Їх можна назвати дещо зрілішім поколінням вінницьких поетів та поеток, у їх словах багато глибини та правди, віри та навіть магії. Кожен з них яскраво вписався на літературну мапу Вінниці, а деякі – України. Хто вони, вінницькі поети та поетки, як бачать літературний розвиток міста та що «ховають» у своїх словах.

До Міжнародного дня поезії ми продовжуємо цикл про молодих вінницьких поетів та поеток. Сьогодні знайомимо вас ще з чотирма авторами — Катерина Калитко, Сергій Татчин, Богдан Куценко та Милослава Черній. Не зважаючи, на інтровертність одних та шалений ритм життя інших, ми таки знайшли час і зустрілись з ними у книгарні «Є», щоб привідкрити вінничанам тонку завісу їх творчості та особистого світосприйняття.

Молоді вінницькі поети: хто вони? Частина перша: Девдера, Шкабара, Медведєва

Всі ці автори настільки різні, наскільки змінювалась погода в останні дні за вікном, у їх словах багато сили, історії, переживань, безтурботності та щирості. Хто ж вони ці четверо?

Катерина Калитко

Її називають однією із найсильніших поеток України, літературні критики із захопленням писали про її останню збірку поезії «Катівня. Виноградник.Дім». У Катерини вийшли друком шість поетичних збірок, серед них: «Посібник зі створення світу», «Сьогоднішнє завтрашнє», «Портретування асфальту», «Діалоги з Одіссеєм», «Сезон штормів», «Катівня. Виноградник.Дім». Лауреатка конкурсів «Гранослов», «Смолоскип», фестивалю читаної поезії «Молоде вино», літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя», премій «Благовіст» і «Культреванш». Перекладає з балканських мов.

Її поезія настільки ж терпка та багатогранна, як аромат парфумів, що витав у повітрі час нашої зустрічі в книгарні «Є».

Поезія — це спосіб взаємодії зі світом. Мені складно уявити, якби в мене не було цього каналу мовлення, як би я тоді комунікувала. Тоді б напевно було менше кольорів, якесь притупленіше світовідчуття. Поезія – це те, що існує, як дихання.

Катерина розповідає, що сприймає свою поезію як своєрідне спілкування з тутешнім архетипом та якесь заглиблення в землю.

• Вже привідкриваю трішки завісу і провідну назву тему наступної збірки, яка, дасть Бог, цього року побачить світ. Багатьом моя поезія здається не те, що похмурою, але болісною. Але про важливі теми якось дуже веселою говорити не випадає. Вона не те, що якась цілеспрямовано похмура, але вона самозаглиблена і заглиблена в те, про що вона говорить.

Поетка говорить, що для неї Вінниця — це місто міст, без якого все було б зовсім по-іншому, без якого вона можливо б не була собою і текстів можливо б не було взагалі або таких, які вони є зараз.

• Я намагаюсь прямо не називати Вінницю в текстах, але намагаюся, щоб вона прочитувалась для втаємничених. Ті, хто знає ці місця, впізнає їх і топонімічно, і настроєво.

Авторка не вірить в те, що поезія чи література взагалі мусить виховувати і вважає, що соціум і поет — це симбіоз, сполучні посудини. Навіть, якщо поет цілком автономний, він все одно підживлюється соціумом, а соціум так само — як би він не ставився до поезії та навіть заперечував її, він все одно продукує поезію такою, якою вона є на сьогоднішній момент.

Катерина розповідає, що не любить писати громадянської лірики чи суспільно-актуальних текстів, коли щось пишеться до дати, адже це відчувається і виходить не найкращим чином.

• У мене це працює очевидно, як підключення до якогось архетипу. Тобто, війна на абсолютному серйозному рівні почала з‘являтись у моїх текстах ще задовго до 2014 року і потім, коли вийшла «Катівня. Виноградник.Дім», я подивилась на неї відсторонено і жахнулась, тому що там вся ця війна була прописана навіть з якимось деталями задовго до початку цих подій. Я думаю, що поети працюють з цим колективним несвідомим і звідти черпають ці теми так чи інакше. Я не шукаю цих тем цілеспрямовано, але інколи буває, що ти просто не можеш його не написати.

