Перемога, що закладена в генах

Матеріал підготувала Наталя Тодоровська за сприяння ГО «Львівський медіафорум»
у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів»

Перемога, що закладена в генах

Уміння людини вижити у кризових ситуаціях є надважливим навиком у питанні збереженні життя. Найбільш відомі реакції на екстремальну ситуацію – паніка, шок та посттравматичний стресовий розлад. Паніка – стан жаху, за якого у людини, яка потрапила у надзвичайну ситуацію, різко послаблюється навичка самоконтролю. Тим, хто потрапляв у складні і непередбачувані умови, добре відомо, що виживання залежить не лише від факторів зовнішнього світу (наявність або відсутність водойм, їстівних рослин, тварин, температури повітря, сонячної радіації, сили вітру), а також від того, як людина сприймає кризову ситуацію, чи підготовлена вона до зустрічі з нею. Слово «вижити» завжди вживалося у абсолютно конкретному сенсі: «залишитися живим, вціліти, убезпечитися від загибелі». 

А що трапляється з націями, коли вони потрапляють у кризові ситуації, як, наприклад, війна, що допомагає їм виживати, боротись та прагнути перемоги?

Про це наша розмова із історикинею, викладачкою Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Наталією Жмуд.

Як Ви особисто сприйняли новину 24 лютого про початок повномасштабного наступу росії?

Заціпеніння та страх – ось якими були перші відчуття. Я розуміла, що повномасштабна війна розпочнеться рано чи пізно. Однак дуже хотілось вірити, що минеться. Оговталась швидко. Зрозуміла, треба збиратись з силами і допомагати тим, хто поряд. Перші дні війни – це постійні розмови зі студентами та колегами-освітянами, у всіх психіка різна, реакція різна. Ззовні я намагалась триматись. 

Що конкретно допомагало триматись?

Найперше – це святе переконання у тому, що за нами правда, ми на своїй землі, маємо продовжувати боротьбу предків за право бути нацією та мати власну, незалежну, процвітаючу країну.

Ось це переконання «ми на своїй землі, за нами правда, а значить і Бог» – це і є менталітет? Допоможіть зрозуміти, що це таке і як він нам допомагає.

Якщо пояснювати дуже просто, то поняття «менталітет» – це світогляд, хоча це не тотожні поняття. Тут навіть доречно сказати, що це спосіб, в який та чи інша спільнота сприймає світ, як реагує на нього, переосмислює побачене та відповідно реагує. Тобто, спосіб світосприйняття.

Які характерні риси цього світосприйняття маємо ми, українці, як нація?

Так, звичайно, такі риси є. Однак сьогодні мої колеги, історики, етнологи та соціологи, висловлюють думку, що в час глобалізації, можливо, некоректно вживати такий конструкт як менталітет, ніби він себе віджив. Це колективний спосіб світосприйняття. Але бачите, як виявилось, і повномасштабна війна демонструє вже третій місяць, що ми таки його маємо. Натомість говориться про те, що ідентичність сьогодні – це той конструкт, який, напевно, коректніше вживати, бо ми живемо в багатогранному світі. Кожна людина конструює навіть щоденно декілька своїх ідентичностей: у навчанні, у роботі, у громадському житті і так далі. А менталітет – це щось дуже спільне-спільне. Бо ідентичність – це суб’єктивний конструкт. І як бачите, виявилось, що українці, навіть в глобалізованому світі, мають ці спільні ознаки, вони виявляються, ми їх бачимо. Тобто, менталітет – це як ми спільно сприймаємо світ, а вже реакція на цей світ в певних діях – це вже є характер. Тому часто плутають менталітет і характер. Менталітет – я сприймаю світ і відповідно дію, у поведінці я реагую на щось. Ось усі ці реакції і є нашим характером. Менталітет і характер дуже тісно взаємопов’язані між собою. 

Як протягом останніх трьох місяців, тобто з часу повномасштабного наступу ворога, проявився менталітет українців та наші риси характеру, негативні і позитивні у тому числі? 

