«Ми не обмежені – обмежені ті, хто не помічає простих речей»: у Вінниці показали фільм про незрячих «Я бачу»

В обідню пору суботи у залі кінотеатру «Родина» зібралася не чисельна кількість людей, але це були ті, для кого цей захід є насправді важливим. До Вінниці зі Львова приїхали організатори 33-денного велопробігу «Бачу! Можу! Допоможу!», аби показати зафільмовані документальні кадри стрічки «Я бачу».

Фільм присвячено незрячому з дитинства львів’янину Миколі Пеху та усім людям, котрі сприймають цей світ на дотик, живучи у темряві. Хтось втратив зір через різні хвороби та травми, хтось сприймати оточення зором позбавлений від народження. Але, не зважаючи на цю особливість, ці люди живуть поряд із нами, бажають активно займатися спортом чи вже це роблять, бажають бути частинною суспільства, творити та надихати. Саме це й намагалася показати у своїй дебютній документальній стрічці режисерка фільму Ольга Фразе-Фразенко.

• Велопробіг відбувся ще у 2015 році, стартував він зі Львова. Для мене він є особливим, бо я також до нього причетна. Ідея документального фільму виникла спонтанно. Спочатку ми хотіли знімати шматочки із велоподорожі, щоб просто залишилася згадка. Але коли побачила, якими ці люди є цікавими, почула їх історії, то зрозуміла, що вони можуть надихати, – розповіла вінницьким глядачам на початку прем’єри режисерка.

Кураторка пробігу «Бачу! Можу! Допоможу!» Вікторія Лучка говорить, що й сам пробіг тривалий час залишався під питанням. Адже це доволі непросто – 33 дні крутити педалі на велосипедах-тандемах, у спеку і в дощ. Проте, це була одна із мрій львівського активіста Миколи Пеха, яка, на жаль, так і залишилася для нього нездійсненною.

• Микола був незрячим з дитинства, але він був дуже активним, постійно спонукав до різноманітних цікавих заходів, намагався показати, що його життя, попри відсутність зору, є повним та насиченим. І дуже хотів організувати такий велопробіг Україною. Ми планувати це реалізувати у 2012 році, коли в Україні відбувався чемпіонат з футболу «Євро-2012». Хотіли проїхатися містами, які приймали у себе матчі. Але не склалося. Тоді Микола для всіх раптово і неочікувано помирає. І постало питання – що ж робити тепер? Чи їхати? І ми вирішили, що мусимо зробити це в пам’ять про Миколу, – сказала Вікторія.

І вже влітку 2015 року 12 учасників вирушили зі Львова та за 33 дні зрячі та незрячі велосипедисти подолали більше 3000 кілометрів та проїхали 10 областей західної та центральної України. Шлях їх пролягав і через Вінниччину. Дорогою до них приєднувалися місцеві велосипедисти – зі Львова, Рівного, Одеси, Житомира, Вінниці.

Ця пригода більше, ніж здружила учасників пробігу – двоє із велосипедистів навіть побралися і нині сім’я Івана та Світлани Стрельцьових проживає в Одесі.

 

• Під час велопробігу ми з Вікторією на два дні відлучатися, їздили до Одеси на їх весілля, а потім повернулися потягом і продовжили велопробіг, – розповіла Ольга Фразе-Фразенко.

На перегляд фільму у Вінниці прийшли також глядачі, котрі мають порушення зору – вони не бачать взагалі, або дуже погано. Аби вони розуміли, про що фільм, стрічку було озвучено спеціальним тифлокоментарем – коли голос за кадром пояснює, що відбувається на екрані.

• Це перший документальний фільм із тифлокоментарем. Технічну частину для реалізації цього нам зробив Андрій Демчук – він асистент Національного університету «Львівська політехніка», параолімпійський чемпіон з фехтування. А голосом стала Єва Якубовська – режисерка театру «Склад 2’0». Ми намагалися навіть трошки схитрувати, створюючи тифлокоментар – не просто описували, що відбувається, а й зробили історичну довідку про місця, якими подорожували. Це наповнює наш фільм, бо під час звичайної подорожі велосипедом ти не завжди знаєш історію того місця чи міста, де перебуваєш, – розповіла Вікторія Лучка.

Під час показу стрічки глядачі спочатку сиділи тихо, уважно спостерігаючи за подіями на екрані. Дехто зі зрячих навіть намагався заплющити очі, аби спробувати відчути фільм не зором. Але згодом кадри та люди на екрані змінювалися так динамічно, що хотілося встежити за кожним прекрасним моментом, притаманному лише літу – помаранчевому заходу сонця, зльоту пташки з гілки, посмішках непосидючих дітей та метушінню курей у селі. Крізь такі пригоди пройшли всі учасники цього пробігу. Режисерка намагалася не просто передати цю атмосферу, а й вловити моменти із життя незрячих людей – як вони вивчають скульптуру навпомацки, як крізь дотик сприймають дощ, що застав їх у дорозі.

«Я не замислююсь над тим, що я незряча людина», – говорить з екрану жінка, очі якої сховані за окулярами. – «Я просто живу. Інколи, звісно, буває, що серджуся на свою сліпоту. Але це минає, бо я досі бачу кольорові сни».

«Кажуть, що це інвалідність, якісь вади. Це не вади. Вади у тих людей, які не бачать простих добрих речей, маючи зір», – стверджує інший учасник пробігу.

Кожен, хто потрапляє в об’єктив протягом стрічки, переконує, що сприймає себе і світ навколо дуже яскраво, по-своєму. І ця 33-денна велопригода ще більше наповнила їх відчуття. Доказом тому є влучна фраза, сказана учасником веломандрівки Іваном Стрельцовим: «Я ніколи б не повірив раніше, що колись буду місяць їхати по Україні велосипедом. Та якби у мене була можливість прожити життя спочатку, я би знову погодився».

Коли в кінці фільму на екрані замиготіли титри, один із глядачів просив режисерку як тільки фільм з’явиться у відкритому доступі – надіслати його. Бо стрічка не просто йому сподобалася, а й моментами викликала сльози.

• Я втратив зір трохи більше двох років тому. Я живу в темряві. І мені було важко спочатку це усвідомити, змиритися, навчитися жити з цим. Але познайомився з одним хлопцем, який також не бачить, і він сказав мені: «У тебе немає зору, але в тебе ніхто не відбере можливості жити так, як захочеш. Працювати і робити те, що ти вмієш». Це мене надихнуло, і я зрозумів, що маю прийняти свою долю. Пішов вчитися на оператора комп’ютерного набору, далі планую організовувати тренінги із комп’ютерної грамотності для незрячих, – розповів журналісту VежА вінничанин Олексій Карплюк.

Хлопець ходить у темних окулярах із ціпком у руках. Каже, у Вінниці може без проблем вийти сам на вулицю – люди ставляться до його особливостей із розумінням, часто допомагають. Проте, не в усіх містах він відчуває таку привітність. Вважає, нинішнє українське суспільство ще не хоче помічати таких людей.

• Поки це потрібно лише самим незрячим – пробивати собі дорогу, звертати на себе увагу. Ні, не будемо казати, що їх хтось щось винен. Просто хочемо, щоб було розуміння того, що людей із вадами зору не треба списувати із рахунків, – сказав ще один із глядачів, який представився Олексієм. Він зрячий, прийшов на перегляд із Ганною Матвєєвою, у котрої порушення зору. Наостанок, резюмував: – Показником цього розуміння буде заповнена під час показу зала зрячих людей.