Зараз дуже тонкий час, ми фактично проживаємо той досвід, який проживали наші бабусі та дідусі — ми вивчаємо ті уроки, які недовчили в перших визвольних змаганнях і так далі. Таке певне кармічне коло, те, що ми не закрили тоді — ми закриваємо тепер і так чи інакше звідти відлуння прориваються і проходять.

Катерина відзначає, що останнім часом в Україні з‘явилась якась подоба літературного ринку і це здорова ситуація, що породжує еволюційний добір, а автори можуть обирати формат, який їм зручніший.

• Тобто це з одного боку цікавий феномен, з іншого боку – безумовно краще для авторів, коли вони їздять, коли бачать різну публіку, реакцію на свої твори, в тому числі, якщо це навіть не та реакція на яку вони сподівались. Я це собі бачу, бо я інтроверт, можна сказати соціопат, і мені часом буває травматично вийти на якусь публіку не в тому настрої. Це навіть якийсь такий «стрьомноватий» фідбек, але завжди цінний.

Катерина також відзначає, що зараз процес взаємодії автора з публікою і автора з видавцем виглядає цивілізовано, а не так, як було в 90-ті, коли був бум самвидаву, книги друкувались за свої кошти і власне прямо продавались, що набувало інколи жахливих форм.

Якщо говорити про фінансову частину літературної творчості, то поетка вважає, що, на жаль, літературний ринок Україні ще не «наростив» м‘язів для того, щоб це стало прибутковою справою для поетів та письменників. На думку Катерини, заробляти можна хіба що синтетичними жанрами, або коли людина всі окупує всі літературні ніш одночасно, проте це страшенно шкодить одній, або кільком гілкам цієї діяльності.

• Думаю, що комерційних авторів в нас в Україні і десятка не набереться, попри намагання деяких такими здаватися. В будь-якому разі це не європейський гонорар — це відчуває будь-хто в кого виходила якась перекладна книжка. От я, на прикладі, своєї ізраїльської книжки, яка вийшла 2014 року побачила цей колосальний розрив між гонорарами, який виплачується хорошим видавцем, який має добру волю, щоб виконати свої зобов’язання і не образити автора, і просто стандартним закордонним гонораром. Тому навіть перекладацькою діяльністю, яка в принципі мене годує, я не можу сказати, що покриваю всі свої потреби, тому доводиться виходити в якісь нелітературні жанри, технічні переклад і т.д.

Катерина, як і багато інших поетів та поеток, відзначає, що літературне життя Вінниці дуже змінилось з появою книгарні «Є».

• Все таки, це місце, де збираються найбільш адекватні діячі літературного процесу вінницького і це те місце, яке допомагає триматися всім у загальноукраїнському руслі. В принипі, на тлі інших обласних центрів, у Вінниці жваве літературне життя, підключене до мейстриму, що дуже важливо, бо хто би що не казав, не можна замикатися в своєму болітці.

Поетка також відзначає, що це літературне життя дуже нерівне, бо існує група старших людей, наприклад, Спілка письменників, яка ніби намагається осучаснитися, але це набуває часом якихось химерних форм.

• Якщо б було нормальне спілкування поколінь старших з молодшими, воно б і старших якось підтягнуло і молодшим дало якесь відчуття тяглості. Воно не те щоби конче треба, бо часи дуже змінилися, просто було б таке захищеніше — от є Вінниця, є своє середовище, яке ніколи не зрадить. Насправді знаєш, що воно зрадить, бо коли ти прийдеш туди з якимось досягненням, там порахують скільки ти премій отримав, чому ти не заніс фуршет після якоїсь події або не запросив на презентацію і так далі. Вінниця завжди була якимось дружнім мультикультуральним середовищем, з різними напрямками творчої діяльності, які вживалися прекрасно. Але часом чомусь штучно намагаються цю конкуренцію створити. Є кілька течій в літературному житті Вінниці і вони не перетинаються, а коли перетинаються, то краще цього не робили.

Сергій Татчин

Його знають не лише як поета, але й як художника. Один із тих, хто сам займається візуальним оформленням своїх книг, а їх у автора на даний момент чотири: «Дзен.UA», «Семисвічник», «Пташка» та «Вінницька абетка». Лауреат літературно-мистецьких премій «Кришталева вишня»(2013—2014) та премії імені Михайла Стельмаха журналу «Вінницький край» (2016)

Його поезія інколи переносить зовсім в інші світи, тут живі та особливі образи, вона мелодійна та жива.

