Місце для останнього подиху: як живе і працює вінницький хоспіс. ФОТОРЕПОРТАЖ

Майже три роки тому у Вінниці було відкрито хоспіс – соціальний заклад паліативної допомоги невиліковно хворим співвітчизникам, які готуються перейти у вічність… Розташовано установу при міській клінічній лікарні №3. У лютому 2018 року на роботу Хоспісу пролунала критика від моніторів уповноваженої Верховної ради України з прав людини.

Представники Омбудсмена відвідали заклад, ознайомились з його діяльністю і висунули  купу претензій до керівництва лікарні і департаменту охорони здоров’я міста, які опікуються Хоспісом. Минуло три місяці. «Vежа» з’ясовувала що змінилося в роботі паліативного закладу за цей час.

Останній земний притулок

Вінницький хоспіс, як це є скрізь у світі – заклад не лікувальний, а доглядальний. В його стінах надають допомогу людям із смертельними недугами, які на цій землі доживають останні місяці, тижні, дні. Зокрема тут перебувають хворі на онкологічні захворювання, після важких інсультів тощо.  Як і годиться у хоспісах – тут для них намагаються створити затишні умови, надають знеболювальне, здійснюють необхідне симптоматичне лікування, забезпечують соціальну, психологічну та духовну допомогу.

Приміщення вінницького Хоспісу обладнане ліжками з електронним регулюванням позиції тіла, протипролежневими матрасами. В  палатах встановлено концентратори кисню. Біля кожного пацієнта розміщена радіо-кнопка для виклику медперсоналу. При натисканні хворим кнопки сигнал надходить на спеціальний браслет-пейджер на руці медсестри, на якому висвітлюється номер палати з якої надійшов виклик.

Аби медперсонал міг оперативно відстежувати ситуацію з хворими, у кожній палаті  встановлено камери спостереження. Інформація з них виводиться на великий екран навпроти рецепшена. Усі палати забезпечені айпі-телефоністом, пацієнти чи опікуни мають можливість телефонувати по місту і по міжміському зв’язку, виходити в мережу Інтернет.

Також, палати обладнані санвузлами і душовими. Заклад розрахований на 35 важкохворих. Приймають сюди людей, головним чином з міста, але можуть бути пацієнти і з області. За два з половиною роки роботи Хоспісу тут знайшли свій останій притулок майже 900 важко хворих вінничан: в рік відкриття закладу, а це осінь 2016, їх було 370, у 2017 році –  520. Не зменшується дана цифра і у 2018.

Термін перебування різний: є пацієнти які тут знаходяться півроку, це, як правило, люди після інсульту. Якщо вони одинокі, їх потому можуть перевести в геріатричний заклад. Бувало, що важкохвору людину лише привезли в хоспіс і вона прожила тут лише 20 хвилин… Контингент хоспісу, головним чином – люди старшого віку. Хоча були і зовсім молоді – 20-річні…

Представники Омбудсмена хоспіс хвалили і… гудили

Технічне забезпечення хоспісу, умови, які тут створені, викликали схвальний відгук у перевіряльників від Уповноваженого з прав людини. Проте знайшовся привід і для критики. Перш за все, як і годиться правозахисникам, вони побачили в роботі закладу «порушення прав» пацієнтів. Це, зокрема, здійснення відео нагляду за хворими. Правозахисники погоджувалися, що це зручний і ефективний  засіб контролю ситуації в палатах для медперсоналу хоспісу. Втім, були незадоволені, що відеоспостереження ведеться без згоди пацієнтів, їхніх родичів чи опікунів. В той же час перевіряльники констатували, що в законодавстві не сформульовані норми здійснення паліативної допомоги в Україні, а відтак і питання відеоспостереження чітко не прописане.

Ще одна претензія моніторів стосувалась кнопок виклику, які, за їхніми словами, не працювали.

Шквал критики викликала і недостатня кількість мисок для миття хворих. Мовляв, – використання однієї і тієї ж санітарної тари для обслуговування різних пацієнтів може викликати спалах хвороб і епідемій.

Гнів моніторів викликали і розповіді родичів декого з онкохворих пацієнтів про те, що вони вимушені самі купувати знеболюючі препарати, шприци, бинти, засоби обробки пролежнів, тоді як це має надавати хоспіс. Розкритикували перевіряльники і недостатнє забезпечення ліжок противопролежневими матрасами.

Обурювалися тим, що хворі скаржилися на страждання від спраги, що вони не можуть напитися води. Невдовлення столичних гостей викликало і недостатнє укомплектування закладу медичним персоналом і його мізерна зарплатня.

Недоліки, усунуто. Чи була критика справедливою?

З того моменту минуло три місяці. Ми запитали керівників Вінницької міської клінічної лікарні, що зроблено задля усунення вказаних недоліків, як заклад працює нині. Завідувач відідлення Микола Яворовенко повідомив, що сьогодні тих недоліків, про які говорили монітори Омбудсмена, в закладі немає. А їхнє нарікання на роботу хоспісу було емоційним і поспішними через нерозуміння перевіряльниками специфіки існування закладу. Микола Яворовенко прокоментував озвучені  претензії.