Я б сказала, що дуже виразно проявились усі чотири засадничі структури менталітету українців. По-перше, наш індивідуалізм. Його не варто плутати з самоорганізацією. Адже війна показала, що ми можемо дуже швидко об’єднатись заради спільної цілі. Тут виникає хибна думка, що ми колективісти. Однак, самоорганізація, навіть без державних інститутів, це саме про індивідуалізм. Тобто, ми маємо надвисоку здатність саме в кризових ситуаціях миттєво зібратися, починаючи від кола сім’ї до великої громади, і яскраво проявити суто українську рису – толоку. Тут не треба доводити, бо мені здається, що кожен українець за цих три місяці точно брав участь в толоці, чи як волонтер допомагав переселенцям, облаштовував пункти допомоги, або просто приносили, підвозили речі, і навіть віддавали свої. Це саме про індивідуалізм, українцям не треба наказів «зверху». 

Ось у цьому і був, я вважаю, дуже сильний прорахунок ворога. Бо, на відміну від нас, росіяни колективісти, у них це все подається зверху. Вони не дієздатні без вертикальної форми правління. У нас горизонталь: нам не треба нічого доносити, ми самі можемо це зробити. Та, власне, усі вісім років війни це було видно.  З 2014 року, коли почалась українсько-російська війна, тоді ще локальна, згадайте, як швидко самоорганізувався волонтерський рух, проявилась колосальна підтримка громад, держава це ж все не організовувала. Я б сказала саме про цю важливу рису. 

І ще – ми землероби. Може скажу дещо художньо та емоційно, але ще з діда-прадіда так ведеться, що попри усі страхи та ризики, які маємо, ми яскраво проявляємо антеїзм (світоглядна парадигма нерозривного зв’язку людини з рідною землею). Подивіться, що робиться: навіть на окупованих територіях, попереду йдуть сапери, а за ними сіють землю. Українці розуміють, що земля – це суть, важливе джерело, без якого неможливо жити. Попри певні прагматичні дії, що треба жити та харчуватись, спрацьовує і землеробський тип сприйняття світу, і ми об’єднуємось, щоб усім разом вийти з ситуації, доцільно сказати «викарабкатись».  Ми свою землю не віддамо. Ми за будь яких умов її обробимо. І будемо підтримувати один одного завдяки цьому. 

Емоційність – ще одна базова підвалина нашого менталітету. Це яскраво проявилось у соцмережах. Попри втрати, біду, коли дихати не дає від болю і тут же паралельно жарти. Подивіться тільки як наші хлопці жартують навіть з передової, як нас цивільних підтримують своїми піснями і танцями. Цей народ непереможний! Наш менталітет наразі так проявився, правильно сказати – виплеснувся, що тут неосяжне поле для науковців, які ще десятки років будуть мати масу матеріалів для осмислення та висновків.  Ми ще раз показали Європі, що менталітет таки існує. Тій Європі, яка заснула, їй добре, комфортно. Для них ми відкриття в усьому, і в менталітеті також, що ми його маємо. Наша частково божевільна безстрашність для них нонсенс. Вони не розуміють, як можна виходити без зброї і зупиняти танки руками. Я впевнена, багато з них дивились на це, як на божевілля та безглуздя. А ми такі (сміється). Навіть з-під носа забираємо трактором важку військову техніку. І таких прикладів сотні… Бурхливість теж одна з рис українців, специфічний емоційно-почуттєвий вибух. 

Водночас ми маємо відомий вислів, що теж характеризує українців – моя хата скраю, нічого не знаю. І завдяки війні згадали іншу його форму – моя хата скраю, першим ворога зустрічаю. Чим пояснити таку дуальність?

Це дуже неоднозначний вислів. Тут треба дивитись, яку грань розглядаєте. Вперше, коли звучить цей вислів, розуміється відчуженість від колективного життя, індивідуальність, небажання втручатись у загальні справи. Думаю, таке є. Однак це тоді, коли життя відносно спокійне, мирне, стабільне. Ще раз повторюю, як тільки загроза та ризик, ми об’єднуємось. Так історично склалось, ми жили на буфері між цивілізаціями, такий прохідний коридор, якщо можна сказати, хто тут тільки не бував. І от, з одного боку – це було добре, бо був ніби певний чинник, що допомагав зберегти себе, закритись, перечекати небезпеку, з іншого боку, він породжував і негативні риси. Війна проявляє обидві грані. Є і такі, хто відчужується – це не моя війна. На щастя, я з ними не знайома. Таких мало, одиниці.