Для мене поезія — це спосіб життя. Це тим, чим я займаюсь паралельно з малюванням , це допомагає вирішувати якісь особисті питання та професійні. Якщо розділити поезію і малювання, то відсотково це навпіл.

Сергій розповідає, що в нього є певне тяжіння до фольку і він досліджував цю тему доволі широко.

• Я намагаюсь не ускладнювати. Навпаки, якщо є можливість спростити — я спрощую. Якщо раніше я тяжів до строгої, фіксованої ритміки, то зараз є відхід від якогось ритму, але це все одно силабо-тоніка, бо вона, на мою думку, більш підшкірна. Вона сильніше впливає на читача, бо є певний розмір і ритм, певна римність, ритміка, чередування якихось внутрішніх речей, яких у верлібрі немає. Тобто верлібр відвертий, може бути чуттєвий, дуже глибокий, дуже правильний, але в порівнянні з силабо-тонікою, як на мене, він програє.

Сергій говорить, що популяризація себе молодому автору дуже потрібна, але вважає себе лінивим та інертним, тому що може собі це дозволити.

• Той, кому потрібна популярність, повинен працювати на себе. Я не кажу, що це плюс, те, що я роблю, можливо це мій мінус навпаки і потрібно багато їздити з презентаціями та виступами. Мене дуже в багато міст запрошують із повним райдером, а мені це ліньки. Я знаю, що в ряді випадків це недолік. Кожен обирає для себе свій власний шлях. Наприклад, всіма любимий Сергій Вікторович Жадан помимо того, що він дуже гарний поет, він дуже багато зробив для цього, тобто людина вдома не сидить практично.

Сергій не бере на себе роль змінювача доль, навіть тих, хто довкола нього, бо вважає це самонадійним. До того ж, автор не схвалює спекуляції на тему війни, але говорить, що потрібно встигати за часом, бо з часом змінюється мова і теми.

• Якщо взяти вірші написані 5-10 років тому, то дещо вже буде доволі архаїчним. Навколишнє середовище звичайно впливає, не кажучи вже про соціальні події, глобальні політичні якісь.

Серед сучасних вінницьких авторів поет для себе відзначає поезію Катерини Калитко, Богдана Куценка та Сергія Шкабари.

• Зовсім молодих поетів я мало знаю, бо мало де буваю. Можливо з них хтось пише так круто, що коли я прочитаю, кину сам писати. Я просто мало знаю, можливо, якщо б більше знав, то хвалив би більше.

Сергій відзначає, що літературний рух у Вінниці відбувається досить активно і всі ці події активізують культурне життя міста і стимулює людей писати та творити, навіть якщо вони роблять лише перші кроки.

 Ці всі події, які відбуваються, є паливом для поетів, тому що ти, коли приймаєш участь у подібних заходах, відразу хочеш писати, хочеш писати краще та більше, особливо коли послухаєш інших. Intermezzo, Coda Fest – мають значний вплив на розвиток та культурне життя міста.

Богдан Куценко

Він один із цієї добірки не має поетичної збірки, веде доволі тихе літературне життя, але у 2013 році здобув перемогу у конкурсі «Малахітовий носоріг», а у 2016 разом з гуртом «Очеретяний кіт» зробив спеціальний музично-поетичний перформанс.

Богдана можна назвати велетнем із великим серцем. Якщо ви зустрінете його на вулиці, ніколи не здогадаєтесь наскільки глибоку та сильну поезію він може писати.

Поезія для мене — це життя. Вчора почав дивитися фільм «Патерсон» і от мені дуже близька ця іделогія творчості, коли ти просто йдеш, ведеш машину, говориш з кимось, це все відкладається і перетворюється в слова.

Богдан розповідає, що не може писати про вигадані речі, його поезія — це його життя, життя людей, яких він зустрічав, почуті розмови, це його діти, нові міста та країни.

• На написання мене може наштовхнути будь-яка річ. Це може бути щось абсолютно смішне, невагоме — дитина, яка вранці не хоче йти в садочок або діалог простих людей.

