парк, закладений Діонісієм Міклером. Понад сотню років тому він мав 18 гектарів площі, газони, клумби і фонтани.
Але вже за кілька десятків метрів блукання чагарниками і високою травою перед нами постав він.
Палац Собанських. Його на зламі минулого й позаминулого століть збудував французький архітектор Маєр. Колись цей витвір архітектурного мистецтва мав вежу, Емпірову, Жовту та Червону зали, бібліотеку з книгами епохи Пізнього відродження.
Все це було оточено муром, біля костелу була в’їзна брама, а в підвалах зберігалися гроби всього роду Собанських. Неподалік була пристань, що виходила в став, утворений двома річками.
Тепер ця споруда нагадує палаци із забутих міст інків у Південній Америці: розкішна і велична, але загублена в «джунглях» Поділля. Руїни більше нагадують «скелет» палацу: тут збереглися колони та ліпнина, навіть рештки деяких балконів та дверей на другому поверсі.
Проте даху вже немає, всередині колишніх Червоної та Емпірової зал тепер ростуть дерева, розкидані пляшки, а стіни пописані традиційними написами.
Роздивитися здалеку палац, принаймні влітку, коли буяє зелень – складно. Він оточений високими деревами й густою травою, проте тут є і стежки, якими користуються місцеві.
Як каже Вікіпедія, після більшовицької окупації у палаці розмістили Бессарабську комуну. Колгосп ім. Котовського був власником споруди до 1941 року, а після звільнення села від нацистських загарбників у ньому розташувалися райвиконком, райком КП (б)У та інші районні установи. У 1959 році палац і парк передали новоствореній Ободівській школі-інтернату.
Складається враження, що прямо біля стін палацу навіть просідає земля. Але зайти під колишній дах і до колишніх стін все ще можна, якщо обережно.
Загалом палац справді справляє сильне враження зокрема й парадоксальністю: коли така колишня розкіш тепер нікому не потрібна, потопає в хащах і навряд чи очікує натовпи туристів.
А разом з тим породив банальне риторичне запитання: як такій величній споруді дозволили так просто загинути?
Вже дорогою від Ободівки в голові крутилися варіанти, як цей палац – і навіть його руїни – могли б відродитися.
Як тут замість чагарників з’являється облаштований парк, як сюди наводять нормальні шляхи сполучення, як руїни – консервують і роблять безпечними.
Як тут грає сет відомий діджей зі стрімом, навколо люди на пуфах, як приходять на виставки між колонами величного палацу, влаштовують фотосесії, з’являється базова інфраструктура. І розумієш, що все це навряд чи реально до моменту, коли столітня будівля повністю зруйнується, до фундаменту.
Поле імені чекіста
Тим часом ми їхали далі – в Чорномин через Чечельник.
Дорога ставала дедалі складнішою. В деяких місцях вона ставала відверто небезпечною. Але на шляху до Чечельника ми знайшли неймовірної краси поле. Просто подивіться на нього.
До речі, це прекрасне поле назване на честь… чекіста. А точніше «Якова Ілліча Ярового – народного героя Туркменії, безстрашного чекіста, який загинув від рук басмачів у 1932 році».
Чечельник, коричневий суп і початок зникнення доріг
До Чечельника ми прибули з метою передусім поїсти. Не змінюючи традицій, про найкращий місцевий заклад запитали у мешканців Чечельника на вулиці, і нам порадили корчму «Стара Чайна».
Чайна виявилася схожою більше на їдальню з віконечком, де приймають замовлення і гроші. Меню називають з голосу, вибір невеликий: ми обрали борш, плов, горохове пюре і котлету.
Якщо коротко: борщ нагадував борщ хіба що структурно, але навіть не кольором, котлета – пересмажена, хоча горохове пюре їсти можна, попри те, що воно сухувате.
А ось плов був цілком їстівним і поживним, з достатньою кількістю м’яса. і найприємніше – рахунок за обід з чаєм і сітром склав 157 гривень. На трьох.
На шляху з Чечельника до Чорномина дорога закінчилася. Покриття спершу почало нагадувати місце після обстрілу, а за тим – зникло взагалі. Інколи на «дорозі» з’явилися навіть якісь земляні загорожі.
Їхати в такому напрямку можна досить повільно, якщо немає наміру пошкодити авто. Проте навколо – перманентна подільська краса, вулики, козочки і сонячні станції.
