Оновлено: 15 Березня 2021, в 18:39
Більше п’ятнадцяти років тому Даша вперше помітила в собі те, що не роблять інші. Під час стресу або поринаючи в роботу вона несвідомо вириває собі волосся на голові. Розповідає, що коли це почалося, навколо неї не було жодної людини, хто робив би так само – це викликало ще більше тривоги, яка додавалася до переживань стосовно її звички.
Насправді ж трихотиломанія (ТТМ) – стан, під час якого людина епізодично вириває на собі волосся – може з’явитися в той чи інший період у 0,5 до 3 відсотків населення. Існує ширше поняття – дерматоломанія, яка включає бажання здирати шкіру, прищі та інше. Через те, що тема психічних проблем досі табуйована, їх важко діагностувати та дослідити. Окрім сорому за «інакшість», людина може відчувати незручність через свій вигляд. Особливо у дівчат, адже досі існує певний образ жінки, яка «повинна мати довге волосся».
Даша Іванович – комунікаційниця культурних проєктів, зокрема мультидисциплінарного фестивалю Air GogolFest, мистецьких вихідних “Ticket to the Sun”, веде комунікацію ГО “Мистецьке об’єднання “PLAI”, працювала в медіа.
Якщо вам важко уявити як це – добровільно виривати на собі волосся і не відчувати болі – запитайте про це людину, яка гризе нігті, шкіру навколо них або щоки зсередини. Це схожі механізми, коли збудник (стрес, розумова робота, розслаблення) провокує дію (компульсія), якій слідує розслаблення. Таким чином діти (і дорослі) справляються з напруженням, каже психотерапевтка Олеся Олійник. За її словами, ні в якому разі не можна сваритися на дитину за це, адже це може лише посилити тривогу й відповідно продовжити цю нав’язливу поведінку. Варто розуміти, що дитина чи людина робить це несвідомо, або справді не може це контролювати.
У міжнародному класифікаторі хвороб трихотиломанія кодується шифром F63.3 і відноситься до розділу «Розлади звичок і потягів, які не вказані в інших рубриках», поряд з піроманією, клептоманією та лудоманією (патологічним потягом до азартних ігор).
Чому з’являється трихотиломанія – науковцям досі достеменно невідомо, адже сам розлад мало вивчений. Але існує кілька версій, серед яких ТТМ розглядають як вид обсесивно-компульсивного розладу – різновид неврозу, для якого характерні повторювані нав’язливі думки чи дії, що вчиняються, аби зняти внутрішнє напруження, зменшити тривогу і запобігти лячним подіям. Також існує думка, що у деяких людей існує генетична схильність до трихотиломанії, або навіть певні зміни у мозку. Але знову ж таки – природа трихотиломанії достеменно не відома.
Психічне здоров’я досі табуйоване, це заважає людям адекватно реагувати на свої проблеми. Говорити про психічні проблеми дозволяє виводити їх з тіні, та зрештою справлятися з тим, що заважає жити повноцінно.
Даша розповідає, що її звичка виривати волосся почалася на першому курсі університету. Вона гарно вчилася та мріяла вступити в хороший університет в іншому місті, але обставини склалися інакше. До того ж, каже, на той момент вона була меншою за своїх однокласників і загалом відчувала себе недостатньо самостійною для переїзду в інше місто.
Каже, що робить це з волоссям неусвідомлено, найчастіше, коли працює за комп’ютером чи займається інтелектуальною діяльністю:
– Спочатку ніхто нічого не розумів, навіть моя мама і бабуся. І це було дуже сумно, бо я почала помічати зміни зі своїм волоссям, але не робити того я не могла. Особливо коли стресувала. Я писала курсову, оберталася і бачила біля крісла купу волосся. Я робила це несвідомо, бо це щось, шо я не можу контролювати. Я розумію, що це звучить жахливо, дико, але я відчуваю від цього кайф.
Мене часто питають, чи це боляче. Ні, це не боляче. Я це роблю здебільшого, коли займаюся розумовою діяльністю, сиджу за комп’ютером. Я пробувала зайняти руки чимось іншим, але це все одно довготерміново не допомагає.