Ми в розмові вже згадували таке явище, як толока. Чи є волонтерство та побратимство сучасними формами толоки, тобто суто українським проявом  підтримки та допомоги?

Однозначно. Усі культурні утворення, які були раніше, вони насправді не зникають, просто з часом трансформуються. І ось ми маємо саме ті приклади, про які ви говорите: волонтерство, побратимство, донати (благодійний внесок на користь певної справи) тощо. І тим паче, коли загроза аж така. Коли точно торкнулося всіх. Тут ми і допомогу надаємо, і навіть останнє віддаємо. Були навіть болючі приклади: пенсіонери віддавали тих пару тисяч, що вони накопичували роками. Це і є толока.

Гіпотетично, завтра Україна переможе ворога. Пройде час. Що буде з побратимством та толокою, невже ці риси зникнуть? Адже пам’ятаємо вісім років АТО, коли навіть почались дискусії щодо «втоми від війни» і відповідно підтримка з кожним роком зменшувалась?

Так, було. І це нормально. Адже навіть людина не може бути постійно в бадьорому настрої чи у постійній напрузі. Не буде просто потреби такої. Але подивимось на останні двадцять років. Кожен ніби у своєму равлику. Я вважаю, що у щоденному житті це нормально. Водночас, тільки виникає загроза, подразник, і ми маємо Помаранчеву революцію і далі Майдан. Аналітики не очікували, вони знову помилились з прогнозами. Бо ми ніби ззовні інфантильні, пасивні щодо громадського життя, але тільки подразник щось каталізує, якийсь тригер спрацьовує, і ми раз-раз, як мурашки та бджілки, позбігались і одне одному допомогли. 

Як Ви вважаєте, авторитет бійців, який зараз є надвисоким, чи збережеться він у нас і після війни?

Герой – це дуже актуально, коли йде війна. Ми усі відчуваємо спільні переживання за наших хлопців, тим більше, що болючих тем досить багато. Однозначно, герої цієї війни залишаться у символічному пантеоні для нас, бо ми в більшості з ними стикались безпосередньо. Вони не уявні. В кожній сім’ї є або вояки, або волонтери, вони теж герої. А от після війни, як кажуть, люди є люди. І тут поступове «забування» не тільки специфіка українців. Як би далі не склалось, сьогодні українські військовослужбовці для нас точно є авторитетними орієнтирами. 

Ми, цивільні, в тилу і тому маємо триматись. Не маємо права підводити захисників. Хоча по суті і тилу немає. Ми усі під прицілом ворога, бо ракети летять всюди.

Героїзм і герої потрібні, бо вони вказують нам шлях. Для людей завжди треба ті, хто є прикладом, взірцем, еталоном. А що буде після війни? От і побачимо, наскільки ми змінились, бо зараз кажемо, що війна нас змінила. Знаєте, є така народна мудрість –  «поживемо, побачимо» наскільки ми достойні пам’ятати і шанувати тих людей, які кладуть життя за наше майбутнє. 

А що скажете про негативні риси нашого менталітету. Наприклад, відома любов до халяви. Не секрет, є області, що більше постраждали, а є ті, кого обстріли майже не торкнулись. Водночас у черзі на отримання підтримки від держави та країн-донорів стоять і такі хитруни-халявники. 

Халява – це не лише про українців, це загальнолюдські риси. Але якщо говорити про українські контексти, не хочу нагнітати, але воно дійсно є. Відчувається це, в першу чергу, в плані не зовсім чесного та рівномірного бажання захищати свою країну. Не хочу узагальнювати, кожен випадок індивідуальний, однак є купа питань, чому багато чоловіків з окупованих територій виїхали і не прагнуть йти в ЗСУ захищати власний дім. Я розумію, не всі підуть воювати, точно так само, як не всі чоловіки з неокупованих територій мають воювати. Є ряд професій, що мають забезпечувати життєдіяльність міст та громад. Маю ряд питань, чому так відбувається, чому ці чоловіки тут. Більш ретельніше треба ставити питання, чому, наприклад, вони у Львові. Ще раз підкреслюю, я не узагальнюю, не вішаю певні ярлики і тим більше не проводжу паралель Схід-Захід, але в суспільстві така думка є.