ВІДЕОНАГЛЯД. За словами лікаря, монітори самі наголосили, що така форма контролю ситуації зрозуміла, ефективна, але чітко в законодавстві не прописана, а отже –  не заборонена.

– Повірте, людям які доживають у нас свої останні миті життя абсолютно байдуже – стежать за ними через відеокамери, чи ні, – розповідає Микола Яворовенко. – Ми не можемо закріпити за кожною палатою людину, яка б могла щохвилини відстежувати ситуацію в палаті. А пацієнти у нас не прості.

І от завдяки онлайн-трансляції медсестра на екрані бачить, що відбувається з кожним хворим. Картинку можна дивитися в загальному плані, а можна збільшими на увесь екран і бачити, в якому стані пацієнт. Нерідко це допомогає його врятувати, продовжити людині життя. І родичі не проти, всі зацікавлені. Бо, наприклад, лежить хворий і медпрацівник бачить на моніторі, що він сам почав спускати ноги з ліжка, а медик знає, що він не може сам сидіти, може лише впасти. Від так медсестра вчасно реагує.  Можна за це лише дякувати, а нас критикують.

КНОПКИ ВИКЛИКУ. –Ті кнопки у нас на момент візиту моніторів працювали. Не функціонували пейджери. Вони зламались один за одним, бо експлуатуються цілодобово, – пояснює Микола Яворовенко. – Ми хотіли зламані апарати відремонтувати, але фахівці нам сказали, що вони не підлягають ремонту, необхідно закуповувати нові. Компанія, яка нам їх постачає, не змогла на момент візиту представників Омбудсмена вчасно виконати наше замовлення. Пізніше нам їх привезли і вони працюють. Пейджери ми закупили за спонсорські кошти.

ЗНЕБОЛЮВАЛЬНІ. Стосовно нестачі знеболювальних, то за словами начмеда  лікарні №3  Ганни Мазур – візит моніторів співпав у часі з ситуацією коли знеболювальні у відділені закінчилися, а нових лікарня ще не отримала, бо на той момент ще не пройшла тендер. Сьогодні такі препарати є і онкохворі їх отримують.

ПРОТИПРОЛЕЖНЕВІ  ПРЕПАРАТИ. Стосовно протипролежневої мазі, то вона, каже Ганна Мазур потрапила на той момент у список ліків виключених МОЗ зі списку дозволених до закупівлі препаратів. Але сьогодні хоспіс має усе необхідне для обробки ран.

БИНТИ І ШПРИЦИ.  Завідуючий хоспісом Микола Яворовенко показав нам маніпуляційну, де у шафах лежать купи шприців, крапельниць, ліки необхідні у надані симтоматичного медичного втручання. – Пацієнти не купують їх сьогодні, – запевнив лікар. – Усе закуповує лікарня.

ВОДА. – Вода у нас була в палатах зажди. Її приносили родичі. Сьогодні не приносять, бо ми закуповуємо воду самі, нам її привозять двічі на тиждень. Придбали за благодійні кошти кулер. А що хворі не можуть самі напитися, дотягнутися – то зрозумійте: важкохворій людині часто навіть якщо в руку дати пляшечку з водою – вона сама напитися не зможе. Щоб допомогти пацієнтам в палати постійно заходять медпрацівники, вони питають хворих чи будуть вони пити воду, чи ні. Питання з водою не стояло гостро і тоді і зараз, – каже Микола Яворовенко.

МИСКИ. – Аналогічна ситуація і з мисками – пояснює зав відділенням. – Мені закидали, що миски мають бути індивідуальними. Я пояснював, що індивідуальні, це коли нею користується лише одна людина постійно. А коли її бере одна санітарка, інша, то це вже не індивідуальна річ. Нині засоби дезинфекції у нас такі потужні, що дозволяють за 40 секунд продизенфікувати миску і вона стає  стерильною. Для чого було витрачати кошти і закупляти миски на кожну людину – я не розумію. Кожна миска нам обійшлася 42 гривні благодійних коштів. Он вони стоять на купі. Хто ними працює? Ми закупили 70 мисок: по дві на хворого –  одну для тіла, одну для обличчя…

ПРОТИПРОЛЕЖНЕВІ МАТРАСИ  – Усі пацієнти у нас сьогодні забезпечені протипролежневими матрасами, ніхто не обділений, – запевняє завідувач відділенням.

Каторжна праця не помічена державою

Коментуючи критику моніторів на адресу некомплекта хоспіса персоналом, Микола Яворовенко гірко посміхається.