Дві основні форми лікування трихотиломанії – це психотерапія та лікування медикаментами. Не існує універсальної форми лікування, яка була б ефективною у всіх випадках. Психотерапія під час трихотиломанії може включати когнітивну поведінкову терапію, яка намагається виявити та замінити думки та емоції, що призводять до певної поведінки, наприклад, висмикування волосся. Типи когнітивно-поведінкової терапії, що застосовуються для лікування осіб з трихотиломанією, включають скасування звичок, тренування «усвідомленості» і та контроль стимулів.
Через брак інформації та несприйняття проблеми рідними довгий час, Даша не розуміла, що з нею відбувається. Згодом їй вдалося почитати про свою звичку в інтернеті, знайти їй назву та відшукати форум, де люди ділилися своїм досвідом про трихотиломанію.
– Мама взагалі відмовлялася в це вірити. Я їй розповідала, що це хвороба, я тоді вже знайшла ось цю назву. Але навіть російськомовної інформації було мало. Мені доводилося роздруковувати на принтері все, що знайшла на форумі і показувати рідним.
Нерозуміння близьких погіршило ситуацію, як я зрозуміла потім. Мама з бабусею казали «Хто це так взагалі робить?», типу це ненормально. Це було жахливо, бо я справді не знала іншу людину, яка так робить. Я справді вважала, що зі мною не все нормально і взагалі я намагалася про це не думати. Це зараз прийнято рефлексувати, а тоді я намагалася не заглиблюватися в це.
– У мене з’явився комп’ютер в 2008, і тоді я полізла шукати інформацію. Я навіть не знала, як це вводити в гуглі. Тобто лише в 18 років я взагалі зрозуміла, що це таке і як це називається. А потім побачила картинки – це було страшно, я не могла дивитися.
Тоді я дізналася про форум «Ейфорія», він якраз був про цю проблему. Пізніше я дізналася про телеграм чат, де люди діляться своїм досвідом трихотиломанії. Чудово, коли ти знаходиш такі форум і чати. Коли в тебе в оточенні такого немає, то здається, що з тобою реально щось не те. Але коли ти знаходиш таких людей, які ще й готові про це говорити, це допомагає. В цьому чаті люди підтримують один одного, якщо в когось ремісія, діляться інформацію, дослідженнями. Тут люди розуміють що вони не одні, і це вже може зрушити проблему з місця.
Я завжди ходила з дивними зачісками, вони були жахливі, бо я їх формувала сама. Я довгі роки не могла сходити до перукаря. Знайти емпатійного професіонала, який не буде засуджувати, випитувати і дивиться на це як «слабоумство» чи читати мораль. Цього найменше хочеться, коли платиш гроші за послугу. Макс, мій теперішній перукар, дуже емпатійний, він каже, в якому стані моє волосся – гіршому чи кращому – і працює з чим є. Я не можу прийти і сказати “зроби мені таку зачіску”, я приходжу і кажу «зроби, щоб було більш-менш нормально».
В 24 роки подруга завела мене до перукаря і мені вперше зробити круту коротку зачіску, пофарбували в блондинку. Реально було красиво. У мене буває період ремісії, коли я працювала закордоном на фізичній роботі. У мене було все добре, бо руки були постійно зайняті. Тоді мене теж підстригли коротко і пофарбували в блондинку – з таким кольором не так видно залисини.
Про “рану стосунків”, терапію та емпатію
Я розуміла, що мені не допоможе трихолог, бо цей розлад входить в групу когнітивно-поведінкових розладів. Хоч я ходила і до трихологів, вони мені показували через камеру мій волосяний покрив в збільшеному вигляді. Це виглядало страшно. Мені показали, що там де я часто механічно рву волосся, там навіть немає цибулин всередині. Лікар порадив роботу з психотерапевтом, порадив препарати на відновлення волосся. Але який в них сенс, якщо ти все одно їх вирвеш? Я навіть замовляла закордонні препарати для відновлення росту волосся. Я це вважала більше як косметичну проблему, «аби ніхто не побачив». Потім, коли я виросла, я зрозуміла що це ще й психологічна проблема.
Я ніколи не зверталася до психотерапевта, але хотіла б. Зараз я поки не маю можливості. Я б також спершу хотіла дізнатися про людину, яка б мала позитивний досвід в лікуванні трихотиломанії чи дерматиломанії. Бо лікування як такого немає. Буває, що людина в ремісії десять років, а потім стається стрес і вона вириває все, що в неї є на голові.
