В другій половині минулого століття з Вінниці здійснювалось управління надпотужною армією, яка у випадку початку збройного конфлікту могла б завдавати ударів по всій Європі. Мова йде про 43-тю Ракетну армію зі складу Ракетних військ стратегічного призначення СРСР.

Друга світова війна кардинально змінила підхід до ведення бойових дій. Винайдення балістичних ракет і атомних бомб показало, що серйозних руйнувань на території супротивника можна завдавати, докладаючи значно менших зусиль, ніж раніше. Гонка озброєнь під час Холодної війни пришвидшила процес переозброєння країн НАТО і Варшавського блоку, але в першу чергу це стосувалось США та СРСР.

Бажання перехитрити супротивника та розуміння всієї важливості поєднання ядерної боєголовки із ракетою призвело до створення в СРСР нового виду збройних сил – Ракетних військ стратегічного призначення. Якщо зазвичай в більшості країн є тільки три види збройних сил – сухопутні війська, військово-морський флот, військово-повітряні сили – то в Радянському Союзі їх було аж п’ять. Окрім Ракетних військ стратегічного призначення окремим видом збройних сил були Війська протиповітряної оборони.

Поява Вінницької ракетної армії

В 1960 році було вирішено утворити дві армії з ракетами середньої дальності на базі вже існуючих управлінь 50-ї та 43-ї Повітряних армій Дальньої авіації в Смоленську та Вінниці. Таким чином вже станом на осінь 1960 року колишня Вінницька повітряна армія перетворилась на Вінницьку ракетну армію. Штаб нової армії розташувався в приміщенні Військово-технічного училища імені Богдана Хмельницького (сучасна вулиця Стрілецька).

В ті роки Вінницька ракетна армія мала на озброєнні три види ракет: морально застарілі Р-5М (дальність польоту до 1100 км), Р-12 (дальність польоту до 2000 км) та Р-14 (з максимальною дальністю польоту до 4500 км). Потужність ядерних боєголовок, що встановлювались на них сягала 1000 кілотонн і більше. Для порівняння, атомна бомба “Малюк”, яку було скинуто на Хіросіму в 1945 році мала потужність близько 15-20 кілотонн.

В складі армії в 60-х роках максимально перебувало 294 пускових установки. Зокрема 16 установок з ракетами Р-5М, 228 установок з ракетами Р-12 та 50 з ракетами Р-14. Кожна пускова установка була розрахована на кілька пусків, тому можна припустити, що загальна кількість саме ракет на озброєнні Вінницької армії становила більше 500 одиниць. Всі вони були розподілені по різних дивізіонах у складі ракетних полків. Конкретно на Вінниччині перебувало 16 пускових установок з ракетами Р-12 та 10 з Р-14.

Враховуючи той факт, що це були ракети середньої дальності та геополітичну ситуацію в світі 1960 років, зрозуміло, що їх направляли на територію Європи, Туреччини та, можливо, Північної Африки. Дослідники вважають, що пускові установки в Пултівцях та Людавці були направлені на цілі в Італії. Це можливо з’ясувати по облаштуванню бойової стартової позиції. Щоправда це стосується лише пускових установок із наземним способом старту. В тому випадку, коли ракети мали б запускатися з шахт вже нічого з’ясувати не вдасться, адже шахти зруйновані.

Командний пункт

Для бойового управління ракетною армією потрібне було надійне і захищене місце. З цією метою створили командний пункт 43-ї Ракетної армії – мережу укріплених, розрахованих на бомбовий або ракетний удар супротивника, переважно підземних будівель з вузлом зв’язку. Його збудували за межею міста, посеред лісу, біля сучасної вулиці Зулінського. На жаль, достеменно невідомо коли саме відбувалось будівництво, але дослідники припускають, що ракетники розмістились там приблизно з 1964 року.

На території командного пункту наземними будівлями були тільки трансформаторна, технічні споруди та приміщення для відпочинку особового складу. Решта приміщень були підземними: укриття, головна зала, акумуляторна та додаткові технічні приміщення.

Енергозабезпечення командного пункту було продумано до дрібних деталей.

– Живлення подавалось від міської мережі. Якщо міська мережа з якихось причин виведена з ладу, то мали би вмикатись дизельні генератори на території КП. Якщо ж і вони виведені з ладу, то вмикалися б дизельні генератори, які розташовані в підземних приміщеннях. Живлення від міської мережі потрібне було для того, щоб марно не витрачати ресурс “дизелів”, – розповідає дослідник Борис Коляда.

Первинна ланка дизельних генераторів розташовувалась в менш захищених від ймовірного повітряного чи ракетного удару супротивника приміщеннях. Це було потрібно для зручності – замінювати чи ремонтувати величезні генератори на поверхні значно легше, ніж в підземних бункерах.

Входи до більшості приміщень на території комплексу мають Г-подібну форму, що мало би захищати від ударної хвилі в разі вибуху. Здавалося б, що всі двері на командному пункті ракетної армії мали би бути величезними, масивними і металевими. Проте, саме завдяки Г-подібним входам було достатньо звичайних дерев’яних дверей з гумовим ущільнювачем.

Саме такими входами і дверима були захищені укриття для особового складу. В разі повітряної тривоги солдати, які несли службу на поверхні, мали б ховатися в таких укриттях. Це були відносно невеликі підземні приміщення, оснащені фільтровентиляційними установками. Все це дозволяло “перечекати” ядерний удар.

– На таких об’єктах було декілька зон допуску. Наприклад солдат, який обслуговує “дизелі” зовні, не може потрапити до зали, де працюють зв’язківці, – пояснює Борис Коляда.      

На повну потужність командний пункт мав би діяти тільки в умовах навчань або вже з моменту початку ведення війни. Сюди заступали на бойове чергування уповноважені офіцери, які могли б здійснювати оперативне управління у випадку раптової війни. Окрім них там чергували зв’язківці, представники ракетних дивізій та інших формувань, які входили до Вінницької армії. Вони перебували в окремих кабінетах поряд з головною залою, де працювало командування. Через цих представників можна було би підтримувати зв’язок з ракетними дивізіями 43-ї Ракетної армії та передавати їм накази.

В кінці 60-х – на початку 70-х років було прийняло рішення про будівництво нового командного пункту в Калинівському районі. А вінницький об’єкт міг виконувати функцію запасного командного пункту. Трохи згодом він став зоною для відпочинку офіцерів.

Після розпаду СРСР та подальшого розформування 43-ї Ракетної армії об’єкт на сучасній вулиці Зулінського почав усе більше занепадати. Станом на сьогодні все, що тут залишилось, є лише тінню від того, що було.

Територія заросла деревами та кущами, створивши вже непотрібне, але ідеальне маскування. Все, що могло би бути цінним звідси вивезли або військові, або шукачі наживи. Тепер це місце оповите легендами (більшість з них далекі від правди) і є дуже популярним серед дігерів, любителів квестів, страйкболістів та інших шукачів пригод.

Фото Андрія Завертаного

Відео Андрія Вороб’я

Микола Геркалюк

See Full Bio