Уже три роки вінничанка Лариса Колесник є однією із суддів найкрутішого танцювального конкурсу Hip-hop International, який відбувається у Сполучених Штатах Америки.

Щорічно позмагатися у мистецтві цього стилю танцю до Феніксу з’їжджається тисячі учасників із 45 країн світу. Масштабнішого конкурсу в світі просто не існує!

Як Лариса – у хіп-хоп світі Laura – досягла цієї мети від танцювальної зали до лави суддів, чим вражають танцівники та чому вінничани досі не дісталися цієї заокеанської країни вона розповіла в інтерв’ю VежА.

“Здавалося б, у хіп-хопі немає чого вигадувати. Приємно щоразу в цьому помилятися”

Не зважаючи на прохолодний ранок, у який ми домовилися зустрітися із Ларисою, наша розмова видалася досить запальною. Кожен рух, мімка та навіть манера ходити виказують у цій дівчині танцюристку. Свою історію Лариса розпочинає ще у кав’ярні, де зустрічаємося за порцією капучіно.

• Це вже третій чемпіонат, у якому я виступаю суддею. За своїм рівнем він вважається топовим у світі, – розповідає Лариса.

Каже, що від України команди приїздять вже років п’ять поспіль. Але дуже важко вирватися хоча б до півфіналу. Структура така: є попередній відбір, півфінал та фінал. За всі п’ять років Україна лише з минулого почала потрапляти до півфіналу. Цього року у Штатах на змаганнях були учасники з Києва, Ужгорода, Дніпра. Кияни, до речі, вже другий рік поспіль проходять до півфіналу та навіть стали 19-ми із 60-ти команд.

• Вважаю, що на даному етапі це достойний результат для України. Принаймні, є закономірність росту, і це втішає. Рівень чемпіонату просто божевільний! Хто вже був хоч раз там, то розуміє приблизно, що доведеться побачити. Але все ж знаходяться команди, котрі своєю появою на сцені створюють просто ВАУ-ефект, вигадують нові “фішечки”. Це надихає. Адже, здавалося б, уже немає чого придумувати, але кожного разу приємно в цьому помилятися, – ділиться враженнями співрозмовниця.

– Як ви стали суддею чемпіонату?

• Коли в Україні з’явилася ця ліцензія HIP HOP INTERNATIONAL UKRAINE, відбувся великий всеукраїнський семінар. Приїздив лектор із Америки, організовував дводенний курс, який пройшло близько 80 людей та отримали сертифікати. Працюючи цих два дні, лектор вирішував, кого із цієї кількості обрати національними суддями. По-моєму, було обрано 12 суддів. І я була серед них. Коли в Україні почалася війна, чемпіонат “згорнувся” – не було фінансування. А планку було поставлено досить високу. Вивозити команди за гроші організаторів – то це трохи скажені гроші, а ще коли виріс долар – і поготів. Були певні інвестори, але в один момент вони сказали: “артисти – це добре, але зараз це не в пріоритеті й нам є куди витрачати гроші“, – згадує Лариса.

Однак організація розвивалася й розширювалася – відбувалися семінари в інших країнах. Один із таких семінарів відбувався у Швейцарії, куди й подалася наша вінничанка.

Інформація про Ларису у розділі “Судді” на офіційному сайті чемпіонату

• Цей семінар давав значно вищий рівень знань – там ми навчалися три дні. Після участі в семінарі я стала більш незалежною від української дирекції. Ось так мене й запросили напряму в міжнародну організацію, і співпрацюємо ми дотепер. В Україні організація відновлюється. Є директор, який номінує суддів, котрих він хотів би бачити представниками від України на змаганнях. Зазвичай, це двоє людей.

“Вінничани варяться у власному соку”

Лариса Колесник розповіла, що вінничан на світовому чемпіонаті немає. Аби туди потрапити, спочатку потрібно пройти національний відбір, під час якого в кожному віковому дивізіоні обирається ТОП-3 учасники, котрі можуть представляти Україну на світових сценах.

• Наші вінничани навіть вигравали ці відбори. Але чи то нема фінансування, чи то бажання, чи то впевненості у своїх силах. Але потенціал вони мають.