Під час однієї з пресконференцій Президент Володимир Зеленський заявив, що слово «влада» в Україні більше не викликає «рвотного рефлексу» і що йому не соромно бути керівником держави.

Пряма мова: «Ми настільки об’єднані. І головне, щоб все це залишилося у нас. Залишилося до кінця війни і залишилося після війни. Ми так об’єдналися! Слово «влада» не викликає у суспільства рвотного рефлексу. І я пишаюся цим, дійсно. Мені не соромно бути керівником держави. І я вважаю, що це велика перемога і велика наша зброя – об’єднання сил (…)».

Як війна змінила наше ставлення до влади, який механізм тут спрацював?

Дійсно, багато українців  змінили своє ставлення до влади, уточнюю – до найвищих гілок влади. Зокрема до Президента та його оточення, і однозначно, що зміни ці в позитивний бік. У складних обставинах Гарант виявив мужність, чітку громадянську позицію. Те, що він робить, в принципі, в своїй основній політичні лінії заслуговує поваги. Не приховую, що я особисто не підтримувала його на виборах, але зараз багато в чому змінила свою думку. 

Хоча заспокоювати себе, що війна змінить все і завтра буде краще, не варто. Необхідно розуміти, що навіть при колосальній підтримці інших країн, останнє слово має бути за нами.  Українці мають стати більш відповідальними у наступних виборах влади, при чому на різних рівнях. Я  думаю, що ці зміни у людей стались. Адже ми усі почули позицію Заходу – українці самі мають довести бути цій країні чи ні. Я думаю, в цьому контексті переосмислення однозначно відбувається. Але багато є питань і війна їх як лакмус оприлюднила: церква, освіта, медицина тощо. Це ще раз доводить, що роботи у нас море.

Але однозначно маємо позитив, що на фоні болю та втрат, а буде ще скрутніше, нам доведеться виходити зі страшної економічної кризи, маємо великі глибокі втрати на покоління, але позивом є те, що ми тверезіємо в плані усвідомлення своєї участі у власному житті. Потрохи звільняємось від патерналізму. Розуміємо, що ніхто просто так не прийде і не принесе. Треба самому працювати, щоб відбулись позитивні зміни. І у цьому я оптиміст. Думаю, що ми рухаємось в правильному напрямку, хоч і проблем вдосталь. Важливо вистояти.

Риси, які Ви назвали характерними для українців, на Вашу думку, чи вирізнятимуть вони нас у майбутньому при нинішньому темпі глобалізації?

Менталітет – це та річ, яка змінюється дуже повільно. І сьогодення показало, що це дійсно так. Думаю, в принципі, можна буде. Особливо в плані буденних практик, і насамперед в плані громадянської позиції. Ми маємо вже друге покоління українців, які народились в незалежній Україні. Вони не знають радянських установок. Вони перейняли принципи АТО – відстояти себе. Бо амбівалентність відчуваю навіть я. У 1980-х закінчувала радянську школу. Здобувала професію у 1990-х. Дивлюсь на молодих людей і боляче, що у своїй більшості старше   покоління співає гімн, не усвідомлюючи, а молодь – серцем. Навіть на цьому рівні українця буде добре видно завжди.

На завершення розмови, Ваші прогнози або побажання поколінню, яке відстоює нашу державу. 

Побажання найперше для всіх нас тепер – не розслаблятись, бо наша емоційність нам шкодить. Переконання в перемозі – це добре, але маємо максимально якісно робити кожен свою справу на своєму місці, щоденно. Чесності, мужності та терпіння, бо коли буде погано, а воно буде, важливо не почати знову розсаджувати зраду. Дивимось соцмережі – один поперед одного коментує недоліки, а треба бути разом, триматися за руки. Я скептично ставлюсь до висловів, але нещодавно почута фраза сподобалась – не так важливо, чи у тебе були батьки українці, а важливо, що твої діти українці. І в це треба вкладати. У нас є достойні покоління і це найголовніше. І такі питання як мова, так, це важливо, але ми вже махаємо шаблею, відсікаючи на емоціях дуже важливі речі, маємо бути більш холоднокровні, приймати виважені рішення. Ось що хочу побажати. І звичайно, ПЕРЕМОГИ УКРАЇНІ!

Ілюстрація – з сайту radiosvoboda