Психотерапевтка Олеся Олійник каже, що виривання волосся з’являється як механізм справляння з напруженням та стресом. Дитина, яка не може виразити своє напруження та злість назовні, повертає його на себе, на своє тіло, бо це найближче, куди можна дотягнутися. Такі невротичні стани зазвичай трапляються в складні періоди– під час виснаження, кризи чи в підлітковий період, коли рівень навантаження високий, а дитяча нервова система з цим не справляється. “Це механізм аутоагресії. Коли дитина не можеш виразити почуття в світ, а з цим все одно треба справитися, то вони можуть гризти нігті, шкіру навколо нігтів – те, що в них “під руками”. Зазвичай діти переростають, але не всі. Клієнти кажуть, що від цього є певне розслаблення, відчуття, що напруження зменшиться, коли ти це робиш”.
Вміння безпечно виражати такі сильні почуття назовні – страх, тривога чи агресія – є важливим вмінням. Психотерапевтка радить спершу навчитися помічати, коли саме виникає така поведінка: “Можна вести щоденник спостережень, коли найчастіше хочеться таке зробити, аби відслідкувати цю дію. Це допоможе на першій стадії усвідомити свої стресові ситуації. Можна помітити, що це з’являється тоді, коли контактуєш з кимось, з ким ти не можеш виразити свої почуття. Коли відслідковуєш все до хвилини, витратиш один день щоб виписувати свій стан, то багато цікавого може відкритися”.
Коли людина бачить, що таким способом вона справляється зі стресом, то тоді можна шукати інший, безпечний спосіб. “Здоровий спосіб – це напряму контактувати зі світом. Якщо людині завдали шкоди – треба знайти форму, в якій можна відкрито відреагувати, наприклад, сказати, що «зі мною так не можна». Якщо не має можливості сказати це напряму людині, то можна поговорити з друзями, розповісти «що я злий», маю переживання. Треба шукати живі способи відреагувати. Тоді зазвичай напруга спадає”.
Всі психічні розлади – це рана стосунків, каже Олеся. Коли людина не може говорити іншим про свої потреби, виражати свої почуття, цей симптом допомагає виразити це все, але деструктивним для себе способом. Загоювати таку «рану» треба також в стосунках. «Якраз в терапії можна отримати якісні хороші стосунки, в яких можна спробувати справитися з цієї проблемою».
– Дивних поглядів дійсно багато, але найчастіше люди не питають нічого, – каже Даша. – Люди інколи можуть не зовсім коректно реагувати. Я делікатно віджартовуюся. Мені так простіше, я ж не буду завалювати їх інформацією типу «ти знаєш, у мене трихотиломанія». Тому хотілося, щоб про це знало більше людей. Люди часто це плутають з алопецією (патологічне випадіння волосся). Я іноді таке казала, аби людям було зрозуміліше. Проблема більше не в людях, а в мені самій. Мені здається, що всі на мене дивляться і думають, що я ненормальна. Я не хочу, щоб мене фотографували, перевіряю всі фото, які хтось зробив зі мною. Я не хочу, наприклад, бачити зайвий раз як виглядає волосся ззаду.
З кожним роком розмір проблеми стає все більший, бо механічно пошкоджене волосся не виростає. Я маю стригтися все коротше і коротше, а зліва і ззаду волосся найменше, там майже не росте. А справа нормально, тут я ніби не деру. Можна трошки замаскувати, якщо в світле пофарбуватися. Я б хотіла чисто для себе мати повноцінне волосся, з рівномірною густотою. Просто для себе візуально.
Класно, що зараз про це пише медіа і люди можуть більш емпатійно поставитися до цього, знаючи, що це. І коли хто побачить, що щось не так з волоссям, це не привід похіхікати, зробити зауваження. А це може бути великою травмою. Це важливо, бо ти ніколи не зрозумієш, як живе людина в іншому тілі.
Для написання матеріалу були використана інформація з сайту rarediseases.org. Більше про трихотиломанію можна англійською почитати на сайті Healthline та українською Психосома.
Фото Марини Сербінович для Veжі
Дякуємо!
Тепер редактори знають.