Привіт, я – Тетяна Панкратьєва, нове обличчя на Vежі!
Переїхати зі столиці до Вінниці… Звучить дивно, мої друзі дивувалися – навіщо? Їхати з регіонів до Києва –то звичне явище, а от навпаки? І дійсно, чому я це зробила?
По-перше, мені стало цікаво. Старість наступає тоді, коли ти прагнеш стабільності і боїшся змін, а я відкрита до нового. А по-друге, якщо чесно, я взагалі люблю обласні центри, це не маленьке село, де нічого немає і не вистачає «пищи для ума», і не велике місто, де в заторах проводиш півжиття і дихаєш смогом.
До Вінниці я вперше приїхала влітку, було тепло і вона мені здалася курортним містечком: вузенькі вулички, що йдуть то вгору, то вниз, уповиті виноградом, білизна, що звисає з вікон над тротуарами, в центрі міста – затишні відкриті кав’ярні і люди… люди, що прогулювалися вулицями та площами, багато людей. Тут дуже спокійний ритм життя, здалося мені. А ще тут комфортно жити, вирішила я, коли поїздила містом та побачила нові дороги та освітлення.
Спочатку я до Вінниці приглядалася і не відчувала до неї нічого. Мабуть, щоб полюбити місто, в ньому повинні бути якісь емоційні «якорі»: коли ти тут зростала, закохувалася, переживала щось значуще… А Вінниця була для мне як білий аркуш паперу.
Взагалі, якщо розділити мої перші враження про місто на три частини, то…
Що здалося мені незвичним:
- Відсутність МАФів. Спочатку це було незручно, але коли я зрозуміла, що водичку можна купити в стандартних ларьках «Преса», я оцінила таке рішення.
- Чомусь багато весільних салонів 🙂
- Вінниця, на диво, майже не мала високих будинків. З одного боку, це просто чудово. З іншого, я і в перший, і в другий приїзд сумувала за висотками Києва, які до цього, здавалося, не дуже-то й любила.
- Багато велосипедистів та велодоріжок, не завжди вони зроблені «по уму», але вони є. Типу рівень перший: наявність – done. Рівень другий: системність та комфорт – in processing.
- Люди носять великі пачки готівки та золоті ланцюги. Такого я не бачила з 90-х. Жінки – гіпертрофовано жіночні.
- Еклектика центру: напіврозвалені будівлі стоять поруч із зразками радянської архитектури, а тут ось будинок із скла, а тут історичні будівлі, а тут – раптово – приватний сектор, а тут взагалі пустир. Внутрішні дворики були обідрані, повні котів та неквапливого провінційного життя – у мене в голові знову спливала Одеса.
Що мені сподобалося:
- Відкритість людей. Вони частіше дивляться тобі в очі на вулиці, а не втупивши погляд в землю, біжать по справах. Вони більше звертаються до тебе, питають, допомагають, інколи наївні та безпосередні, як діти.
- Буг та велика кількість фонтанів. Великий «рошенівський» фонтан дійсно вразив (з тих пір я була там вже тричі і досі він мене зачаровує). Мене досі дивує, що це безкоштовне шоу. Ну, камон, це ж так круто, вінничани, ви маєте змогу кожного дня безкоштовно прийти на облаштовану набережну та подивитися на вражаюче водно-світове-музичне шоу, яке зробили для вас!
- Місто зелене, багато парків, а центральний парк густо засаджений величезними деревами. Менше асфальту та граніту – більше зелені!
- Відсутність масового паркування на тротуарах. Яка тому причина – не знаю. Можливо, через невелику кількість авто – їм вистачає наявного простору.
- Відмінний громадський транспорт: трамваї, тролейбуси, все новеньке і навіть з вай-фаєм. А головне – чистенькі та ладненькі муніципальні автобуси та маршрутки.
- Оновлений проспект Космонавтів – відчувається як комфортний громадський простір одразу притягує людей.
- А ще: відремонтовані дороги та шикарне сучасне «біле» освітлення, дитяча кімната в міській раді, вирування життя в центрі, атмосферні старі будівлі, бруківка, трамвай на схилі з Соборної до Бугу.
Що не сподобалося:
- Еклектика. Мельтешіння та засилля маленьких магазинчиків на перших поверхах, вивісок, реклам. Це некрасиво, це незручно, це дратує. Центр міста, а здається, метро “Лісова” у Києві до ремонту.
- Відсутність нормальних великих торговельно-розважальних центрів. Ти звик, що потрібні товари на будь-який смак зібрані в одному місці під однією стелею, а тут доводиться ходити отими маленькими магазинчиками усім містом, аби щось надибати. Тут мені складно щось купити, як з речей, так і з продуктів. Продуктові невеликі, мають обмежений асортимент, майже відсутня кулінарія, черги на касах – звична річ. Немає звичних “МегаМаркет” чи “Новус”. Також відсутні маленькі базарчики чи то розкладки з овочами та фруктами. Вибір сумний: або кожного разу їхати на «Урожай», або купувати отой несмачний непотріб в магазині.
- Дорожній рух. Розмітка та знаки надмірні та складні, вони не підказують, а розгублюють водія. Світлофори – неочікувані, в кожній полосі свій рух та свій час паузи та старту. Замість кругових перехресть – рух з трьох сторін (і це плюс трамваї!). Головна вулиця не призначена для активного руху, вона завузька, автомобілі їдуть по трамвайним коліям, світлофорів нема, проте багато пішохідних переходів, що змушує автомобілістів безперервно маневрувати. А якщо вам потрібно розвернутися на цій вулиці, то це взагалі mission impossible. Водять тут неакуратно, пропустити в сусідній ряд не дуже прагнуть, «поворотнікі»? ні, не чули. А ще фішка цього міста, такого більше немає ніде – тут голосно слухають музику з вікон авто, як в чорних фільмах про Південний Централ.
- На жаль, не можу знайти для своєї 11-річної дитини притомні IT-курси: якщо HTML та CSS ще десь є, то робота з графічним планшетом і 3D-принтером, штучний інтелект, game design та data science – ні.
Але зрештою це все такі формалізовані зауваження та враження «туриста», проте окрім раціонального, є й емоціональне. Чому нам подобається цей фільм, чому ми закохуємося в цю людину, що бачимо в цій картині, якщо там лише крапки та мазки імпресіоніста? Це пояснити неможливо, а можливо лише відчути. Так от і я відчуваю, що Вінниця мені подобається. Я відчуваю спокій і затишок у цьому місті. Оце поєднання пасторальних котів, що неквапливо качаються в пилюці в затишних двориках, та інноваційних USB-розеток у вуличних світильниках – в цьому є якийсь вінницький шарм.
Але я впевнена, що Вінниця мене ще чимось здивує. Я чекаю на нові знайомства та нові враження, на новий досвід та плідну роботу. Вінниця, привіт, приймай мене до себе 🙂
Дякуємо!
Тепер редактори знають.