Щодо впливу подій останніх років в Україні Богдан говорить дуже витримано і точно.

Неможливо бути осторонь, неможливо залишатися сліпим. Мені одна думка зараз приходить в голову, я в цей період залишився сліпим до тих, хто залишився сліпим і глухим. Я не може дивитися, читати людей, які роблять вигляд, що нічого не відбувається. Оце перше і найголовніше.

Поет розповідає, що його поезія змінювалась з віком, а також з появою дітей. Саме діти дуже сильно вплинули на автора.

• З ними згадуєш якісь елементарні речі, які ти вже давно забув. Ти згадуєш дитинство, що можна радіти від того, що прокинувся і побачив якогось жучка на підвіконні чи кульку, яка прилипла до стелі і що це дуже смішно і весело. Це якесь повернення.

Богдан не з тих, для кого написання особливий ритуал. Автор вважає, що не потрібно вводити себе в якийсь стан, «танцювати з бубном» і тому подібні речі. Думки до нього інколи приходять в непідходящі моменти.

• Мені дуже подобається інтерв‘ю Тома Вейтса про відносини з музою, де він розповідає історію про те, що колись їхав в машині під час дуже складних погодних умов і йому «прийшла» крута пісня. На що він просто підняв голову доверху і сказав «чуваки, ви що не бачите, що я зайнятий, ну пошліть цей текст Бобу Ділану чи ще комусь».

Літературний шлях Богдана Куценка розпочинався з конкурсу «Малахітовий носоріг», на який поет просто ходив, щоб пересвідчитися, що він не «крейзі» і що є нормальні люди, яким цікава поезія. Автор говорить, що зараз молоде покоління поетів дуже активно розвивається і вже не страшно, як в 90-ті зізнатись, що ти пишеш поезію. Восени на фестивалі Coda Fest Богдан мав виступ разом із своїми друзями гуртом «Очеретяний кіт», поет розповідає, що їм було приємно виступати в такому форматі, адже щось подібне вони вже робили на резиденції «котів» у Демидівці.

• Це була фантастична штука, тому що ми в Демидівці декілька років поспіль в гарному настрої робили приблизно такі самі штуки просто на драйві. Коли один одного відчуває, задає ритм, а далі йде текст і тут така ідеї від організаторів фестивалю. Було дуже круто зробити те, що ми робили декілька років, але вже на більш ширшу публіку.

Щодо літературного життя міста, Богдан говорить, що не може похвалитись тим, що зараз активно слідкує за ним.

• Але в плані поширення духу того, що ти робиш, заради чого ти робиш, поглядів на всі творіння, мені дуже близький Анатолій Сєкрєтарьов, він для нас всіх є якийсь такий спільний батько в цьому середовищі. Я дуже вдячний в цьому плані Андрію Стєбєлєву. Він робить прекрасні речі в тому плані, що культивує всі ці штуки, дуже просто, дуже неупереджено, дуже незаангажовано з року в рік, отримуючи, як то кажуть, «на горіхи» за те, що всім не сподобалося, але він посміхається і робить свою справу, витягує людей кудись, дає зрозуміти, що є середовище і так далі. Є відомі автори такі як Катерина Калитко і Сергій Татчин. Є декілька моїх однолітків, які також товаришують з Катериною, яких там мало хто знає, але в яких є чудові вірші. Можу згадати ще Катерину Медведєву та Іліну Шишкіну із молодих.

Загалом для мене основна ідея будь-якого вірша, будь-якого твору – чи зупиняєшся ти посередині того, що ти читаєш і кажеш “чорт, як круто”, це є для мене метою в читанні, якщо цього немає — я не жалкую полишити книжку посередині і забути про неї назавжди.

Милослава Черній

Вона одна із тих, хто шукає натхнення та ідеї в своїй роботі, а працює Милослава айчаром вже 7 років. Учасниця багатьох літературних вечорів, пише поезію, прозу, статті для часопису «Коло», журналу La Boussole, газет та інфо-порталів. У червні 2014 року стала володаркою Гран-прі Міжнародного літературного фестивалю «Підкова Пегаса», отримала літературну нагороду “Кришталева вишня”.У 2014 році у видавництві “Discursus” вийшла збірка “F 63.9. Розлад звичок та ваблень”, яку поетка презентувала на Львівському форумі видавців та у 8 містах України. Любить читати поезію у незвичних місцях, багато подорожує.