“Вашингтонський” палац у Чорномині
Так, неспішно і акуратно ми доїхали до палацу в Чорномині.
Це самий той палац, який порівнюють з Білим домом у Вашингтонів. Він і справді на нього дуже схожий, проте одна його частина майже цілком схована за деревами. Однак палац у “первозданному” вигляді можна завжди розгледіти на купюрі.
З іншого ж боку палац можна роздивитися в повній мірі, адже перед його фасадом – шкільний стадіон.
За увесь час нашого перебування біля палацу ми, здається, не зустріли жодної живої душі, якщо не враховувати голубів, що вилітали з отворів над портиком, коли перед ними пролітав дрон.
Загалом споруда справляє враження такої, яку можна було би відновити якісно і зі збереженням значної долі автентичності – палац у Вороновиці тому підтвердження.
Але якщо вже говорити про туристичну привабливість цього місця, то починати однозначно треба з дороги. Або ж доповнювати туристичний маршрут до Чорномина обов’язковою і примусовою атракцією «проїзд автентичним подільським бездоріжжям доби незалежності».
Подільський “стоунхендж” за сім мільйонів і невдалий шлях до Антополя
З Чорномина ми зібралися до Антополя до палацу Четвертинських. Але дорогою неочікувало натрапили на джек-пот, про який зовсім забули – дивовижну споруду на перехресті автодороги Вапнярка – Піщанка – КПП Загнітків (Рудниця).
Це – такий собі подільський стоунхендж в чистому полі, вартістю 7 мільйонів гривень. Він обладнаний відеоспостереженням, системою автоматичного поливу, лавками і взагалі – благоустроєм. Вже постфактум ми згадали, що там ще мав бути безкоштовний вай-фай. Але в місцині, де зрідка ловить мобільний зв’язок і 3G, ми навіть не додумалися це перевірити.
Функціональне призначення цієї споруди достеменно невідоме. Кажуть, що це планувалося як зупинка, але жодного пасажира ми тут не побачили, та й рух на цій ділянці, мяко кажучи, не жвавий. Взагалі “про що” цей портал у світле майбутнє з камерами і автоматичним поливом – сказати складно і в принципі виглядає це все досить сюрреалістично.
Зрештою на шляху до Антополя ми заїхали в село Кісниця, яке і скоригувало наші плани суттєво.
Крізь це село, розташоване на мальовничих кручах, пролягає єдина дорога до Антополя. Де вона, до речі, й закінчується.
Ця дорога – ще до значних паводків, які тут сталися на кілька днів пізніше – являла собою досить небезпечну стежку навіть для пішохода.
Грунтове, дуже колійне покриття, з глибокими калюжами і урвищем з одного боку. З іншого – горбом і густими чагарниками. Проїхавши цією дорогою, де авто навіть на швидкості 10км.\год йшло юзом близько кілометра, ми побачили, що шлях піднімається нагору.
Тож не без складнощів розвернувшись двотонним авто на цій слизькій та вузькій поверхні, ми вирішили, що Антопіль цього разу залишиться для нас недосяжним.
А тому взяли курс на Могилів-Подільський.
Край загублених літаків
Вже вечоріло і ми намагалися більше не зупинятися по дрібницях. Проте не у випадку села Високе. Неспішно їдучи сільською дорогою, водій боковим зором побачив на іншому березі ставка дещо незвичне.
Погляд ще не сфокусувався повністю, але стало зрозуміло, що треба завертати. Бо на березі сільського ставу стояв величезний військовий літак – з великими турбогвинтовими двигунами та навіть кабіною з гарматами ближче до хвоста авіамашини.
Літак виглядає дуже живописно – фюзеляж пілотів ніби як нависає над водною гладдю. Ми запитали у кількох місцевих, звідки тут цей артефакт, але одні лише хитали головою, а інші розповідали, що це передали військові. Нібито тут колись було військове містечко неподалік, і армія передала селу цей списаний літак. Кажуть ,що тут люблять фотографуватися молодята, святкують Івана купала. Наче навіть хотіли відкрити ресторан, але далі розмов справа не пішла.
Вже потім з мережі вдалося дізнатися, що це військово-транспортний літак АН-12, який також призначений для десантування військ. Є інформація, що з’явився він тут на початку 90-х як пам’ять про односельчан, котрі загинули під час війни в Афганістані.
На виїзді з Високого ми мучили чемно пропустити корів, які на цих дорогах, вочевидь, мають більше прав, ніж авто.