– Маючи такий досвід, як ви зараз оцінюєте рівень вінницьких танцівників? Стежите за їхнім розвитком? Чому, на вашу думку, вони досі не підкорюють світові сцени?

Є кілька думок з цього приводу. Я особисто маю свою студію “LaMar”. Вона не є найбільшою у Вінниці, і з низки міркувань я не прагну до її розширення. Одна з причин – особисто моя, адже я мама двох дітей і це зобов’язує, мені є чим зайнятися. Моя студія працює на базі Вінницького міського палацу дітей та юнацтва, маю три команди, плюс новачки – цього мені достатньо “з головою”. При цьому я завжди знаю, що мені потрібно, що я можу дати своїм вихованцям і куди потрібно рухатися.

З приводу вінницьких команд: є хороші діти, є хороші педагоги. Але після поїздки у мене виникла дилема, навіть проблема: я побачила, що всі тут “варяться у власному соку”. Згадати навіть популярні танцювальні шоу – дуже мало наших танцюристів туди йдуть.

• Можливо, проблема у недостатньому обміні інформацією. Адже постійно з’являється щось нове, щось відходить у минуле і стає ретроспективою. Але навіть якщо приїздить якийсь іноземний хореограф чи студія, то також потрібно розбиратися: хто дійсно крутий і дасть море невичерпної інформації, хто може підтягнути рівень, а на кого краще не витрачати часу.

• Я би не сказала, що вінничани бідні чи зовсім немає грошей. Не розумію, чому вони сидять на місці. Уже два роки поспіль декотрим пропоную допомоги – і документами, і знайомствами. Але потрібно, щоб вони захотіли самі.

 

“Найстаршим учасникам було за 70!”

Коли Ларисі хтось розповідає про неспроможність вирватися із містечкових студій чи про інші перешкоди, вона згадує групу танцівників на чемпіонаті, окремим з яких було за 70 років. Проте, ні далекий переліт, ні вік не зупинили цих людей на шляху до своєї мрії.

У 2013 році приїхала така група, котра не змагалася, а просто представляла хіп-хоп як своє хобі. Спочатку я подумала, що це приїхали там бабусі-дідусі підтримати своїх дітей чи внуків. Але потім побачила, що всі вони були в однаковій формі одягнені.

Щоб не збрехати, пригадую, що були танцівники старше 70-ти років. Вони прибули чи то з Австралії, чи то з Нової Зеландії, словом – здалеку. Розповідали, що мало їх приїхати більше, але декотрим їх сімейний лікар заборонив летіти – там же дорога дуже довга, і витримати переліт ще треба мати сили.

Ми запитували: “Чому ви тут? Навіщо?“. Вони відповіли дуже просто і водночас дуже глибоко: сказали, що живуть у такій географічній зоні, де дуже часто трапляються різномантіні природні катаклізми – цунамі, підтоплення, урагани. Нам цього не зрозуміти – у нас дощ випав, і ми вже вдома сидимо чекаємо сонця.

• Словом, ці люди стільки всіх цих потрясінь пережили, що вирішили якось урізноманітнити своє життя хорошими емоціями. Так одна жінка вирішила зробити певну психологічну реабілітацію, а за основу її взяла такий стиль танцю,  як хіп-хоп. Утворилась така собі community. Люди стали приходити туди відволіктися і розважитися, й так це переросло у певний стиль життя.

На чемпіонат їх тоді приїхало близько 30-ти людей. Вони налаштовані позитивно, посміхаються, радіють кожному моменту в житті.

• Звісно, вони не чемпіонаті не робили 33 сальто чи виконували 180 рухів на хвилину, але сам факт того, що люди чимось займаються і можуть інколи дати фору молоді – це дійсно вражаюче. У них зовсім інший рівень розуміння життя і цього для нас страшного слова “пенсія”. Якщо порівнювати, а порівнюєш ти мимомволі завжди, то краще не робити цього.

Можливо, відкрию колись хобі-клас “для тих, кому за”

Лариса розповідає, що свого часу хотіла стати учасницею різноманітних медійних танцювальних шоу.