– Питання кадрів для нашого закладу гостре і болюче, і воно залежить не від нас, а від держави, яка не помічає ту важку працю, яку тут щоденно виконують наші санітарки, медсестри, лікарі. Люди сюди не охоче йдуть працювати, бо зарплатня у наших санітарок – «мінімалка», у медсестер не набагато більша. Атмосфера морально і фізично важка, постійно зустрічаєшся з людським болем, смертю.

У нас на зміну заступає лише три медсестри і три санітарки. А потрібно по шість, на кожних шість пацієнтів. Тричі на день санітарки мають усім 35 хворим переодягнути памперси, помити їх. Медсестри – тричі на день надають хворим харчування. З 35 пацієнтів 27 – не можуть самі їсти, медсестри їх годують. А звикання до пацієнтів, які потім помирають… Емоційно це переживати важко, відбувається емоційне виснаження, вигорання.

Найбільше вигорають лікарі, бо вони на роботі щоденно, потім медсестри і далі санітарки. Але цього ніхто не рахує. Нашим працівникам навіть відпустку не дають подовжену як медикам геріатричних відділень. Єдиний позитивний момент  – молоший медперсонал у нас працює добу, а три відпочиває. Щоб підтримати працівників, ми намагаємося створити максимально сприятливі умови для їхньої роботи. Періодично організовуємо з колективом якісь спільні виходи, поїздки. Цього року їздили на Закарпаття і в Прикарпаття.

У нас 17 санітарок, 14 медсестер і три лікарі, включаючи мене.

 

Озвучив Микола Яворовенко і реальні поточні проблеми хоспісу. – Ми маємо 75% ліжок у відділені з електронним регулюванням підйому спинки. На момент придбання вони уже були в користуванні. Частина з них сьогодні уже вийшла з ладу і ремонту не підлягає. Вони стали як звичайні лікарняні ліжка. Ті, що ще працюють, ми надаємо пацієнтам які таких ліжок потребують.

Критикували нас і за апарат для підйому хворих який нам теж подарували діти підопічних. Мовляв, чого він простоює. Але він розрахований на сидячих післяінсультних хворих. А у хоспісі тут люди лежачі. Аби їх піднімати за допомогою цього пристрою потрібні спеціальні лямки, яких у нас немає. Та і нам він особливо не потрібен. Бо його застосування вимагає часу, а у нас інколи відлік іде на хвилини.

Дитячого хоспісу на Вінниччині може не бути?

Знайомлячись з хоспісним міським закладом ми принагідно з’ясували і питання створення на Вінниччині паліативного відділення для невиліковно хворих дітей.

Розмова про створення такого закладу ведеться останні три роки. В інших областях України такі відділення уже є. Коли дитячий паліативний заклад з’явиться в нашому регіоні – питання не з простих. За словами начальника відділу лікувально-профілактичної допомоги дитячому населенню Департаменту охорони здоров’я Вінниччини Тетяни Бондаренко, такий заклад міг би запрацювати на місці старого приміщення приймального відділення дитячої обласної лікарні. В свою чергу головний лікар Вінницької обласної дитячої клінічної лікарні Василь Паненко зауважує, що створення відділення паліативної допомоги для маленьких невиліковнохворих пацієнтів – поки лише добрі наміри.

– Наша лікарня фінансується з державно бюджету Національною агенцією охорони здоров’я і для того, щоб вона виділила кошти на таке відділення, має бути розроблена концепція на рівні держави. Її поки що немає. І коли буде – не відомо, –  наголошує лікар.

Єдиний вихід із ситуації на даний момент, на думку Василя Паненка – надання необхідної інформаційної підтримки сімейним лікарям і батькам про те, як правильно здійснювати паліативний супровід невиліковно хворої дитини. З цією метою при дитячій обласній у 2016 році створено спеціальну бригаду у складі двох лікарів, медсестри і психолога. Бригада проводить раз на два тижні виїзні консультації для колег “з глибинки” і батьків.

– Ще у 2015 році ми виграли грант фонду «Відродження» на навчання наших фахівців паліативного супроводу. Це дало змогу створити нашу консультативну бригаду. Ці люди стажувалися у Польщі, у Івано-Франківську де є потужний центр паліативної допомоги населенню, – розповідає Василь Паненко.

-У наших медичних вузах, нажаль, не вчать надавати паліативну допомогу, – додає Тетяна Бондаренко. – Доводиться навчати на місцях сімейних лікарів і медсестер як правильно здійснити знеболення пацієнту, як проводити догляд за ним, як надати психологічну консультацію батькам, чи підказати їм як вирішити соціальні питання пов’язані з доглядом за хворою дитиною.

Таким чином – надання важкохворим людям паліативної, хоспісної допомоги в Україні сьогодні річ законодавчо аморфна, чітко не прописана. Усі хто її започатковують, діють лише на свій страх і ризик, пробуючи запровадити у нас на власний розсуд форми такої допомоги, які діють у світі, долаючи перепони, працюючи за мізерні зарплати, мало не на голому ентузіазмі. Прикро, що інколи їх за це представники держави ще й гудять.

Усі фото (крім останнього) – автора