В словах дуже велика сила. Слова не відпускають, навіть якщо ти не пишеш поезію, але ти пишеш, бо навіть, коли постиш фотографію у соцмережі, не можеш поставити якийсь смайлик, і не заморочуватись над тим, що ти хотів би подати в словах.

Половину своєї поезії Милослава називає досить дитячою та наївною і говорить, що найсильніші речі писались у період юності і закоханості. Ще вона називає її щирою, хоча не приховує, що багато за це сварив.

• В англійців є така фраза «носити серце на краєчку рукава» – тобто ти його показуєш ніби всім. У мене по-іншому не виходить, тобто надумані якісь історії писати не вдається, лише підгледене та підслухане.

Ідеї нових віршів поетка часто «підслуховує». Вони виринають із розмов, вражень, це може бути звичайна фраза, яка потім стане віршем. Зізнається, що інколи навіть підглядала образи у людей, які приходили на співбесіди. Звичайно, після ідеї, йде процес шліфування тексту, який, за словами дівчини, вона дуже не любить.

• Але були випадки, коли мене на роботі накривало і я могла сидіти на зборах і занотовувати собі щось в блокноті, тому що просто накривало. Люди вони завжди надихають, поки ти в певний момент не хочеш від них трішки відпочити, але потім відпочиваєш і розумієш, що тягне до них знову.

Про вплив поетів на соціум і соціум на поетів Милослава говорить із властивою їй образністю:

Це як бурячок, який вариться в кастрюльці — він вариться і він віддає свій колір. Тому яке оточення, про те і поет пише. Мені здається, що якби закрити поета десь на безлюдному острові, то важко йому було б писати про якусь соціальщину.

Милослава розповідає, що видати книгу молодому поету в Україні не важко, а важко її правильно подати і продати і до цього потрібно бути готовим.

• Я думала, що я була готова, але насправді ні, тому що вона забрала в мене дуже багато сил в плані прокомунікувати після того. Ти видав, але для того, щоб люди почули потрібно багато їздити, багато говорити. В мене був тур на вісім міст, але я страшенно від нього втомилась і зрозуміла, що потрібно певний час помовчати.

Поетка додає, що чисто на поетичні «гонорари» автор прожити не зможе. Можна займатись діяльністю, яка пов‘язана з написанням текстів, але не художніх.

• В Україні така ситуація, що для того, щоб писати те, що ти хочеш потрібно комерційно також себе забезпечувати.

Милослава говорить, що незважаючи на те, що у Вінниці організовується багато літературних заходів, у нас дещо непідготована публіка.

• Я не хочу образити вінничан, але не одна людина неодноразова писала, що вінничани хочуть заходів, говорять про це, але не готові докладати зусиль до того, щоб такі заходи проводились на такому рівні, на якому їх хотілось би проводити. Це і явка на фестивалі, виступи, це і культурний рівень сприйняття. Те, що відбувається щось, це дуже позивно і круто, але якщо порівняти аудиторію, то є міста в яких вона як грунт, де кидай і все проходить на ура. Тут у Вінниці багатьом, хто хоче організовувати культурні події, доводиться “вспахівать” це поле з нуля.

Із вінницьких колег-поетів для себе Милослава відзначає Олександра Горчинського, Богдана Куценка та Катерину Калитко.

• Саша Горчинський – це поет, який не прозвучав так, як мав прозвучати, можливо це все ще попереду. Богдан Куценко — це така глиба поезії, я ніколи не думала, що чоловік може писати речі, які можуть доводити до сліз. Катя Калитко — дуже приємно, що такі глибокі і досвідчені люди є у Вінниці, вона занурює в ту атмосферу в якій знаходиться.

Звичайно, ми не охопили весь той пласт сильних вінницьких поетів, але хоча б, з частиною вас познайомили. За що ще вчергове хочемо сказати дякуюємо Олександру Вешелені, без якого про деяких поетів та поеток ми могли б просто забути. 

Фото Дмитра Тищенка

Марина Однорог

See Full Bio