• Мене друзі запитували: “А чому ти не підеш на шоу “Танцюють всі”, наприклад?“. Я про це думала, однак у мене життєві обставини склалися так, що мені судилося піти в інше русло. Тож тепер я переважно на великих проектах працюю за кордоном, а вдома маю свою студію. Всьому свій час, і якщо це не сталося тоді, то хто знає, як повернеться доля далі. Часових рамок собі не ставлю – досягну я чогось у 30 чи 60 років. Можливо, відкрию хобі-клас “для тих кому за”. Адже вже зараз час-від-часу люди поважного віку запитують мене чи є для них уроки танців. Я й сама досі вчуся.

– Із ким з танцівників вам пощастило попрацювати за кордоном?

– У мене є улюблений педагог Тоні Тзар (Tony Tzar). Він із Лос-Анджелеса. Це божественний танцівник! А ще – позитивна людина і прекрасний вчитель-ментор. Я не зустрічала жодної людини, котра би після його майстер-класу сказала ” Ну таке”. Кожен, хто хоч раз бачив його танець чи виступи його вихованців – у всіх просто одна емоція читається на обличчі: “Вау!” Для мене на даний момент це один із топових танцівників та педагогів серед чоловіків.

Фото – i.ytimg.com

А серед жінок я просто фанатію від однієї молодої дівчини – Джоджо Гомез (Jojo Gomez). Там інший рівень танців, де на першому плані не так хореографія – вона може бути досить простою, – а саме подача. Вона не порожня. Ця дівчина досить мінітіатюрна із шикарною фігурою, і під час танцю вона наповнює сенсом кожен свій крок, жест, погляд. Її танець – це філософія. Коли я була у неї на майстер-класі, то ми не хапали одразу хореографію – ми спершу вслуховувалися у сенс пісні, під яку маємо станцювати.

Фото – hips.hearstapps.com

• “Пасти задніх” Джоджо не дозволяє – у залі маємо працювати так само яскраво і наповну, як і на сцені. Ось цих двоє танцівників мене вразили настільки, що опинилися у моєму особистому топі.

– Коли чуємо “американські танці” – одразу згадуються фільми, де серед молоді цієї країни панує певний танцювальний культ, особливо – у хіп-хопі. Чи справді цей культ існує?

• Америка – це дуже специфічна країна, вона зовсім інша, ні на кого не схожа. І якщо ви поїдете у Штати як турист – навряд ви помітите цей культ. Це різнобарв’я танців можна побачити лише у певних тусовках – офіційних чи вуличних, – каже Laura.

Але однозначно, за її переконаннями, американці більш музичні – вони постійно слухають музику, часто щось собі при цьому собі наспівують. Вони співають усюди – вдома, в душі (ось тут точно та правда, яку ми часто бачимо у фільмах).

• Вони співають на вулиці, чекаючи зеленого світла світлофору, співають у метро. І вже до цього можуть додати певні танцювальні рухи. Не значить, що вони всі ходять у танцювальні школи, вони просто так виражають свої емоції. Емоційність – це ключова риса цієї нації. І ще – балакучість: з тобою може заговорити сусід у транспорті, бармен чи офіціантка. А приводом до розмови може стати будь-що: колір кофтинки у телеведучої чи твоя зачіска. Що завгодно. Вони більш відкриті до спілкування, до світу. Танці як такі – це більше індустрія і скажений бізнес, чого у нас немає. Ті, хто не танцює професійно, постійно цікавиться темою, людьми, стежать у соцмережах за хореоргафами, захоплюються і висловлюють це. А хто вже починає професійно танцювати, то завжди знайде собі до душі педагога, стиль, школу – в Америці із цим проблем немає.

– Наостанок – що би хотіли побажати танцівникам із Вінниці?

• Не зупинятися. Вчитися. Не боятися вийти за межі своєї зони комфорту, пробувати свої сили на змаганнях. А головне – просто танцювати.

Фото Ольги Мірошниченко

та зі сторінок Лариси Колесник, Hip-hop International

Віталія Мазур

Журналіст

See Full Bio