Ще кілька кілометрів – і ще один літак, на цей раз вже більше схожий на реактивний винищувач.
Щодо моделі точно сказати не можемо: можливо це СУ-7, можливо – СУ-9, або навіть СУ-11.
Поруч з ним – зупинка з дивним символом, капличка з місцями для моління прямо на розвилці доріг та будівля, вочевидь, костелу.
Цікаво, що і під час першої експедиції ми зустріли на малолюдній трасі серйозний літак. Очевидно, у цієї військової частини свого часу виявилося досить багато надлишкового смертоносного літаючого майна.
Нарешті ми опинилися у Могилів-Подільському – в центрі одноіменного району, де тече Дністер і з іншого боку якого – вже республіка Молдова. Ще на під’їзді до Могилева радіо почало передавати чи то молдовські, чи то румунські станції, але найбільше нас “порадувала” політична позиція українського мобільного оператора.
Перебуваючи цілком в Україні, оператор надіслав нам смски з текстом “Вітаємо в Молдові!” із роз’ясненням про умови роумінгу. Ще за кілька хвилин на екрані смартфонів зявилися позначки іноземних операторів, які мали намір обслуговувати нас на території Неньки. Перепрошуємо, а Могилів-Подільський Вінницької області – він точно наш?
Нашим місцем ночівлі цього разу став міні-готель на околиці міста, де привітна жінка з примовлянням “мої хороші” розселила нас в охайних кімнатах, в одній з яких, щоправда, чимось неприємно пахло (але недовго). Зате крім стандартного набору зручностей в кожній з кімнат була глибока шафа – ледь не гардеробна – а також гарний вигляд з вікна, який нагадував Прикарпаття.
Проте головною місією вечора в нас був пошук закладу, аби поїсти з дороги і в цьому питанні ми вирішили також проконсультуватися з власницею готелю:
– Вам “з понтами” чи без? – запиталася жінка.
– Нам без понтів.
– Якщо без понтів – тоді “Робін Бобін”, якщо з понтами – тоді “Маестро”.
Звісно, ми обрали заклад з милозвучною назвою “Робін Бобін” і пішли на його пошуки. Пішли практично порожніми вулицями (десь о восьмій вечора), лише зрідка траплялися перехожі, які, здається, також дивувалися нашій появі та змірювали нас оцінюючими поглядами.
Вже наближаючись до Робіна Бобіна ми зустріли двох молодих хлопців, які вочевидь перебували під дією сильнодіючих психотропних препаратів, і ще за кілька метрів помітили той самий “Робін Бобін”. Поки ми критично оглядали фасад закладу, з його дверей буквально вилетів чоловік з обличчям багрового кольору, а з відкритих дверей вирвався все той же Артур Пірожков, “творчість” якого, здається, нас переслідувала з Ладижина. Зрозуміло, що подібна презентація не залишила “Робіну Бобіну” шансів на нашу подальшу увагу.
Тож ми вирішили шукати заклад “з понтами”, тобто той самий “Маестро”.
“Маестро” виявилося справді затишною кав’ярнею з терасою і не можна сказати, щоб “з понтами”. Попри те, що в закладі особливо наголошують, що “ми – кавярня”, замовити тут можна і салати, і супи, і навіть мамалигу – яку ми і замовили.
Так сталося, що серед нашої групи виявився експерт з мамалиги – Микола Геркалюк – якому цю страву ще в дитинстві готувала бабуся і тому він не з чуток знає, як вона має виглядати і смакувати. «Це така річ зі щільною структурою, яку можна нарізати. Це божественно», – переповідав свої дитячі спогади Микола і ми з нетерпінням очікували мамалиги по-Могилівськи приблизно 40 хвилин.
Зрештою в тарілці нам принесли субстанцію, що більше скидалася на банош візуально і за смаком. Але попри те, що «це не мамалига», як підсумував Микола, страва виявилася без перебільшення надзвичайно смачною.
Щоправда, в якийсь момент нас дещо здивували нюанси сервісу даного закладу, коли офіціантка з милою посмішкою, проте безпідставно звинуватила нас в гасінні недопалків у вазонах тераси. Але відчуття ситості та приємної втоми закликало не звертати уваги на такі дрібниці, тож без суперечок, а навпаки – подякувавши – ми відійшли до сну, готуючись до третього дня нашої пятиденної експедиції.
Тож стежте за оновленнями на Vежі – буде цікаво!
Дякуємо!
Тепер редактори знають.